📝 «Не поспішайте. Нема потреби іскритися. Не потрібно бути кимось, крім себе».
🖋 Враховуючи, скільки разів я бачила Вірджинію Вулф на аватарках, до знайомства з її доробком я дісталася із великим запізненням. І, щиро кажучи, трохи боялася, що буде заскладно, або нудно, або просто ніяк. Але цього не сталося. Можу впевнено сказати, що Вулф — неймовірна: дотепна, майстерна, гостра і повністю заслуговує на свій статус ікони. А ще ця богиня любить чорнослив, ну як таку не любити.
«Власна кімната» — твір на межі есею і художнього оповідання, на який авторку надихнуло запрошення провести лекцію про жінок в літературі. Авторка іронічно відгороджує себе від міркувань стосовно цього питання вигаданою героїнею-студенткою вигаданого Оксбриджу (тоді ще цей термін не означав Оксфорд + Кембрідж), яка, авжеж, не має зовсім нічого спільного з письменницею.
Основна теза цього есею-новели досить проста: «жінка, якщо вона має намір писати, повинна мати гроші та власну кімнату». Ідея ця прямолінійна, зрозуміла і точно не нова, та «Власній кімнаті» майже 100 років, і я впевнена, що тоді вона звучала набагато свіжіше. До того ж аргументи і спостереження героїні Марії/Вулф навколо цієї думки дуже цікаві та пізнавальні. Вона аналізує історичну тяглість жіночої літератури і окремих авторок. Багато її думок щодо знакових письменниць, мені дуже близькі: наприклад, я поділяю її враження про «деформованість і перекрученість» книжок Шарлотти Бронте потребою висловити своє невдоволення, а також про «чистоту» творів Емілі Бронте та Джейн Остін. Взагалі, сама Вірджинія Вулф одразу нагадала мені Остін: обидві є головною прикрасою своїх текстів; це настільки яскраві жінки з гострим розумом і блискавичною іронією, що в їхніх творах всі події відходять на другий план, мають значення тільки як щось, на чому сфокусована письменниця, навколо чого обертаються її думки. Книги, як у випадку з Остін, так і з Вулф, лише засіб для знайомства і пізнання їхніх неймовірно цікавих характерів.
Коли Вулф міркує, чому англійські письменниці писали романи, а не поезію та поеми, вона говорить про «м‘якість» та неусталеність роману як жанру, і що тоді з нього легше було виліпити своє, жіноче. В цей момент я не могла не згадати Лесю Українку та її поеми. Цікаво, що б про її творчість сказала Вулф.
Але авторка не обмежується тільки жіночим і жіночністю, а провадить думки про сутність роману і загалом письменництво. Вона також цікаво міркує про інь і ян, себто жіночне та маскулінне, і необхідність балансу обидвох для написання гідної літератури. Саме в цьому контексті вона несподівано пояснила, чого у мене не складається з Кіплінґом.
Окрім «Власної кімнати», у книзі також є 4 додаткові коротесенькі есеї. Один з них — сухий виклад основних ідей титульного, а ще два інші, один про нездужання (прочитаний якраз після грипу), інший про повітряну тривогу (прочитаний під час атаки шахедів), вразили мене навіть більше, ніж головний.
Вірджинія Вулф пише дотепно, талановито, поетично. Ця маленька 200-сторінкова книжка точно стала найбільш занотованою на моїх полицях. Деякі літературні пасажі тут настільки смачні, що я перечитувала їх по кілька разів і пищала вголос. І я не знаю, як надалі складеться з художніми романами авторки, але перше знайомство повністю виправдало високі очікування.
👀 Вайби й асоціації: «Невидимі жінки» Керолайн Кріадо Перес, Джейн Остін (як особистість)
Анонім
"Орландо" Вірджинії Вулф – це не просто книга, це справжній літературний експеримент, який кидає виклик усім звичним уявленням про сюжет, персонажів та час. Це біографія, що охоплює чотири століття, де головний герой, Орландо, починає свій шлях юнаком у Єлизаветинську епоху і завершує його жінкою в 1928 році. І все це – без жодного пояснення його надприродної здатності до безсмертя та зміни статі.
Анонім
Химерна історія про придворного Орландо, який одного дня перетворюється на жінку. Це насичений і складний текст із нетиповим плином часу, численними алюзіями та посиланнями, детальними описами природи і досить абстрактним сюжетом.
З одного боку, відчуваєш певне задоволення від такого глибокого і багатогранного читання, але з іншого — не можу назвати цю книгу своєю улюбленою.
Мені сподобався гумор та іронія авторки, її легка самоіронія, а також роздуми про те, що означає бути жінкою. Проте багато моментів залишилося для мене незрозумілими.
Анонім
Котолог
