Нові відгуки

«Mrs. Dalloway» — це справжній шедевр модерністської літератури, у якому Вірджинія Вулф майстерно розкриває глибини людської свідомості. Через один день із життя Кларісси Делловей, авторка проводить нас крізь потік думок, спогадів і внутрішніх переживань героїв, створюючи багатошаровий портрет міжвоєнного Лондона. Стиль Вулф вражає: її «потік свідомості» — це не просто прийом, а спосіб передати невловимі відтінки буття, миттєвості, що формують людину. Роман пронизаний темами часу, пам’яті, ідентичності та втрат, і кожна сторінка змушує замислитися про швидкоплинність життя й глибину внутрішнього світу людини. «Mrs. Dalloway» — це не просто книга, а досвід. Її хочеться перечитувати, смакуючи кожне речення. Вулф не лише пише — вона занурює.

“Життя - це сон. Нас убиває пробудження. Той, хто позбавляє нас снів, позбавляє нас життя…” Якщо коротко – історія починається з головного героя Орландо в епоху Єлизавети і закінчується тим самим Орландо, лиш уже головною героїнею 1920-х років. Якщо більш розширено – відбувається багато подій, але для мене основними були моменти самоаналізу, любов до природи та людські стереотипи, розмірковування про життя, час та мистецтво, любов та буденність. Якщо повністю – я не зможу це описати і раджу вам ознайомитись самостійно. У вас може виникнути багато запитань протягом прочитання, але шукати на них відповіді під час і після прочитання буде приємно та захоплююче. Це перша книга Вулф (але точно не остання), яку я прочитала і чула, що вона не схожа до інших її творів. Хай там як, мені надзвичайно подобається - її проза така поетична та мрійлива, і часом дотепна. У цій книзі все текуче: час, стать, оповідь. Розвиток історії непростий, оскільки люди та місця змінюються протягом усієї книги. Проте мені імпонує стиль написання, такий неквапливий, хоча іноді й шалений потік думок. Варто додати, що роман натхненний сімейною історією письменниці Віти Секвілл-Вест, коханої та близької подруги Вулф. Найджел Ніколсон, син Секвілл-Вест, писав: «Вплив Віти на Вірджинію проявляється в „Орландо“, найдовшому й найчарівнішому любовному листі в літературі, у якому вона досліджує Віту, переплітає її зі століттями, кидає її від однієї статі до іншої, грається з нею, одягає її в хутро, мережива та смарагди, дражнить її, фліртує з нею, скидає навколо неї пелену туману». (взято з Вікіпедії) Я б дуже хотіла додати сюди багато цитат, але залишу їх посмакувати вам, якщо вирішите прочитати цей роман. Ось декілька: “... але коли самотньо сидів під своїм дубом, краплі секунд набухали й надовго зависали у повітрі, й здавалося, ніколи вони не впадуть”. “Немає пристрасті, сильнішої за шал людини, яка хоче змусити інших вірити в те саме, в що вірить вона. Ніщо так не підриває коріння її щастя і не сповнює люті, як усвідомлення, що хтось інший знецінює те, що вона сама цінує так високо”. “... тіло й розум перетворюються на конфеті, що сиплеться з мішка, і виникає відчуття, що від твого “я” відколюються маленькі шматочки й що ти зараз знепритомнієш або навіть помреш, – і відкритим залишається питання, чи можна сказати про Орландо, що вона існує у цей момент”.

Книга «Орландо» Вірджинії Вулф здивувала мене своєю оригінальністю та глибиною. Спочатку стиль тексту збиває з пантелику: замість очікуваної серйозності «Місіс Делловей» тут іронія й гумор. Але варто відкинути упередження — і роман відкривається як магічна подорож крізь століття англійської літератури. Вулф майстерно переплітає історичні та літературні епохи, додаючи сатиричні ремарки, що висміюють біографів, патріархат і навіть саму літературу. Роман є сатиричною біографією, заснованою на житті Віти Секвілл-Вест, подруги Вулф. Протягом століть Орландо змінює не лише епохи, а й стать, що для часу написання було прогресивним і провокативним. Авторка наголошує, що особистість важливіша за гендер, одночасно критикуючи соціальні стереотипи щодо чоловіків і жінок. У цьому яскраво проявляється іронічність і феміністичний підтекст твору, хоча Вулф і писала з перспективи жінки, яка мала привілеї. Центральна тема роману — любов до книг. Орландо не лише читає, але й пише, а сама ідея подолання часу й меж через літературу звучить у всьому творі. Читач отримує роздуми про природу мистецтва, роль літератури та сутність людського існування. Врешті, «Орландо» — це святкування сили уяви та книжок, здатних переносити нас у безліч життів і світів.

Вірджинія Вулф, одна з найвизначніших письменниць ХХ століття, своїм романом "Орландо" (1928) створила унікальний літературний шедевр, який вражає своєю інноваційністю та глибиною. Цей роман є своєрідною літературною біографією, яка охоплює кілька століть і розкриває трансформації головного героя/героїні – Орландо. Сюжет роману починається в Англії епохи Єлизавети I, де юний Орландо, шляхетний молодий чоловік, мріє стати поетом. Подорожуючи крізь час, Орландо змінює статі та продовжує жити в різних епохах, аж до початку ХХ століття. Ця зміна статі дозволяє Вулф досліджувати гендерну ідентичність, суспільні ролі та обмеження, накладені на чоловіків і жінок у різні часи. "Орландо" виділяється своєю неординарною формою, яка поєднує елементи історичного роману, фантастики та філософського трактату. Твір наповнений тонким гумором, іронією та глибокими роздумами про природу часу, мистецтва та особистості. Стиль Вулф, як завжди, відзначається поетичністю та витонченістю, що робить читання справжнім естетичним задоволенням. На яку найвідомішу книгу схожий цей сюжет? Найближчим літературним родичем "Орландо" можна вважати "Дон Кіхота" Мігеля де Сервантеса. Обидва твори використовують фантастичні елементи та гумор для дослідження глибоких філософських тем і соціальних питань. Орландо, як і Дон Кіхот, подорожує крізь час та простір, стикаючись з різними суспільствами та культурними реаліями. Якщо вам сподобався "Орландо" і ви шукаєте альтернативні книги на подібну тематику, ось декілька рекомендацій від мене: 1. "Міддлмарч" Джордж Еліот – класичний роман, який досліджує життя та суспільні ролі різних персонажів у провінційному англійському містечку; 2. "Час і знову час" Кінга Хакслі – фантастичний роман про подорожі в часі, який досліджує вплив минулого на майбутнє; 3. "Трансформація" Франца Кафки – хоча це коротке оповідання, воно також досліджує теми зміни ідентичності та соціальних ролей; 4. "Жінка у білому" Вілкі Коллінза – роман, що поєднує детективну інтригу з дослідженням гендерних ролей і суспільних обмежень; 5. "Затемнення" Діани Вінн Джонс – фантастичний роман про зміну статі та подорожі в часі, який поєднує гумор і філософські роздуми; 6. "Місто" Валер'яна Підмогильного – роман, який досліджує соціальні та особистісні трансформації головного героя в умовах великого міста; 7. "Тигролови" Івана Багряного – хоча цей роман більше зосереджений на пригодах та історії, він також досліджує теми ідентичності та особистої свободи; 8. "Людина, яка мала сміливість" Юрія Винничука – фантастичний роман, який поєднує гумор з філософськими роздумами про природу людського існування. "Орландо" залишається незабутнім твором, який надихає і викликає роздуми. Це книга, яка здатна змінити ваше уявлення про літературу та людську природу, і вона заслуговує на місце у вашій бібліотеці.

Літературні твори мають властивість змінюватись з часом. Ніби книга одна і та ж, але кут погляду на неї читача змінюється. Певні теми вигорають від часу, інші навпаки зберігають свій колір і вирізняються на фоні того, що вицвіло. І вже не так важливо, чим книга була для читачів сто років тому, нинішній читач її сприйматиме інакше. Звісно, це стосується лише творів, які витримали випробування часом. А таким і є “Орландо” Вірджінії Вулф. Сьогодні вже не дуже важливо, що ця книга своєрідна іронічна біографія такої собі Віти Секвілл-Вест. Цей факт може бути цікавим літературознавцям, дослідникам творчості Вулф, але чи буде це цікаво пересічному читачу? Чи вловить він іронію чи сарказм саме в цьому контексті? І чи взагалі важливо саме так сприймати “Орландо”? Час показав, що ця історія глибша й об’ємніша. І навіть часом видається, що ця біографія Орландо, має автобіографічний присмак Вірджінії. Принаймні в тому, що стосується жіночого письма, над яким рефлексує “біограф” Вулф. Події в книзі тривають протягом 350 років, однак час — це дивна річ і те, що триває секунду може вмістити роки, натомість роки можуть вміститись в секунду. Використовуючи цей часовий парадокс Вулф проводить іронічний і сатиричний аналіз розвитку британської літератури, історії, гендерних стереотипів і світського життя. Авторка обігрує цей підхід навіть в стилі письма, на початку пародіюючи пишномовство і словесну надмірність біографів 18 сторіччя і корегуючи стиль далі по епохах. Події тривають три з половиною сторіччя, але герой старіє лише на 20 років, ну і змінює стать по ходу. Цей прийом також виконує відразу кілька функцій — по-перше, авторка демонструє гендерні стереотипи. Таке відношення до чоловіка в суспільстві, а таке — для жінки. Цим може займатись чоловік, а цим жінка. Окрім цього, зміни статі вимагає і розвиток британської літератури. Якщо у єлизаветинській епосі жінкам не те, що писати віршів не можна було, їм і літер не варто знати — тоді й героєм має бути молодий юнак. Але коли в літературу почали прориватись жінки, тоді Орландо міняє стать і стає жінкою. Авторка грається з читачем. Орландо чоловіком був закоханий в жінку, але ставши жінкою його кохання не змінилось. Так і в Орландо була закохана ерцгерцогиня, яка виявилась чоловіком, що переодягається в жінку. І коли Орландо змінює стать — ерцгерцог говорить, що він чоловік і тепер вони можуть бути разом. Кохання не залежить від статі, а решта — упередження? Ця невелика книга вмістила багато тем, які актуальні і зараз. Та виникає питання, а як вона в плані читання? Захоплива і цікава? Чи все ж вимагає якогось залучення і роботи читача? Скоріше, друге. Так, цю книгу можна читати, як і сюжетну річ. Але вона не принесе потрібного задоволення: сюжет не захопить, тут не буде любовних драм та придворних інтриг. Все ж родзинка цієї книги саме в іронії та руйнуванні стереотипів. І деякі стереотипи притаманні і нашому суспільству, а минуло вже майже сто років після написання “Орландо”.

Одна з найхимерніших книг, у хорошому сенсі, яку дуже важко описати з першої спроби. "Орландо" написана неймовірно красиво й сповнена проникливих спостережень про наше людське життя. Вона нагадує магічний реалізм, хоча була написана задовго до того, як цей жанр став популярним. І, незважаючи на те, що роман було написано майже сто років тому, "Орландо" настільки точно передає теми гендерної плинності та гендерної ідентичності, що читається, як коментар до сучасності. Крім того, книга сповнена гумору й служить їдкою сатирою на британську класову систему. Вірджинія Вулф присвятила цю книгу своїй коханій Віті Саквілл-Вест. І я думаю, що саме це частково пояснює точність її спостережень щодо гендеру. Щодо тих обмежень, які суспільство накладає як на чоловіків, так і на жінок, що обмежує їхні можливості процвітати, звужує рамки прийнятної поведінки і стримує здатність повною мірою виражати свою справжню сутність перед іншими. І як наслідок, залишається дуже мало місця для тих, чия гендерна ідентичність або поведінка не вписуються чітко в одну з цих двох бінарних категорій. Мені здалося, що головний герой книги, Орландо, може бути вигаданою заміною дитини, яку Вулф і Саквілл-Вест могли б мати разом. Орландо – це прекрасний, дуже шанований лорд, народжений у багатій, аристократичній британській родині в останні роки правління королеви Єлизавети I. До кінця книги, у 1928 році, Орландо вже середнього віку і стає свідком перетворення Великобританії з аграрного суспільства, яке цінувало природу, на сучасну індустріальну державу. За ці майже 400 років Орландо служив послом у Туреччині, жив з циганами, зустрічався з багатьма літературними велетнями, кохав і був коханим, його сватала румунська знать, і він прагнув бути визнаним успішним поетом. Але, на мою думку, найкраще, що Вулф вдалося передати в цьому романі, – це постійні сумніви, самокритика та зміна думок, з чим кожен із нас стикається у своїх внутрішніх монологах. Хочу я бути на самоті чи з іншими? Якщо я поводилася похвально в соціальній ситуації, чому мене іноді охоплює жах, коли я переглядаю ті самі події? Чому існує так мало значущих зв’язків? Чому так багато того, що вважається соціальною взаємодією, але є нічим іншим, як безглуздими банальностями? І чому всі ми витрачаємо так багато часу на те, щоб приховувати свою справжню сутність? Мова Орландо надзвичайно багата, а коментарі стосовно всіх нас – глибоко продумані. Книга, безсумнівно, викличе цікаві питання щодо вашої власної поведінки та поведінки оточуючих. Що може бути некомфортним для декого. Але мені б дуже хотілося ґрунтовного, детального обговорення деяких важливих тем, які підняла авторка майже сто років тому.

Книга, яка неформально отримала назву жіночої версії легендарного "Портрет Доріана Грея" Після "Місіс Делловей", "Орландо" Вірджинії Вульф став ніби ковтком повітря, адже перша книга Вульф мені не зовсім сподобалася, та у випадку з "Орландо" у мене склалося кардинально інші враження, тому що з "Орландо" я по справжньому занурилась у атмосферу різних століть, у яких бував головний герой. До речі, маю кілька слів і про головного героя, який беззаперечно є одним з найяскравіших у романі. Тож, у нас є Орландо, який живе кілька століть, переживаючи різні історичні епохи. Також дуже незвичним моментом у книзі є зміна статі героя. Хтось може подумати, що авторка божевільна, та всі ці сюжетні лінії та тим не менш історія самого Орландо авторка прописала для того, щоб висвітлити у романі питання часу, пам’яті та безсмертя. Роман піднімає гострі питання гендерної рівності та соціальних ролей, які були особливо актуальними для часу написання роману. Хочу висловити також респект і авторці, і хоч "Місіс Делловей", як я вже сказала мені не сподобалася, та Вірджинія Вульф в "Орландо" майстерно та вправно поєднала елементи історичного роману, біографії та пародії. Також мені дуже сподобалося, як вона іронізує над літературними кліше, створюючи яскраві образи історичних діячів. При цьому Вульф не забуває про ліричну складову, за допомогою численних художніх засобів описуючи почуття та переживання свого героя. Загалом "Орландо" викликав у мене неймовірну кількість емоцій, які і обурювали, і змушували посміятися, і знаєте, так і повинно було бути, адже це не просто розважальна література, а радше такий собі інтелектуальний виклик, який змушує задуматися про найважливіші питання нашого буття. Я рекомендую цю книгу усім, кому подобається подібна література, навіть якщо Вас іноді лякає сюжетна лінія, то не варто боятися, адже книга виправдає всі ваші очікування. Мої 10/10 вже летять до "Орландо"

Буду одна з небагатьох, тих, кому Роман не сподобався, треба ж різноманітності у відгуках, щоб когось не настигло таке ж розчарування, як і мене. Повний відгук я лишила на goodreads, бо подібні параграфи тут лишати не дуже хочеться, тож "скорочено" переповім. Геніальна класика мене розчарувала, нічого нового. Почну з плюсів: були дійсно цікаві моменти з поетом на початку, початок четвертої глави - мотузка, на якій трималася моя віра у Вірджинію, яку вона не виправдала. Розписи довгі, проте якісні, не скажу, що цікаві, проте прописані файною мовою, ніц не скажеш, ПРОТЕ, на цьому плюси для мене скінчилися (якщо не враховувати обкладинку у виданні ще одну сторінку, звичайно). Тепер до негативу... Нудно.. Ні, не таку, ХОЛЕРА ЯК НУДНО. Як би я не старалась, так і не змогла дочитати 6-й розділ, не витримала. Персонажі плоскі, як бічні, так і головна героїня, яка, по суті, не змінилася, єдиний розвиток (а відгуки відгуки на цей шедевр обіцяли нереальний) - зміна від стереотипно чоловічої до стереотипно жіночої поведінки, туди можна віднести незнання географії та математики цим крихким жіночим розумом (колишнім воякою та людиною, що була відповідальною за фінанси та життя сотень людей впродовж сотень років, я нагадаю), емоційність, адже Орландо після перетворення почала лити сльози без відповідної причин (і це не мої вигадки, на жаль, цитати з цим я навела на goodreads). Сюжет неіснуючий, не можу я назвати лінію жив-страждав-перетворився-страждав-страждав-одружився (СПОЙЛЕР. насправді вийшла за чоловіка) сюжетом, якщо Вас цікавить, що відбулося у романі, я можу коротко описати - страждання та природа, дійсно цікавих моментів було небагато, їх до того ж і не розписували, ніби навмисно обрізали, щоб читача повернулася до страждань та природи. Прогалини у сюжеті, чи його уривках, теж присутні: через сотню років з'являються персонажі, які колись водилися з Орландо, хоча, якщо я не помиляюсь, мали б вже самознищитись до того моменту; а як же арешт майна, а фінансів, і питання позашлюбних дітей? Арешт ніяк не завадив Орландо понад сто років витрачатися на всі свої бажанки, бали та влаштовувати їх у палацах, на використання яких не мала права. З дітьми ще страшніше - вирок про те, що вони не мали права успадкувати майто Орландо прийшов через сто з гаком років після початку чудових процесів, себто, логічно, що вони ніц не успадкують, бо вони вже трохи того, куку. Якщо коротко - не рекомендую, якщо ви не хочете захлинутися у тій воді, яку лила Вірджинія