"Орландо" Вірджинії Вулф – це не просто книга, це справжній літературний експеримент, який кидає виклик усім звичним уявленням про сюжет, персонажів та час. Це біографія, що охоплює чотири століття, де головний герой, Орландо, починає свій шлях юнаком у Єлизаветинську епоху і завершує його жінкою в 1928 році. І все це – без жодного пояснення його надприродної здатності до безсмертя та зміни статі.
Анонім
Химерна історія про придворного Орландо, який одного дня перетворюється на жінку. Це насичений і складний текст із нетиповим плином часу, численними алюзіями та посиланнями, детальними описами природи і досить абстрактним сюжетом.
З одного боку, відчуваєш певне задоволення від такого глибокого і багатогранного читання, але з іншого — не можу назвати цю книгу своєю улюбленою.
Мені сподобався гумор та іронія авторки, її легка самоіронія, а також роздуми про те, що означає бути жінкою. Проте багато моментів залишилося для мене незрозумілими.
Анонім
Роман переносить нас до Лондона і сприймається як прогулянка містом після Першої світової війни. Історія (як і в «Уліссі» Джойса, яким Вулф свого часу була вражена, але й критикувала, але то вже інша історія) відбувається протягом одного звичайного дня, від ранку до вечора, кожну годину якого позначено гучним рефреном – дзвоном Біг-Бена. Протягом цього насиченого дня ми знайомимось з різними людьми, спостерігаємо за ними, спостерігаємо за світом з ними. Врешті події перетинаються та сходяться на вечірньому прийомі Клариси Делловей.
Вірджинія Вулф відома своїм використанням прийому «потоку свідомості», проте це потік, який плавно переходить від свідомості одного персонажа до наступного. Ця передача естафети оповіді настільки ледь помітна, що я не можу згадати жодного переходу.
Мені подобається стиль письма Вулф, але декого це може трохи дезорієнтувати; треба бути справді терплячими, щоб стежити за потоком думок у «Місіс Делловей».
🌛 Цей роман більш інтимний, більш особистий, життєрадісний, ніж «Орландо». Найгеніальніше в ньому те, як легко та плавно Вулф перетворює кожну мить на бурхливі спогади та думки своїх персонажів. Історії, люди, їхні думки та спостереження, а також їхні точки зору, написані такою поетичною мовою, що читати було одне задоволення. Авторка ніби намалювала яскраву 3D картину, в яку ми потрапляємо.
Тож наскільки немислимою є смерть! Усе скінчиться, і ніхто на світі не знатиме, як вона це любила, кожну мить…
Окрім основної історії Клариси, є також інша гілка – історія Септімуса Воррена-Сміта. Через нього Вірджинія виявляє співчуття людей з психічними розладами, а також показує тогочасне неадекватне та неефективне лікування. Існує думка, що за основу історії героя Септімуса вона взяла свій досвід, адже знаємо, що протягом усього життя Вірджинія страждала від депресії та нападів тривожності.
Хоч переважно ми читаємо про минуле й теперішнє героїв, Вірджинія також вважала за потрібне додати трохи соціального, політичного та економічного післявоєнного життя і вплела це досить гармонійно, як на мене.
На перший погляд, це виглядає як нудна маленька розповідь про нудну жінку, яка готується влаштувати нудну снобістську вечірку наприкінці зображеного дня, з різними інтерлюдіями та людьми, що блукають Лондоном протягом дня, обмірковуючи всілякі вільні думки та переживаючи спогади про своє минуле.
Але з іншого боку, це майстерно сплетений барвистий гобелен, який дуже цікаво розглядати і кожен раз можеш знайти в ньому щось нове та цікаве. 📖
Захопливе, загадкове, безцінне наше життя… настільки воно тихе, настільки воно затамоване, що хочеться пройти повз нього дуже обережно, якось аж навіть полохливо, аби своєю нечестивою присутністю не порушити сакрального дійства.
Анонім
Котолог
