Нові відгуки

Химерна історія про придворного Орландо, який одного дня перетворюється на жінку. Це насичений і складний текст із нетиповим плином часу, численними алюзіями та посиланнями, детальними описами природи і досить абстрактним сюжетом. З одного боку, відчуваєш певне задоволення від такого глибокого і багатогранного читання, але з іншого — не можу назвати цю книгу своєю улюбленою. Мені сподобався гумор та іронія авторки, її легка самоіронія, а також роздуми про те, що означає бути жінкою. Проте багато моментів залишилося для мене незрозумілими.

Роман переносить нас до Лондона і сприймається як прогулянка містом після Першої світової війни. Історія (як і в «Уліссі» Джойса, яким Вулф свого часу була вражена, але й критикувала, але то вже інша історія) відбувається протягом одного звичайного дня, від ранку до вечора, кожну годину якого позначено гучним рефреном – дзвоном Біг-Бена. Протягом цього насиченого дня ми знайомимось з різними людьми, спостерігаємо за ними, спостерігаємо за світом з ними. Врешті події перетинаються та сходяться на вечірньому прийомі Клариси Делловей. Вірджинія Вулф відома своїм використанням прийому «потоку свідомості», проте це потік, який плавно переходить від свідомості одного персонажа до наступного. Ця передача естафети оповіді настільки ледь помітна, що я не можу згадати жодного переходу. Мені подобається стиль письма Вулф, але декого це може трохи дезорієнтувати; треба бути справді терплячими, щоб стежити за потоком думок у «Місіс Делловей». 🌛 Цей роман більш інтимний, більш особистий, життєрадісний, ніж «Орландо». Найгеніальніше в ньому те, як легко та плавно Вулф перетворює кожну мить на бурхливі спогади та думки своїх персонажів. Історії, люди, їхні думки та спостереження, а також їхні точки зору, написані такою поетичною мовою, що читати було одне задоволення. Авторка ніби намалювала яскраву 3D картину, в яку ми потрапляємо. Тож наскільки немислимою є смерть! Усе скінчиться, і ніхто на світі не знатиме, як вона це любила, кожну мить… Окрім основної історії Клариси, є також інша гілка – історія Септімуса Воррена-Сміта. Через нього Вірджинія виявляє співчуття людей з психічними розладами, а також показує тогочасне неадекватне та неефективне лікування. Існує думка, що за основу історії героя Септімуса вона взяла свій досвід, адже знаємо, що протягом усього життя Вірджинія страждала від депресії та нападів тривожності. Хоч переважно ми читаємо про минуле й теперішнє героїв, Вірджинія також вважала за потрібне додати трохи соціального, політичного та економічного післявоєнного життя і вплела це досить гармонійно, як на мене. На перший погляд, це виглядає як нудна маленька розповідь про нудну жінку, яка готується влаштувати нудну снобістську вечірку наприкінці зображеного дня, з різними інтерлюдіями та людьми, що блукають Лондоном протягом дня, обмірковуючи всілякі вільні думки та переживаючи спогади про своє минуле. Але з іншого боку, це майстерно сплетений барвистий гобелен, який дуже цікаво розглядати і кожен раз можеш знайти в ньому щось нове та цікаве. 📖 Захопливе, загадкове, безцінне наше життя… настільки воно тихе, настільки воно затамоване, що хочеться пройти повз нього дуже обережно, якось аж навіть полохливо, аби своєю нечестивою присутністю не порушити сакрального дійства.

«Mrs. Dalloway» — це справжній шедевр модерністської літератури, у якому Вірджинія Вулф майстерно розкриває глибини людської свідомості. Через один день із життя Кларісси Делловей, авторка проводить нас крізь потік думок, спогадів і внутрішніх переживань героїв, створюючи багатошаровий портрет міжвоєнного Лондона. Стиль Вулф вражає: її «потік свідомості» — це не просто прийом, а спосіб передати невловимі відтінки буття, миттєвості, що формують людину. Роман пронизаний темами часу, пам’яті, ідентичності та втрат, і кожна сторінка змушує замислитися про швидкоплинність життя й глибину внутрішнього світу людини. «Mrs. Dalloway» — це не просто книга, а досвід. Її хочеться перечитувати, смакуючи кожне речення. Вулф не лише пише — вона занурює.

“Життя - це сон. Нас убиває пробудження. Той, хто позбавляє нас снів, позбавляє нас життя…” Якщо коротко – історія починається з головного героя Орландо в епоху Єлизавети і закінчується тим самим Орландо, лиш уже головною героїнею 1920-х років. Якщо більш розширено – відбувається багато подій, але для мене основними були моменти самоаналізу, любов до природи та людські стереотипи, розмірковування про життя, час та мистецтво, любов та буденність. Якщо повністю – я не зможу це описати і раджу вам ознайомитись самостійно. У вас може виникнути багато запитань протягом прочитання, але шукати на них відповіді під час і після прочитання буде приємно та захоплююче. Це перша книга Вулф (але точно не остання), яку я прочитала і чула, що вона не схожа до інших її творів. Хай там як, мені надзвичайно подобається - її проза така поетична та мрійлива, і часом дотепна. У цій книзі все текуче: час, стать, оповідь. Розвиток історії непростий, оскільки люди та місця змінюються протягом усієї книги. Проте мені імпонує стиль написання, такий неквапливий, хоча іноді й шалений потік думок. Варто додати, що роман натхненний сімейною історією письменниці Віти Секвілл-Вест, коханої та близької подруги Вулф. Найджел Ніколсон, син Секвілл-Вест, писав: «Вплив Віти на Вірджинію проявляється в „Орландо“, найдовшому й найчарівнішому любовному листі в літературі, у якому вона досліджує Віту, переплітає її зі століттями, кидає її від однієї статі до іншої, грається з нею, одягає її в хутро, мережива та смарагди, дражнить її, фліртує з нею, скидає навколо неї пелену туману». (взято з Вікіпедії) Я б дуже хотіла додати сюди багато цитат, але залишу їх посмакувати вам, якщо вирішите прочитати цей роман. Ось декілька: “... але коли самотньо сидів під своїм дубом, краплі секунд набухали й надовго зависали у повітрі, й здавалося, ніколи вони не впадуть”. “Немає пристрасті, сильнішої за шал людини, яка хоче змусити інших вірити в те саме, в що вірить вона. Ніщо так не підриває коріння її щастя і не сповнює люті, як усвідомлення, що хтось інший знецінює те, що вона сама цінує так високо”. “... тіло й розум перетворюються на конфеті, що сиплеться з мішка, і виникає відчуття, що від твого “я” відколюються маленькі шматочки й що ти зараз знепритомнієш або навіть помреш, – і відкритим залишається питання, чи можна сказати про Орландо, що вона існує у цей момент”.

Книга «Орландо» Вірджинії Вулф здивувала мене своєю оригінальністю та глибиною. Спочатку стиль тексту збиває з пантелику: замість очікуваної серйозності «Місіс Делловей» тут іронія й гумор. Але варто відкинути упередження — і роман відкривається як магічна подорож крізь століття англійської літератури. Вулф майстерно переплітає історичні та літературні епохи, додаючи сатиричні ремарки, що висміюють біографів, патріархат і навіть саму літературу. Роман є сатиричною біографією, заснованою на житті Віти Секвілл-Вест, подруги Вулф. Протягом століть Орландо змінює не лише епохи, а й стать, що для часу написання було прогресивним і провокативним. Авторка наголошує, що особистість важливіша за гендер, одночасно критикуючи соціальні стереотипи щодо чоловіків і жінок. У цьому яскраво проявляється іронічність і феміністичний підтекст твору, хоча Вулф і писала з перспективи жінки, яка мала привілеї. Центральна тема роману — любов до книг. Орландо не лише читає, але й пише, а сама ідея подолання часу й меж через літературу звучить у всьому творі. Читач отримує роздуми про природу мистецтва, роль літератури та сутність людського існування. Врешті, «Орландо» — це святкування сили уяви та книжок, здатних переносити нас у безліч життів і світів.

Вірджинія Вулф, одна з найвизначніших письменниць ХХ століття, своїм романом "Орландо" (1928) створила унікальний літературний шедевр, який вражає своєю інноваційністю та глибиною. Цей роман є своєрідною літературною біографією, яка охоплює кілька століть і розкриває трансформації головного героя/героїні – Орландо. Сюжет роману починається в Англії епохи Єлизавети I, де юний Орландо, шляхетний молодий чоловік, мріє стати поетом. Подорожуючи крізь час, Орландо змінює статі та продовжує жити в різних епохах, аж до початку ХХ століття. Ця зміна статі дозволяє Вулф досліджувати гендерну ідентичність, суспільні ролі та обмеження, накладені на чоловіків і жінок у різні часи. "Орландо" виділяється своєю неординарною формою, яка поєднує елементи історичного роману, фантастики та філософського трактату. Твір наповнений тонким гумором, іронією та глибокими роздумами про природу часу, мистецтва та особистості. Стиль Вулф, як завжди, відзначається поетичністю та витонченістю, що робить читання справжнім естетичним задоволенням. На яку найвідомішу книгу схожий цей сюжет? Найближчим літературним родичем "Орландо" можна вважати "Дон Кіхота" Мігеля де Сервантеса. Обидва твори використовують фантастичні елементи та гумор для дослідження глибоких філософських тем і соціальних питань. Орландо, як і Дон Кіхот, подорожує крізь час та простір, стикаючись з різними суспільствами та культурними реаліями. Якщо вам сподобався "Орландо" і ви шукаєте альтернативні книги на подібну тематику, ось декілька рекомендацій від мене: 1. "Міддлмарч" Джордж Еліот – класичний роман, який досліджує життя та суспільні ролі різних персонажів у провінційному англійському містечку; 2. "Час і знову час" Кінга Хакслі – фантастичний роман про подорожі в часі, який досліджує вплив минулого на майбутнє; 3. "Трансформація" Франца Кафки – хоча це коротке оповідання, воно також досліджує теми зміни ідентичності та соціальних ролей; 4. "Жінка у білому" Вілкі Коллінза – роман, що поєднує детективну інтригу з дослідженням гендерних ролей і суспільних обмежень; 5. "Затемнення" Діани Вінн Джонс – фантастичний роман про зміну статі та подорожі в часі, який поєднує гумор і філософські роздуми; 6. "Місто" Валер'яна Підмогильного – роман, який досліджує соціальні та особистісні трансформації головного героя в умовах великого міста; 7. "Тигролови" Івана Багряного – хоча цей роман більше зосереджений на пригодах та історії, він також досліджує теми ідентичності та особистої свободи; 8. "Людина, яка мала сміливість" Юрія Винничука – фантастичний роман, який поєднує гумор з філософськими роздумами про природу людського існування. "Орландо" залишається незабутнім твором, який надихає і викликає роздуми. Це книга, яка здатна змінити ваше уявлення про літературу та людську природу, і вона заслуговує на місце у вашій бібліотеці.

Літературні твори мають властивість змінюватись з часом. Ніби книга одна і та ж, але кут погляду на неї читача змінюється. Певні теми вигорають від часу, інші навпаки зберігають свій колір і вирізняються на фоні того, що вицвіло. І вже не так важливо, чим книга була для читачів сто років тому, нинішній читач її сприйматиме інакше. Звісно, це стосується лише творів, які витримали випробування часом. А таким і є “Орландо” Вірджінії Вулф. Сьогодні вже не дуже важливо, що ця книга своєрідна іронічна біографія такої собі Віти Секвілл-Вест. Цей факт може бути цікавим літературознавцям, дослідникам творчості Вулф, але чи буде це цікаво пересічному читачу? Чи вловить він іронію чи сарказм саме в цьому контексті? І чи взагалі важливо саме так сприймати “Орландо”? Час показав, що ця історія глибша й об’ємніша. І навіть часом видається, що ця біографія Орландо, має автобіографічний присмак Вірджінії. Принаймні в тому, що стосується жіночого письма, над яким рефлексує “біограф” Вулф. Події в книзі тривають протягом 350 років, однак час — це дивна річ і те, що триває секунду може вмістити роки, натомість роки можуть вміститись в секунду. Використовуючи цей часовий парадокс Вулф проводить іронічний і сатиричний аналіз розвитку британської літератури, історії, гендерних стереотипів і світського життя. Авторка обігрує цей підхід навіть в стилі письма, на початку пародіюючи пишномовство і словесну надмірність біографів 18 сторіччя і корегуючи стиль далі по епохах. Події тривають три з половиною сторіччя, але герой старіє лише на 20 років, ну і змінює стать по ходу. Цей прийом також виконує відразу кілька функцій — по-перше, авторка демонструє гендерні стереотипи. Таке відношення до чоловіка в суспільстві, а таке — для жінки. Цим може займатись чоловік, а цим жінка. Окрім цього, зміни статі вимагає і розвиток британської літератури. Якщо у єлизаветинській епосі жінкам не те, що писати віршів не можна було, їм і літер не варто знати — тоді й героєм має бути молодий юнак. Але коли в літературу почали прориватись жінки, тоді Орландо міняє стать і стає жінкою. Авторка грається з читачем. Орландо чоловіком був закоханий в жінку, але ставши жінкою його кохання не змінилось. Так і в Орландо була закохана ерцгерцогиня, яка виявилась чоловіком, що переодягається в жінку. І коли Орландо змінює стать — ерцгерцог говорить, що він чоловік і тепер вони можуть бути разом. Кохання не залежить від статі, а решта — упередження? Ця невелика книга вмістила багато тем, які актуальні і зараз. Та виникає питання, а як вона в плані читання? Захоплива і цікава? Чи все ж вимагає якогось залучення і роботи читача? Скоріше, друге. Так, цю книгу можна читати, як і сюжетну річ. Але вона не принесе потрібного задоволення: сюжет не захопить, тут не буде любовних драм та придворних інтриг. Все ж родзинка цієї книги саме в іронії та руйнуванні стереотипів. І деякі стереотипи притаманні і нашому суспільству, а минуло вже майже сто років після написання “Орландо”.

Одна з найхимерніших книг, у хорошому сенсі, яку дуже важко описати з першої спроби. "Орландо" написана неймовірно красиво й сповнена проникливих спостережень про наше людське життя. Вона нагадує магічний реалізм, хоча була написана задовго до того, як цей жанр став популярним. І, незважаючи на те, що роман було написано майже сто років тому, "Орландо" настільки точно передає теми гендерної плинності та гендерної ідентичності, що читається, як коментар до сучасності. Крім того, книга сповнена гумору й служить їдкою сатирою на британську класову систему. Вірджинія Вулф присвятила цю книгу своїй коханій Віті Саквілл-Вест. І я думаю, що саме це частково пояснює точність її спостережень щодо гендеру. Щодо тих обмежень, які суспільство накладає як на чоловіків, так і на жінок, що обмежує їхні можливості процвітати, звужує рамки прийнятної поведінки і стримує здатність повною мірою виражати свою справжню сутність перед іншими. І як наслідок, залишається дуже мало місця для тих, чия гендерна ідентичність або поведінка не вписуються чітко в одну з цих двох бінарних категорій. Мені здалося, що головний герой книги, Орландо, може бути вигаданою заміною дитини, яку Вулф і Саквілл-Вест могли б мати разом. Орландо – це прекрасний, дуже шанований лорд, народжений у багатій, аристократичній британській родині в останні роки правління королеви Єлизавети I. До кінця книги, у 1928 році, Орландо вже середнього віку і стає свідком перетворення Великобританії з аграрного суспільства, яке цінувало природу, на сучасну індустріальну державу. За ці майже 400 років Орландо служив послом у Туреччині, жив з циганами, зустрічався з багатьма літературними велетнями, кохав і був коханим, його сватала румунська знать, і він прагнув бути визнаним успішним поетом. Але, на мою думку, найкраще, що Вулф вдалося передати в цьому романі, – це постійні сумніви, самокритика та зміна думок, з чим кожен із нас стикається у своїх внутрішніх монологах. Хочу я бути на самоті чи з іншими? Якщо я поводилася похвально в соціальній ситуації, чому мене іноді охоплює жах, коли я переглядаю ті самі події? Чому існує так мало значущих зв’язків? Чому так багато того, що вважається соціальною взаємодією, але є нічим іншим, як безглуздими банальностями? І чому всі ми витрачаємо так багато часу на те, щоб приховувати свою справжню сутність? Мова Орландо надзвичайно багата, а коментарі стосовно всіх нас – глибоко продумані. Книга, безсумнівно, викличе цікаві питання щодо вашої власної поведінки та поведінки оточуючих. Що може бути некомфортним для декого. Але мені б дуже хотілося ґрунтовного, детального обговорення деяких важливих тем, які підняла авторка майже сто років тому.