Я не багато знаю про Китай, на відміну від авторки, яка прожила там кілька років. І, грунтуючись на власному досвіді та згадуючи історію своєї вчительки китайської, і написала цю книгу. Я, чесно кажучи, чекала на більш романтичну історію, бо усе-таки ж - ліхтарики надії Але не дочекалася. Чого мені не вистачило? Художності. Мені здалося, що я читаю просто щоденник вчительки Лі Мей та листи двох українок (одна з них Аліса - вірогідно, прототип самої письменниці). Як документальний твір. Цікавий, пізнавальний, але не художній. Але, як би там не було, рекомендую для читання усім, хто цікавиться життям у далекому Китаї. Після прочитання він стає ні, не ближчим, але зрозумілішим. Трохи. Думаю, деякі реалії життя мешканців Піднебесної вас трохи здивують . А їхнє ставлення до японців нагадають наші тригери. "Уночі в потягу Сіань-Сучжоу Лі Мей тихенько плакала, лежачи на третій полиці. Аліса не заспокоювала її й нічого не говорила, розуміючи,що в цій ситуації найкраще дати подрузі можливість самій заспокоїтися". І так, любов там теж буде, різна, інколи зовсім не любовна, інколи навіть незрозуміла, така, як саме життя. Доречі, а ви теж любили дивитися на ці червоні ліхтарики, що символом надії летіли високо у небі? Мені вони набагато приємніші, ніж ті салюти, що раніше постійно бахкали з приводу свят якихось святкувальників. Гучні, стандартні та нецікаві. А ліхтарик - тихо і романтично.