От ви вдягнули гарненьку спідню білизну — можливо, нову, з якої щойно зрізали бірку. Таку, що ніхто не побачить, але ви знаєте, що в ній ви неймовірні.
Потім на цю гарненьку білизну натягнули термуху, лонгслів, потерті, але все ще модні джинси, сорочку в клітинку, наче з баті зняту…
І ось ви сидите такі вбрані, в одній шкарпетці, а іншу тримаєте в руках. Задумались. У голові спливає екзистенційний мем від президента: «Хто я?»
Куди я йду, навіщо я це роблю, кому це потрібно, чи потрібно це мені? А що я по собі залишу? Чому не можна просто жити без правил та зобов’язань? Хочу свободи, треба купити молока і корм коту…
Ось десь приблизно так мені відчулась «Незриме життя Адді Ларю» Вікторії Шваб. Це багатошарова, філософська і фентезійно-романтична подорож, хоча скоріше падіння, у кролячу нору екзистенційних питань буття.
Якщо ви шукаєте фентезі про кохання, мистецтво та боротьбу за власне існування — ця книга, звісно, вам це дасть, але ви будете плюватися, сичати та кричати «ну і де любов і спайсі сцени?» пробираючись крізь метафори, алегорії, відсилки та закручені речення.
Та якщо ви хочете глибинної, сильно метафоричної, багатошарової, повільної, красивої історії про життя, формування пам’яті, визнання, страх забуття — то мекніть 50 грамів і почитайте «Незриме життя Адді Ларю».
Це історія про пошук власного «я» у світі, який забуває людей. Про те, що справжня безсмертність — не в тілі, а в ідеях і слідах, які ми лишаємо. І про парадокс: ми хочемо свободи й пам’яті водночас, хоча ці речі іноді суперечать одна одній.
Анонім
Я обожнюю твори пані Шваб і її позиція писати книги так, як вона їх бачить, а не як очікує читач. Саме тому ставлю 7, бо розвиток трилогії в цьому томі мені не сподобався взагалі - проте має право на існування.
Авторка писала розділи від величезної кількості персонажів, тому здалось, що це розконцентрувало увагу та забрало цілісність історії, весь сюжет пошматовано так, що втрачено занурення у всесвіт, а з цим зацікавленість в тому, як розвиватимуться вже знайомі Келл і Ліла.
Дуже багато уваги до персонажа Голланда - очевидно, що авторці було найбільш цікаво дослідити його. Багато уваги було до Рая - але які ж нудні були його розділи, зовсім млявий персонаж. Багато питань, куди заніс сюжет класного персонажа Алукарда?
Загалом, любов до пані Шваб і біль за сюжетну різанину.
Анонім
Котолог
