Перша частина трилогії мене не розчарувала - настільки добре передана атмосфера злиденного кутка робітничого кварталу (у поєднанні зі скандинавською мовчазністю й суворістю, не забудьте!), що це дихає з кожної думки, з кожної дії головної героїні, але ще більше - з її сім'ї. Нужда так замикає чужі губи, що спершу люди керуються думкою "Швидше б нарешті я отримав змогу вшитися із цього місця!", а коли влаштовуються більш-менш у житті, то просто не знають, про що (та й навіщо) спілкуватися з власними батьками далі. А ті, у свою чергу, і далі лишаються мовчазними. Якщо в дитинстві людина не відчувала від батьків тепла - навряд чи воно з'явиться і в дорослішанні. Але водночас я рада була зрозуміти, що в другій частині, окрім того, що Туве почала потроху розуміти, наскільки важливо мати власні гроші, загальний тон витриманий такий самий. Щоправда, і на цьому шляху ми бачимо терни: Туве приваблює бажання писати, але робота (причому будь-яка) дається їй дуже важко, і ніде вона довго не витримує. Мабуть, це і є дилема творчої людини: є бажання писати, але нема ресурсу на те, аби робити це спокійно. І натомість треба весь ресурс спрямовувати на те, аби спершу був дах над головою і їжа, а тоді вже все інше (ніщо не нагадує, ге?) Паралельно із цим цікаво спостерігати, як Туве потроху спілкується з іншими людьми окрім родини, від якої, за власними ж словами, "ніяк не може відкараскатися, ніби її спеціально тягнуть вниз". Однолітки, з якими їй дедалі менш цікаво, співробітники, які більш-менш розбавляють рутину, власниця квартири (по якій добре видно, як на ті часи ідеї німецького нацизму активно приживалися серед деяких мешканців скандинавських країн). І хлопці. Відвертість, з якою Туве розповідає, що вона думає про стосунки і навіщо їй взагалі чиясь увага, раз у раз підбурює тебе ототожнювати себе з нею, навіть якщо твої власні - спокійні й щасливі. А це - невимовний ефект, доказ майстерності цієї письменниці. Досі я кілька разів чула, що нібито "Юність" порівняно з двома іншими надто нудна. Дозвольте заперечити: особисто для мене саме вона і найкраща.

У другій частині автобіографічної трилогії описано шлях дівчини з робітничого району Копенгагена до першої виданої книжки. Тут знову блискуче змальоване суспільство, події особисті та світового масштабу: прихід Гітлера, пошуки першої роботи, сепарація від батьків, віра в себе і свої вірші. Книжка гарно ілюструє, як важливо, щоб знайшовся хтось, хто повірить у тебе. Ще цікавим було те, що Туве визнає: не одразу писала хороші вірші, але не зупинялася і з часом навчилася робити це краще. Тут немає стільки метафор як у першій книжці, є спроби стосунків

У всіх нас більше спільного, ніж нам здається. Двадцяті в Копенгагені мало різняться від, скажімо, п'ятдесятих в Україні. Пишучи про своє дитинство, Туве створює соціальний портрет цілого часового відтинку в антуражі з безробіття, алкоголізму, домашнього насилля та забобонів. Вона - дівчинка, в якої з дитинства в голові гірлянди зі слів. Маленька книжка, яку потрібно читати довго, смакуючи кожну метафору.

«Заміжжя» — найтемніша, найвідвертіша частина трилогії. Туве вже доросла, письменниця, успішна — але щасливою її це не робить. Шлюб за шлюбом, залежність, внутрішній хаос, пошук любові й сенсу там, де їх немає. Це книга про руйнацію — тіла, душі, ілюзій. І водночас про неймовірну силу — писати про це, пережити це, вижити. Читати важко. Але перестати — неможливо. Це безжальна автопсихографія, яка не шкодує ні читача, ні авторку. Книга увійшла в мій особистий топ-10 книг 2025 року. Є над чим подумати після прочитання ще деякий час.

«Юність» Туве Дітлевсен — це продовження болісної правди. Це не романтична історія дорослішання, а гірка хроніка боротьби з власною уразливістю, бажанням бути почутою і мрією писати — попри все. Мені сподобалось, як чесно вона пише про сором, сексуальність, розчарування, перше кохання, провали і зраду самої себе заради «нормальності». Прочитала за один вечір — і ще довго носила її в собі.

Це не просто книга — це крик зсередини. Маленька Туве з «Дитинства» — не вигаданий персонаж, а справжня дівчинка з болісно гострим відчуттям світу. Її реальність — не казка про щасливе дитинство, а тісна, душна квартира, де любов – умовна, а мрії — небажані. Читаючи цю книгу, я постійно ловила себе на тому, як щось щемить всередині. Бо, здається, кожен з нас у дитинстві хоч раз почувався не на своєму місці, чужим, а Туве жила в цьому стані постійно. Письменниця чесно, без прикрас пише про страх бути не такою, не вписуватись, не відповідати очікуванням матері, суспільства. І в цій чесності — велика сила. Ця книга може бути болісною, але її точно варто прочитати. Адже вона очищує, змушує задуматися — про власне дитинство, про те, що ми несемо з собою все життя, навіть коли здається, що давно виросли. Читаючи «Дитинство» дуже хотілось обійняти маленьку Туве та сказати їй: «Я тебе розумію. Ти не сама. Чуєш?» Однозначно рекомендую!

"Дитинство" і "Юність" залишилися позаду. "Заміжжя-залежність" — не відпускає. Вона осідає в голові, пронизує тіло і не дає змоги залишитися байдужим. Це найважча книга трилогії, її кульмінація і, водночас, найболючіша точка. Ця книга — наче вивернута навиворіт душа. Оголена, правдива до болю, наповнена безнадією, що буквально вшита в кожен рядок. Туве пише просто. Її стиль лаконічний, прямий, без прикрас і вигадок. І саме тому слова влучають у серце, розливаються всередині солоним морем туги. У цій частині життя Туве набуває трагічної глибини. Молода поетеса губиться у своїх численних закоханостях, а згодом — і в самій собі. Наркотична залежність поглинає її, позбавляє світла — у буквальному і переносному сенсі. Туве не може виносити денне світло, її дні — суцільна темрява, штори щільно закриті. Світ навколо здається їй потворним, сірим, безнадійним. Боротьба із залежністю стала для Туве постійною супутницею. Вона вела її до останнього подиху. І, зрештою, програла. Ця надзвичайно талановита жінка наклала на себе руки. Ймовірно, саме ця книга — остання з написаних нею.

"Юність" — це вже зовсім інша Туве. Це не розмиті, майже сновидні картини дитинства. Це пробудження. Це дорослішання — з болем, сумнівами, але й з першим справжнім досвідом свободи та вибору. Туве 14–18 років, вона шукає себе, свою справу, своє місце у житті. І цей пошук не завжди рівний, не завжди надихаючий. Її звільняють з роботи за надруковані вірші. Начальник виявляється дурнем двічі: спочатку, коли купує журнал, а потім — коли карає підлеглу за власну необачність. Але Туве тримається. Вона шукає можливість жити окремо, навіть якщо доводиться знімати дешеву кімнатку у дивної пані — прихильниці Гітлера. У центрі оповіді — її внутрішні переживання. Роздуми про сексуальність, цноту, стосунки. Разом із подругою вони обговорюють чоловіків, шлюб, інтим. Мати Туве марить тим, щоб якнайшвидше "прилаштувати" доньку — і жити у неї "на утриманні". Але сама Туве вже не дитина. Вона хоче свободи. Для себе. Для свого письма. Спочатку мені здавалося, що перша частина стане найцікавішою з трилогії. Але, на мій подив, саме "Юність" виявилась глибшою й наповненішою. Якщо перша частина — це наче далеке, розмите сновидіння, то "Юність" — вже майже реальність, з конкретними рішеннями, ризиками, самостійними кроками. Спроба вирватися. Прагнення бути самостійною, незалежною — навіть ціною самотності, фінансової нестабільності, нерозуміння з боку родини. Трилогія вибудувана дуже грамотно: ми рухаємось від темряви до світла, хоча "світло" тут — поняття відносне. Потік свідомості без зупинок трохи втомлює, але загалом дуже сподобалось. Ця трилогія варта вашої уваги.