Майже рік ця книга стояла на поличці. І нарешті вона прочитана... Звісно, читати було важко, бо сама згадка про Голокост у пересічної, хоч трішки емпатійної, людини викличе співчуття і відголосок болю тих, хто постраждав у ті страшні часи. Це історія єврейського хлопчика Міші, якому у 12 років довелося пережити транспортування до Терезіно та життя там протягом двох з половиною років з мамою та сестрою. Їм вдалося уникнути транспортування до Освенциму та зберегти життя, але довелося пізнати біль втрати друзів. Книжка написана у формі щоденника Міші, де маленький хлопчик писав свої враження, враження з точки зору дитини. Тому якоїсь миті здається, що цей концтабір не такий вже й страшний: так, годують погано, так, є маса обмежень, але діти працюють не надто важко і при цьому мають розваги у вигляді футболу чи театральних постановок. Але так живе лише маленька групка дітей, а за мурами, в інших будівлях відбуваються страшні події. Тобто, це той самий нацистський концтабір, де над людьми знущаються, катують та й за людей не вважають. У післямові один зі співавторів пояснює деякі моменти щодо написання книжки. Наприклад, чому не розкрита історія батька Міші, чому саме так написано, а не інакше. Післямова тут грає роль такого собі бонусного розділу, який пояснює основні моменти книжки, тому його варто читати.