«Виявляється, мало знайти своє. Треба ще мати сміливість це своє обрати.» Хотіла лише "надкусити" цю книгу, а в результаті вона мене повністю затягнула) Тетяна Рубан створила неймовірно атмосферну і болючу історію. Усе починається з того, що студентка-історикиня Віта приїздить із друзями на практику в літній табір і раптово опиняється в справжньому радянському заповіднику 🏚️ Там усе, від назви до їдальні, волає про тугу за старою системою, яка звикла ламати людей. І коли Вік нахабно вказують на її місце, вона вирішує чинити супротив. Але по-справжньому все загострюється, коли в табір приїздять діти з сиротинця 🥺 У головної героїні вмикається таке потужне внутрішнє відчуття несправедливості, що вона просто не може мовчати. Вік бачить упередженість керівництва і стає для цих підлітків єдиним захистом. Вона балансує на межі, але тримається заради них. Мене вразило, як глибоко авторка показала дітей. Кожен із них несе в собі власне пекло. Бодя з розладом харчування. Варя, яка ховає тонку душу за яскравим макіяжем 💄 Даня та Шнапс із їхніми проблемами з поліцією. І Вік, домашня дівчина, яка ніколи ні в чому не мала потреби, в один момент стикається з цим концентрованим болем і самотністю. Авторка пише дуже круто і чесно. Їй вдалося передати реальний молодіжний сленг, і навіть лайка тут звучить настільки органічно, що підлітки точно визнають цю книгу «своєю». Через живі приклади Тетяна Рубан пояснює, чому не можна повертатися в совок, який топтався по особистостях. Це історія про вибір, упередження, про наше коріння і величезну любов до рідного краю 🇺🇦 Дуже відчувається, що авторка вклала сюди власну ностальгію за студентськими роками та любов до рідної Полтавщини. У післямові Тетяна Рубан ділиться, що ця книга далася їй найважче і забрала максимум душевного ресурсу. Це видно в кожному рядку. Я сама жодного разу не була в таборах, хоч моє дитинство припало на 80-і - 90-і роки, але літню атмосферу я відчула шкірою. Оці дискотеки, купання в річці, вечірня ватра і бренькання на гітарі змальовані дуже кінематографічно 🎸 Тут є навіть зворушлива любовна лінія і трикутник, де тій же Віті доводиться боротися вже з власними упередженнями. Бо коли справа стосується тебе особисто, вибір дається набагато важче. Вік теж не ідеальна, вона жива, зі своїми помилками та страхами, і цим вона підкуповує. Фінал обривається на найтривожнішому, напруженому місці 😱 Авторка залишила нас із жорстким кліфгенгером, тому я тепер дуже, просто неймовірно чекаю на продовження! 🔥

"Якщо нас не захищає закон, значить, дівчата самі мають захищатися. Власними голосами. І люди дізнаються. Не ті, що боягузливо захищають «честь закладу» і замовчують схожі випадки в коледжах та інститутах. А всі люди. Свідомі. Чоловіки та жінки. Ті, хто має дочок та сестер. Тоді всі ці «Анатолії Петровичі», всі ці «фізики» боятимуться" ⠀ Як же це жахливо, коли дорослі чоловіки користуючись своїм статусом домагаються дівчат! А ще гірше, коли отакі от викладачі, свідомо думають та міркують, що коли вони чіпляються до неповнолітніх дівчат та говорять їм свої брудні слова, то дівчата просто мліють від цього і захоплюються своїми викладачами. ⠀ Але це не так. Тому що це гидко! Коли свідома доросла людина це робить, вона здається зовсім не бачить, що у її жертви в очах не захват, а страх в перемішку з презирством. І якщо таке стається, то хіба викладач винен, що він просто показав свою симпатію до учениці? Винен! Тому що той харасмент, який пережила одна з головних героїнь цієї книги Валя, вона отримала саме від свого викладача коледжа. ⠀ Анатолій Петрович фізик. І Валя у нього не перший "об'єкт симпатії", ловлячи її у коридорах, біля кабінетів він говорить їй на його погляд приємні слова, від яких насправді гидко на душі. Тому що яка може бути любов між сорокалітнім чоловіком та п'ятнадцятирічною підліткою? Та ще й цей викладач повністю впевнений, що тим самим харасментом він вчить дівчину кохання. Це жесть. ⠀ Але насправді Валя тут не одна головна героїня. Ще є Діна, дівчина що одного разу побачила одну із "зустрічей" і щиро захотіла допомогти Валі. Діна гадала, що такі от домагання є тільки в кіно, адже зажди легше вірити в те, що погані речі ніколи з тобою не трапляться. Але Діна заслуговує поваги, адже саме завдяки її відважним діям та порадам, Валя змогла знайти вихід з цієї ситуації. ⠀ Я дуже і дуже вдячна авторці Тетяні Рубан, за те що вона висвітлила цю проблему на сторінках цієї книги. Це дуже важливо! І я рада, що в Україні говорять про це. ⠀ Також хочу відмітити ілюстрації, вони Неймовірні!? І чудово підходять під книгу?

Мене тішить, що зараз книжки для підлітків піднімають важливі теми. У комфортному для читання форматі. Ната з мамою приїхали з Києва погостювати до тітки у грузинське містечко. Лалі повернулася туди ж, але її стосунки з батьком залишаються занадто напруженими. Серго став дорослим набагато раніше, ніж повинен був, через рішення батька захищати рідну землю. Через війну 2008 року постав кордон. З російськими "миротворцями", які творять що завгодно, лише не мир. І навіть діти прекрасно розуміють, що до чого. У книзі поєднано декілька тем: і захист рідної землі, і захист своїх уподобань та інтересів. Егоїзм і терплячість, працьовитість і героїзм. Перше кохання, дурні вчинки, важливі таємниці. Ще одне питання: як визначити, що ти вже дорослий? Коли робиш, що хочеш чи що треба? Теми вічні. Діти від першого шлюбу - і нова сім'я. Діти, які втілюють батьківську мрію, а не свою. Діти, які стають дорослими через агресивну політику чужої держави... Мені дуже відгукнулася ця цитата: "Помилково сприймати історію просто як один зі шкільних предметів. Особливо історію своєї країни. Бо ти ж вивчаєш не урок, а частинку себе. Це все відбувалося з тобою, ти просто не пам’ятаєш. — Як це? Чому зі мною? — Бо твоя кров — це по краплі кров твоїх предків. У тобі краплина від кожного з них. Краплина від рішучої Ольги, що мстилася за чоловіка ворогам, і освіченої царівни Ярославни, яку так далеко видали заміж до нашої Франції. Краплина від відчайдухів-козаків. Адже я й про твою країну дещо знаю. Усі вони — це ти. Хіба може не захоплювати сама думка про це? Генетична пам’ять проросла в тобі характером, твоїм талантом. Вчи історію, мон петіт, це допоможе тобі знайти головну відповідь. — Яку? — Хто ти є".

Книжка «На північ від кордону» - це підлітковий роман, що розповідає нам три історії молодих людей , долі яких перетнулися в маленькому містечку біля кордону. Кордону, який з’явився після війни в Грузії в 2008 році і який контролюють «миротворці» агресори. Це історія в який переплітаються відносини з батьками, перше кохання і пошук себе на тлі політичних і воєнних реалій. Це глибокий метафоричний роман про кордони не тільки фізичні, а і моральні. Багато чого в тексті перегукується з тим, що відбувається зараз в Україні. Залишу тут уривок який мене зачепив: «Помилково сприймати історію просто як один зі шкільних предметів. Особливо історію своєї країни. Бо ти ж вивчаеш не урок, а частинку себе. Це все відбувалося з тобою, ти просто не памʼятаєш. - Бо твоя кров - це по краплі кров твоїх пред-ків. У тобі краплина від кожного з них. Краплина від рішучої Ольги, що мстилася за чоловіка ворогам, і освіченої царівни Ярославни, яку так далеко видали заміж до нашої Франції. Краплина від відчайдухів-козаків… Усі вони - це ти. Хіба може не захоплювати сама думка про це? Генетична пам'ять проросла в тобі характером, твоїм талантом. Вчи історію, мон петіт, це допоможе тобі знайти головну відповідь».