Це одна з тих історій, які читаєш із посмішкою і теплом у серці, а закриваєш книгу — і здається, що в тобі щось змінилося.
Роман поєднує атмосферу казки для дорослих, легкий гумор і глибокі роздуми про прийняття, людяність та любов у найширшому значенні. Автор створив світ, де є магічні діти, особливі заклади для їхнього догляду і суворі правила, але в центрі сюжету — не магія як така, а люди й те, як ми ставимося одне до одного.
Головний герой — чиновник, який звик жити за інструкціями й правилами, — потрапляє в місце, де йому доведеться вчитися бачити серцем. Через його очі читач знайомиться з дивовижними мешканцями дому, кожен із яких уособлює якусь «інакшість» — і водночас вчить, що вона не є чимось поганим.
Мова автора легка, але сповнена деталей, які створюють яскраву картинку: ти буквально відчуваєш запах моря, бачиш відблиски сонця на хвилях, чуєш сміх дітей. Атмосфера книги — тепла, обіймаюча, навіть коли порушуються складні теми.
Це історія про те, як страх перед невідомим може змінитися на любов і повагу, якщо дати собі шанс пізнати «іншого». Про те, що сім’я — це не завжди кровні зв’язки, а ті, хто приймає тебе повністю.
Книга залишає після себе відчуття надії та віри, що світ може бути добрішим — якщо ми самі цього захочемо.
Анонім
Тепла казка, стилістично мені трохи нагадала Пратчета. Якщо хочеться почитати щось добре, ненав’язливе та з гумором та магічними істотами, то це воно. Дуже приємно написано, легко та швидко читається. Однак я не зрозуміла, чому зараз ця книга в топі 2020-х на Goodreads. Очікувала якоїсь більш драматичної розв’язки.
Анонім
«Це ж було вже!»
У порівнянні з «Дім у волошковому морі» ця історія здалася мені значно слабшою. Обидві книги дуже схожі не стільки сюжетом, скільки загальними патернами — розвитком персонажів, темами, тоном. Складається враження, що автор пише за заздалегідь визначеним шаблоном, де вже відомо, хто як зміниться і коли саме треба «тиснути на сльозу».
Так, тут є моменти, що викликають емоції, особливо ближче до фіналу. Але вся історія від початку до кінця здавалася мені штучною — надто показовою у своїй драматичності. Я не повірила в персонажів: їхні трансформації відбуваються надто швидко, без достатнього підґрунтя. Світ, у якому все це відбувається, викликає багато запитань. Діалоги виглядають неприродно — всі говорять як психотерапевти, розсипаючи життєві істини.
Кінцівка також здалася мені неправдоподібною. Усе це більше нагадує красиву казку.
Можливо, якби це була моя перша книга в цього автора, враження було б кращим. Але в порівнянні — надто шаблонно, надто зрежисовано.
Анонім
Котолог