Про Лесю Українку вже написано багато і, здавалося б, важко додати щось нове, проте моїй улюбленій літературознавиці Тамарі Гундоровій це вдалося. У праці "Леся Українка. Книги Сивілли" дослідниця переосмислює біографію Дочки Прометея. Становлення творчої особистості Лесі Українки розглядається в контексті впливу на неї членів її відомої інтелігентної родини. Цікаво, що цей вплив не завжди був винятково позитивним. Мене дуже вразило те, наскільки складними були стосунки Лесі Українки з мамою. Я, звісно, знала, що в Олени Пчілки, як і в самої Лариси, характер був непростий, але й не уявляла, наскільки важко було знаходити спільну мову матері й дочці. Окремі факти мене просто обурили. Наприклад, те, що мати робила величезну різницю між Лесею та її братом Михайлом, називаючи дочку некрасивою, зізнаючись у листах до друзів, що, можливо, було б краще, якби її хвора дочка взагалі не вижила. Сказати, що я була в шоці, це нічого не сказати. Т. Гундорова знаходить пояснення такої поведінки матері у важких пологах і хворобі, яка настала після них. Мовляв, мати підсвідомо (чи й усвідомлено) звинувачувала в цьому дочку. Але навіть цим навряд чи можна виправдати таке жорстке, подекуди жорстоке ставлення до дитини. Натомість у Лесі були теплі стосунки з татом, який, мабуть, помічав несправедливість дружини та її зацикленість на синові. Попри все, не можна заперечувати й тих значних зусиль, яких докладала Олена Пчілка, аби вилікувати дочку. Тема хвороби письменниці у книжці окреслена вже в першому розділі: "Хвороба і творчість". Навіть твори шкільної програми дають поверхове розуміння того, що мотиви недуги, боротьби з нею є досить помітними у творчості Лесі Українки. Т. Гундорова детально зупиняється на аналізі цієї проблеми, поєднуючи біографічні аспекти із творчими. У другому розділі - "Школа політики" - дослідниця детально розкриває особливості стосунків Лесі Українки з багатьма провідними літературними й громадсько-політичними діячами того часу, а також акцентує на становленні й розвитку її світоглядних засад. У третьому розділі дослідниця торкається скандальної сьогодні теми - стосунків Лесі Українки й О. Кобилянської. Т. Гундорова підтверджує мою думку щодо цього питання: письменниць поєднувала міцна дружба, настільки глибока й інтимна, що багатьом вона здається дивною й незрозумілою. Тут я одразу згадала "Фелікс Австрію", зокрема стосунки Стефанії й Аделі. Але, зрештою, хіба могло бути інакше у світі, де панували чоловіки? Де навіть такі освічені мужчини, як О. Маковей, шукали собі для подружнього життя не жінку-особистість, а жінку, яка приноситиме пантофлі? Звісно, ті жінки, яким вдалося досягнути чогось у такому суспільстві, єдналися й дружили, це, на мій погляд, цілком зрозуміло й закономірно. А робити висновки про характер стосунків двох людей на основі листувань - справа невдячна. Треба враховувати ще й історично-культурний контекст. Наприклад, В. Стефаник у листах до своїх друзів-чоловіків часто називав останніх "коханими". І що хтось має сумніви в його орієнтації? Також Т. Гундорова розкриває особливості стосунків Лесі Українки з чоловіками, у яких вона була закоханою, які надихали її на творчість. У наступних розділах дослідниця зупиняється на аналізі творів Лесі Українки, зокрема її поем "Блакитна троянда", "Одержима", "Кассандра", "Лісова пісня". Кожен твір знаходить нову цікаву інтерпретацію в дослідженні Т. Гундорової. Не викликає сумнівів висновок: творчість Лесі Українки - самобутнє явище світового масштабу, що сповна демонструє інтелектуальну глибину й широкий світогляд письменниці.

Мабуть, це чи не єдина книжка від «Віхоли», яку мені було важко і навіть інколи незрозуміло читати. І це мене засмутило, бо тема здавалась цікавою, а знаючи, що у видавництва навіть книжки на складні теми написані легко і цікаво — я думала, що буде так само і з цією. ⠀ Але виявились, що ні. Ця книга — абсолютно не для мене. Я була не готова до неї. Вона — дуже академічно написана і, як на мене, не розрахована на широку публіку. Було відчуття, ніби я читаю наукову роботу з великою кількістю важких термінів, посилань на праці інших, аналізом. Мені дуже не вистачало пояснень простою мовою, зрозумілих порівнянь. ⠀ Я відчувала, що моїх знань дуже недостатньо і мені було сумно. ⠀ Загалом авторка аналізує культуру, найбільше літературу, у період між двома майданами, яку називає транзитною, через призму трьох тем: постколоніальна травма; посттоталітарна свідомість; постпамʼять. У книзі можна знайти аналіз деяких творів сучасних українських авторів: Сергія Жадана, Оксани Забужко, Ліни Костенко тощо. Тож було б добре, прочитати їхні популярні книжки перед прочитанням цієї праці. ⠀ Особисто мені найбільше сподобалися і найлегше сприймались розділи про аналіз Чорнобильської катастрофи, а також — про різні феномени, як-от: феномен «хворого тіла», феномен лузера та симптом motherphobia. ⠀ У цілому мені важко дати якийсь аналіз книжки, адже я багато чого взагалі не розуміла і дуже важко сприймала інформацію. Тож, на жаль, це точно наразі не «моя» книга. Проте на Goodreads я бачила і хороші відгуки на неї, тож очевидно — що вона непогана, а мені просто бракує знань і підготовки для її читання. Думаю, для літературознавців, культурологів — книга може бути цікава та пізнавальна.

Авторка аналізує, як історична травма, пов’язана з колоніальним минулим, впливає на нашу ідентичність, мистецтво, літературу та загальне культурне самосприйняття. Головною перевагою книги є її інтелектуальна насиченість. Гундорова поєднує теоретичні концепти зі свіжими прикладами з української культури та літератури, даючи читачу можливість подивитися на звичні речі з нового ракурсу. Авторка піднімає важливі питання: як нація може подолати колоніальне минуле, як травма формує сучасність, і як знайти баланс між пам’яттю та новим етапом розвитку. Однак для читача, який не має досвіду у філософії чи культурології, книга може бути складною через насиченість термінологією та академічним стилем. Деякі розділи вимагають уважного й повільного читання, щоб розібратися в ідеях. Оцінка: 8/10 — цікаво, але потребує підготовленого читача.