Нові відгуки

Один з перших творів, про війну які прочитала з 2022, можна навіть сказати що це і був найперший і мене так зачепила як авторка передала весь біль, страх, запаморочення, незнання що робити далі, переживання людей, які виїхали за кордон рятуючи власне життя) через маленьку родину показано що відчувають всі ті хто вимушено переїхав) звикання на новому місці, спустошення, відчай, біль, намагання жити далі, хоч і як важко це б не було

"Ця ніч двадцять четвертого лютого досі триває. І вона все ще ніч". 🚘Головна героїня змушена від війни втікати з Києва на Західну Україну. Тут спокійніше, але дефіцит ліків та материнське почуття відповідальності бере вгору, і жінка приймає надскладне рішення - їхати за межі України. Так разом із Ланою та її 16-тирічним сином ми опиняємося по той бік кордону. Переїзд через Польщу, Німеччину, перебування в Нідерландах, прекрасній Італії, і нарешті - Естонія. Невідомість, сумніви, постійний страх за рідних, які залишились в Україні, та безліч проблем не дають Світлані спокійно дихати. Війна, очима мужньої жінки, матері, яка з останніх сил намагається триматися, але в умовах, коли всі дорогі люди дуже далеко, хоробрість доводиться черпати лише у власному серці. 🚘 Ця книга чіпляє з першого речення. Вона розповідає реальну історію однієї київської родини, яку розділила війна. Лана ділиться оповідями про своїх родичів, знайомих, адже війна нагадала нам, якою цінною є кожна близька людина. Ця автобіографічна розповідь підкуповує відвертістю та дивує гумором, бо тільки українська жінка здатна жартувати, ковтаючи сльози. Цей твір про те, 🔻як сильний стержень і мужність допомагають прожити найгірші дні в окупації; 🔻як в умовах, коли жодна людина не має гарантій, що проживе цей день, важлива самодисципліна; 🔻як обійми зовсіх чужих людей, які приймають як рідних, додають сил; 🔻Як слова старшого сина "я люблю тебе", що лунають з телефону, зігрівають серце і змушують розмазувати сльози по щоці; 🚘Цей твір близький кожному українцю: тому, хто змушений був покинутий рідну домівку зі сльозами на очах, і тому, хто залишився. Це подорож жінки, яку вигнала війна, але вона думками і серцем завжди перебувала на власній землі і врешті-решт повернулася. Війна змінила кожного з нас.Ми навчилися цінувати прості і буденні речі, зараз ми усвідомлюємо "тепер усе, що ми можемо - піклуватися, любити й бути поруч". 📌"Ніде й ніколи так, як на війні, ми не залежимо одне від одного, якою б малою не була наша роль". 📌"... рідна земля й рідні люди - то все, що потрібно для відчуття себе і свого місця у світі".