Сюзанна Кларк

Неймовірний роман, сюжет якого немає сенсу переповідати - це книга-лабіринт, книга-загадка, вона одночасно про все, і про ніщо.

Тут про відчуття, атмосферу, власне внутрішнє сприйняття Світу. Роман можна перечитувати безліч разів і кожного разу помічати щось нове - зважаючи на життєвий досвід. На поверхні - це історія про хлопця, що сам живе у величезному будинку-лабіринті з безліччю кімнат; в глибині ж - це алюзія на наш внутрішній світ, в який потрапляє лише відгомін всього, що діється навколо, і зберігається усе найкраще, найулюбленіше і найпрекрасніше для нас.

Обожнюю такі тексти, бо для кожного досвід читання буде власний. Кожен може трактувати його по своєму - і кожна варіація буде вірною.

Я так довго очікувала, що нарешті станеться щось, що переверне цей дивний світ з ніг на голову.
Так довго блукала цим химерним лабіринтом вслід за героєм, щоб нарешті дійти до того вибухового повороту, який усі обіцяють.
Так довго, що мої очікування зросли до невимовних масштабів.

І, на жаль, не виправдались і на половину💔

Піранезі живе у будинку, який і є цілим світом.
Будинок цей величезний, дивний, химерний, але постає в уяві дуже естетичним.
Окрім Піранезі, тут є ще одна жива істота і 13 мертвих.

І птахи.
І море, що часом проходить будинком.
І отак він живе-живе, блукає-блукає, робить якісь дивні речі, аж доки його єдиний співрозмовник не починає вести надто дивні розмови навіть як на цей світ.
І ці розмови змусять Піранезі замислитись, сумніватись, шукати відповіді, які зрештою допоможуть йому зрозуміти, хто він, де він і що тут робить.

Дуже гарна мова. Дуже повільний розвиток сюжету. Дуже мало подій.
Десь із дві третини книги не відбувається, по суті, нічого, і як би це не було красиво, я неймовірно втомилась від цієї дивності.
Аж тоді раптом світ таки перевертається, і якось все стає зрозуміли в один момент. І вже не лишається, на що очікувати.

Після такого тягучого і тривалого вступу я очікувала більш вражаючого нагнітання в фіналі. Більше дії, драми, фантастики і пояснень.
Ну або ж пояснення можна взагалі відкинути, але чимось таки підсилити фінал, щоб це було… ну не знаю, щоб це прям шокувало або вражало.
Але ж ні, фінал, хоч і дійсно перевертає усе, в цілому не справляє враження. І в чомусь навіть банальний.

Не скажу, що це було геть погано. В якомусь сенсі мені навіть сподобалось - але я не дуже розумію, що саме. Можливо, це сам будинок🤔
От що не сподобалось точно - то це надмірне світло. Історія місцями трохи темна, але тієї темряви критично мало.

В цілому ж вона якась надто позитивна, до приторності.
Можна почитати заради гарного тексту. Або заради красивих описів. Ну або ж якщо ви любите милі-добрі казки

Коли я перший раз взяла читати цю книгу, то прочитавши півсторінки, я з жахом її закрила. Я не розуміла геть нічого і не знала, як прочитати її до кінця. На другому підході до читання я була налаштована серйозно, тим паче мені казали, що з середини стає капець захопливо. «Окей», - сказала я і поринула у дивний будинок, де мешкає Піранезі.

Йшло повільно, я відчувала себе тупою, намагаючись знайти підтексти і скриті змісти. Хто такі Піранезі і Однодумець, що уособлюють мертві, чи триповерховий будинок це алюзія на наш світ? Але раптом, пазл почав складатися і я усвідомила, що мені реально стало цікаво читати і що тепер я бачу логіку у всьому, що відбувається! Другу частину книги я читала захопливо і не відволікаючись, бо дуже кортіло дізнатись, чим це все завершиться.

Якщо ви любите насолоджуватись текстом, читати описи і будувати в уяві образи того, про що читаєте, то ця книга однозначно для вас, тут є чим захоплюватись. Якщо ж ви любите активні події, то можете як і я трохи знудитись.

Остання куплена мною книга. Прочитана. Найбільше компліментів від мене не змісту, а оформленню. Стримано красиво. Приємно як читати, так і просто тримати.

Отже, збірка малої прози. Авторка - прихильниця альтернативної історії, де справжні історичні постаті попередніх століть поєднуються з фейрі. Але ЦІ фейрі - не ті чарівні маленькі істоти, навпаки, вони, як люди, але дуже красиві та могутні довгожителі.

Більшість історій мені сподобалося, деякі - прочитала і прочитала, а десь дві мене просто присипляли (хоча це був не вечір). Тому активно і беззаперечно рекомендувати не можу, але й відмовляти від читання книги у жодному разі не стану. Тим більше, є в ній свій легкий гумор, що додає історіям певного шарму.

"Сьогодні мене висвятили у священники Англіканської церкви. Не маю жодних сумнівів у тому, що особа моєї скромності, працьовитості й м'якої вдачі бездоганно придатна до такого життя".

Чудова самохарактеристика, чи не так?

І у кінці ще раз хочеться подарувати компліменти за оформлення книги. Бездоганно!

«Леді з Ґрейс-Адью» – це книжка, яка складається із восьми різних магічних історій, які пов’язані зі світом Фейрі. У цій збірці, звісно ж, авторка зберегла стиль, який можна було відчути в «Джонатан Стрейндж і містер Норрелл». Хоча деякі оповідання були написані за довго до виходу популярного роману авторки про двох видатних магів Англії.
⠀
Читаючи цю книжку, виникає відчуття магічності, яке присутнє під час читання казок, але в той же час - із розумінням, що тут є дуже багато дорослих тем, які розвиваються власне навколо магії. Стиль авторки нагадує книжки Джейн Остін чи сестер Бронте, кучеряві слова й звороти, ось ці всі «міс і містери». Spectator написав: «Ці історії читаються так, ніби Джейн Остін переписала братів Ґрімм… прекрасно» - і я повністю погоджуюсь із цією думкою.
⠀
У книзі збережено об‘ємність та глибину вигаданого Сюзанною Кларк світу - безліч різних героїв, які мають свої історії, що переплітаються з іншими розповідями, різні трактати й опуси, які згадуються в 19 столітті, хоч були «написані» вигаданими авторкою персонажами в 1209 році або що.
⠀
Кожна історія індивідуальна й цікава, але всі вони покликанні розказати більше про розвиток магії у Британії 19 століття або ж показати читачам, як Фейрі (Інакший Край) втручається в життя англійців. Тобто ця книжка є чудовим доповнення до світу, в якому живуть Джонатан Стрейндж і містер Норрел, хоча деякі події в оповіданнях відбуваються задовго до тих, про які йдеться в іншій книзі авторки.
⠀
На мою думку, «Леді з Ґрейс-Адью» – це щось типу «Казок про дивних». Тож якщо вам полюбився світ магії Сюзанна Кларк, обов’язково зверніть увагу на цю книжку.
⠀
Загалом кожне оповідання було казковим та магічним, містило дрібку гумору, кумедності, інколи чомусь повчало, а інколи мало мету лише розважити. Ця книжка допомагає відволіктися від поганого та трішки загубитися у світі фейрі.

Я дуже неупереджений читач, я про кожну книгу складаю власну думку, я проживаю свої емоції від неї, не залежно що про неї думає і каже цілий світ. ⠀
⠀
Чесно я намагалась порозумітись з книгою… Але не сталось розуміння і прийняття 🫣⠀
⠀
Вона залишила по собі сумбурні враження і незавершеність у кожній історії. Задум авторки дуже класний, бо я би з великою радістю прочитала оповідки про магів і магію, про фейрі і людей, про всяку цікаву чудасію.⠀
⠀
Більшість історій склали відчуття, наче вони вирвані з контексту інших книг, тому ми не бачимо цілої гармонійної картини 🫤⠀
⠀
Хоча дві історії мені сподобались, вони мають початок, завʼязку, розвʼязку і кінцівку ⠀
⠀
🧚‍♀️Містер Сімоннелі чи Фейрі-вдівець ( тут маємо взаємодію звичайних людей і Фейрі, їхній лихий магічний вплив на людей і використання в своїх цілях, але добро перемогло зло і врятовано одну красуню з полону )⠀
⠀
🧚‍♂️Том Ясенвітер чи як у Торсбі міст збудували ( ця історія сподобалась мені найбільше, бо феєць Ясенвітер виступає досить непоганим персонажем, дружить з юдеєм і будує для людей міст, хоча знайшов у цій справі солоденький зиск для себе )⠀
⠀
Не врятувало книгу навість описи Англії і маєтків моїх улюблених часових відрізків.⠀

Сюзанна Кларк в моєму читатському досвіді належить до авторів, яких треба вміти розуміти і процес читання яких не є легким. Проте я дуже хотіла познайомитися з «Піранезі». Вона вабила мене з незрозумілих причин.
Як я і очікувала, історія Піранезі не вийшла легкою хоч в чомусь. На початку книги ти розумієш, що нічого не розумієш. Спостерігаєш, як авторка грається з твоїм розумом підкидаючи дивні події та роздуми головного героя. Які, до речі, доволі монотонні та наївно без емоційні. Книга доволі апатична. Але в гарному розумінні. Особливо, якщо зробити аналіз головного героя і самої книги після того, як прочитав.

Закривши останню сторінку, я відчуваю себе спустошеною і в бажанні просто помовчати. Посидіти подивитися у вікно в тиші.

З "Піранезі" почалося моє знайомство з творчістю Сюзанною Кларк, і цей твір став моєю римською імперією - після прочитання я ще довго залишалася з цією історією, я жила нею.

Неймовірна книжка, одна з найкращих, які я прочитала за останній час. Вона специфічна та не підійде тим, хто хоче постійної динаміки та частих сюжетних поворотів (хоча один великий і вагомий сюжетний поворот там є і він дуже цікавий!). Ця книжка дуже про атмосферу, атмосфера тут прописана просто чудово: в голові яскраво вимальовується світ, у якому живе головний герой - Піранезі, величний дім, колони та давні статуї, яскраво також вимальовуються і інші персонажі.

Мені загалом дуже сподобалася задумка книжки, вона ніби свіжий ковток повітря, легке магічне фентезі. Не хочу говорити вам про деталі книжки, адже хочеться, щоб ви відчули всі ці неймовірні події самі, тож просто дуже раджу вам "ПІранезі".

Моє знайомство з творчістю Сюзанни Кларк почалось із книжки «Джонатан Стрейндж і м-р Норрел». Ця історія мене зачарувала магією та атмосферною Англією. Було відчуття, ніби читаєш книжки Джейн Остін, тільки про магів.
⠀
«Піранезі» - це зовсім інший роман. Я не відчула в ньому того ж стилю авторки, як було в попередній її книзі. Якби я не знала, хто написав «Піранезі», то, певно, ніколи не подумала б, що це Сюзанна Кларк. Тут набагато простіша мова, немає закручених словосполучень. Тут немає надбудови історії.
⠀
«Піранезі» набагато менший за обʼємом роман та простіший за стилем. І мені ця книга сподобалась менше, можливо, я просто не до кінця змогла її зрозуміти. Хоча авторка багато про що змушує задуматися.
⠀
З «Піранезі» спочатку мені було складно, бо там дуже багато різних залів у різних частинах будинку, які герой якось називає. Я боялась загубитися в цьому і не зрозуміти, однак після сторінок 20 все стало більше-менш зрозуміло.
⠀
З самого початку для мене новий світ був схожий на світ після апокаліпсису. У ньому існує лише 2 живих людей. Вони живуть в Будинку, який називають Світом. Цей Будинок має кілька рівнів, в одному постійно відбуваються Припливи, в іншому - Повітря, це Світ Хмар, а між ними Світ Людей. Припливи бувають такі сильні, що можуть потрапити й у Світ людей. Знаю, це видається так незвично й так незрозуміло, але під час читання це легке сприйняти.
⠀
Загалом історія складається із записів щоденника головного героя, якого називають Піранезі.
⠀
У книзі досить багато різних алюзій. Можна знайти відсилку й до «Хронік Нарнії», як герої там через шафу потрапляють у інший світ, тут також є вхід у світ Будинку.
⠀
Книжка читається просто та швидко, адже вона написана від першого обличчя й стиль не закручений. Початок мені був трішки затягнутий і я боялась, що знуджуся, але ближче до середини починається динаміка й сюжет починає розвиватися.
⠀
Непогана книжка, але мене вона не заворожила так, як я очікувала.

Читаючи різні відгуки, зустріла думку, що ця книга може бути не для всіх. Точно не для тих, хто не готовий пів книги безцільно блукати (буквально).

Головний герой є зовсім не надійним оповідачем. Чоловік на ім'я Піранезі, яке не є його іменем. Живе у будинку, який не є будинком. Це дуже заплутує, але при цьому породжує дике бажання дізнатись та що це за світ такий? Як Піранезі туди потрапив? Як світ взагалі став таким?
Історія дуже багатошарова та багатогранна, світ ніби у форматі 3д, герої теж мають кожен свій колір та свою сторону. Тому відчуваються ніби сама історія дійсно як лабіринт розуміння, пізнання, життя.

Також прочитавши книгу, я не змогла не помітити як цей будинок нагадує мені книжкові світи книголюба. У них також легко загубитись, забутись, втратити лік часу та втратити себе. А також як багато вони дають тому, хто поважає та любить їх.

Піранезі – улюблене дитя Будинку.
Він блукає залами, вивчає статуї, дає імена кісткам. А Будинок захищає своє любе дитя від Світу, дає рибу й молюсків на поживу й водорості, щоб прикрити тіло.
Піранезі веде щоденник про свої щоденні блукання, поки його світ не перевертається.
Взуття й папір дає Однодумець. А хто він для Піранезі? Хто він для Будинка? Він не любить його так віддано, як Піранезі, не розуміє краси Верхніх зал і глибин Нижніх. У них точно різна мета, але чому ці двоє тут?

Спочатку абсолютно нічого не ясно.
Розуміння приходить повільно, як приплив. А потім різко і бурхливо затоплює.
Історія-лабіринт про самотність, ізоляцію, сумніви в собі і відсутність вибору. Чи вибір таки є?
«Підступність веде до неприємностей і народжує підозрілість».
Не просто ж так головний герой носить ім’я італійського архітектора й графіка, великого фаната й розробника моторошних лабіринтів.
Може Піранезі сам створив ці стіни навколо? І він вибереться лише тоді, коли сам собі дозволить? Чи таки є вища сила, що вирішує за нього?

Прочитавши історію написання цього роману, стала ще більше його цінувати. Так, авторка прямо каже, що взяла за основу оповідання із збірки «Алеф» Борхеса і ця робота допомогла вийти їй із важкого стану. Можливо, саме тому в історії відчувається стільки відчуженості і навіть відчаю. Хоча, кожен зчитує свої сенси.

Стіни Будинку тиснуть, статуї стежать, вода насувається, поки ти спиш. Ця історія викликає страшенно некомфортні відчуття, але тим і врізається в пам’ять.

Книга по своєму темпу нагадує хвилю, тобто весь сюжет ніби зароджується малопомітною зміною і наростає в хвилю, яка може вас, любий читачу, змити) автор гарно передає настрої героя і зображує Будинок із його атмосферою, книга зачаровує, дозволяє замислитись, спонукає зрозуміти Піранезі, власне навіть стати ним. Скоріш, кожен знайде тут своє і це один із задумів авторки безсумнівно. Приємного блукання Будинком)