Сюзанна Кларк

Одна з найбільш нудних книг які я прочитав за останні роки.

Вперше почула про Сюзанну Кларк завдяки серіалу "Джонотан Стрейндж і містер Норрел" і відтоді я її фанатка. Тексти досконало написані, сюжети та персонажі яскраві та живі (навіть якщо це міфологічна істота), читати одне задоволення. І хоча світ альтернативний, але атмосфера епохи Регентства дуже достовірна - і люди, і політика, і традиції. Так само живі персонажі у "Піранезі" і світ дуже реалістичний та впізнаваний. Сюжет небанальний, події розгортаються поволі, але відірватись неможливо. Є таке поняття "повільне мистецтво", коли мистецький твір розглядають без поспіху, щоб отримати задоволення. Так от, це про книги Кларк - їх потрібно читати не поспішаючи, отримуючи задоволення від тексту та розвитку сюжету. Якщо вам таке до вподоби, то це ваша авторка

Є Будинок. Він же цілий Всесвіт. В ньому живе Піранезі,котрий досліджує кожен куточок і веде свої щоденники з досить дивними часовими вимірами. Окрім Піранезі є ще Однодумець,з котрим вони інколи спілкуються. І 13 мертвих.І зʼявився ще хтось. Хто це,хто такий сам Піранезі,доведеться розібратися.
.
От на скільки вам нічого незрозуміло і цікаво з абзацу вище,на стільки ж є незрозумілою і цікавою вся книга.
.
Найбільше мене вразив сам Будинок,як вмістилище всього магічного реалізму книги. Його описи,блукання залами і розглядання статуй наштовхують з перших сторінок на запитання: що це і ким створено? І для чого?

Толкового пояснення так і не буде. І в світлі всієї книги це може і доречно,але хотілося б.
.
Книга дуже повільна і розрахована на дуже хорошу уяву,адже якщо не уявляти все що описує автор,взагалі нашо її брати.

Якщо зазвичай,умовно,можна розділити сюжет на «розкачку» і самі події,динаміку,то тут ні. Лише на прикінці стається,так скажемо,розкриття карт, де стає відомо хто таки є другом хто ворогом і що собою уособлюють персонажі.
.
Той випадок коли мені важко визначитися чи сподобалась мені книга. Бо з плюсів тут:чудова мова авторки,неймовірні описи,відчуття «теплого пледу і какао». Але в той же час : надто пастельні фарби,адже при розкритті карт можна було б їх додати. Відсутність сюжету як такого,бекграунду історії.
.
Однозначно не шкодую що прочитала,адже задоволення я отримала

Є Будинок. Він же цілий Всесвіт. В ньому живе Піранезі,котрий досліджує кожен куточок і веде свої щоденники з досить дивними часовими вимірами. Окрім Піранезі є ще Однодумець,з котрим вони інколи спілкуються. І 13 мертвих.І зʼявився ще хтось. Хто це,хто такий сам Піранезі,доведеться розібратися.
.
От на скільки вам нічого незрозуміло і цікаво з абзацу вище,на стільки ж є незрозумілою і цікавою вся книга.
.
Найбільше мене вразив сам Будинок,як вмістилище всього магічного реалізму книги. Його описи,блукання залами і розглядання статуй наштовхують з перших сторінок на запитання: що це і ким створено? І для чого?

Толкового пояснення так і не буде. І в світлі всієї книги це може і доречно,але хотілося б.
.
Книга дуже повільна і розрахована на дуже хорошу уяву,адже якщо не уявляти все що описує автор,взагалі нашо її брати.

Якщо зазвичай,умовно,можна розділити сюжет на «розкачку» і самі події,динаміку,то тут ні. Лише на прикінці стається,так скажемо,розкриття карт, де стає відомо хто таки є другом хто ворогом і що собою уособлюють персонажі.
.
Той випадок коли мені важко визначитися чи сподобалась мені книга. Бо з плюсів тут:чудова мова авторки,неймовірні описи,відчуття «теплого пледу і какао». Але в той же час : надто пастельні фарби,адже при розкритті карт можна було б їх додати. Відсутність сюжету як такого,бекграунду історії.
.
Однозначно не шкодую що прочитала,адже задоволення я отримала

Ідеально, легко, загадково. Через тиждень в голові досі літають відгуки цієї історії.

Краса Будинку безмірна;Добрість його нескінченна.

Піранезі живе в Будинку й, мабуть, завжди жив в ньому, споживаючи його дари й дбаючи про його артефакти; насолоджуючись його красою та рятуючи своє життя від його бурхливих Припливів; спостерігаючи за прекрасними та вольовими Альбатросами та замальовуючи величні Статуї та Колони. Доповнює та покращує його самотнє існування двічі на тиждень Однодумець, який показує себе як розумніший та більш досвідчений за Піранезі вчений, вони разом ведуть дуже важливу дослідницьку роботу. Одного дня все в Будинку змінюється, бо з'являються вони — написи, яких Піранезі не робив й волів би ніколи не бачити. Сліди від крейди, що білими нитками прошили весь його всесвіт й перекреслили все досі знайоме та безпечне. Як вчинить  Піранезі? А чи це й справді його ім'я?

Вже після прочитання розумієш наскільки сильно Піранезі схожий на кожного з нас, як ми звикли жити кожен в своєму Будинку, поряд з Однодумцями, які розповідають як потрібно жити, дихати, дивитись на світ та відчувати себе у ньому. Нам комфортно ходити в зручному "лататті" та отримувати раз на рік нові "черевики", аби лише ніхто не змінював порядок припливів та сходу зірок в наших душах, ніхто не ятрив серце важливими питаннями та й сам ти не замислювався над словами, що з'являються на колонах, що тримають твій світоустрій.

"Піранезі" це не просто дивна історія на межі фентезі, це дзеркало для кожного з нас. Чи не забракне вам сили духу віднайти справжнього себе в безкінечних коридорах та кімнатах комфортного існування, зробити крок на зустріч справжньому собі и прийняти всі виклики свого вибору?  Віднайти себе, зустрітись віч на віч зі своїми страхами, прийняти себе  та жити то життя на повні груди — саме про це ця книжка.
Так, іноді треба повертатися в обійми рідного та такого комфортного Будинку, щоб ніколи не забувати чого саме вартувала ваша вільна душа та право робити свій вибір.

Рекомендую до прочитання.

Це те фентезі, якого бракує.

Якщо ви відкриєте розділ фентезі на будь-якому книжковому сайті, то побачите або твори жанру янг едалт фентезі, що зациклені на коханні та "не таких як всі" головних героїнях, або так зване епічне фентезі, де суцільні війни, боротьба за трон та порятунок світу/країни. Інших варіантів сучасні автори та видавництва пропонують значно менше. Але іноді трапляються виключення. "Джонатан Стрендж і містер Норрелл" є саме тим виключенням.

Тут не має такої динамічності та екшену, що притаманні епічному фентезі, герої не кидаються в небезпечні ситуації кожну главу, не їдуть далеко аби виконати надважливу місію або звільнити когось від тирана тощо. Вони просто живуть. Переслідіють свої цілі. Намагаються переконати інших в своїй правоті. Конфліктують. А в кінці стикаються з дилемами більшими, ніж вони могли яувити на початку, й намагаються знайти їм рішення. Політична боротьба тут також має місце, але, на мій погляд, вона лише один з елементів. Частина сюжету, а не основа. В основі тут - протистояння характерів та світоглядів. Хто правий? Хто має перемогти в кінці? Чиє бачення світу є правильнішим? Хто заслуговує на покарання, а хто - на підтримку? Доктор Стрендж чи "джентельмен з волоссям як пух"? Ось приблизно такі питання, з-поміж іншого, ставить сюжет читачеві. І це ще одна особливість цієї книги. В більшості фентезі ми відпочатку знаємо, хто хороший, хто поганий, хто має перемогти, а хто - ні. Тут трішки не так, і це чудово.

На окрему увагу заслуговує стиль написання. Я читала, що стиль Сюзани Кларк сформовано під впливом британських письменників 19 ст, в першу чергу Чарльза Дікенса та Джейн Остін. І це відчувається вже з першої глави! Скажу чесно: я обожнюю стиль Дікенса. Він писав яскраво, багатослівно, але при цьому легко і завжди з ноткою гумору. Його описи завжди дуже яскраві й влучні. Він не з тих, хто прямим текстом описував рису характеру або звичку героя. Ні. Дікенс обов'язково підбирав образ, приклад чи сцену, аби читач буквально відчув те, про що читає. Приклад: "Великі Сподівання". Просто на початку головний герой, ще дитина, стоїть на могилах батьків, яких ніколи не бачив, і намагається їх уявити. Хіба не чудовий спосіб зобразити самітню покинуту дитину? Точно кращий, ніж просто написати "Він був самотній і нікому не потрібний".

У книзі Сюзани Кларк є щось схоже. Можливо, десь їй все-таки не вистачає яскравості (так мені здається), але все одно. І так: події у її творі відбуваються неспішно, спокійно. Тим, хто прагне динаміки та екшену, може бути важко продертися крізь всі описи. В такому випадку можна спробувати подивитися одноіменний серіал, знятий за мотивами цієї книги, - хто не знає, то він існує.

Ну а якщо ви шукаєте нетипове фентезі, або обожнюєте Дікенса, як я, то дуже раджу цю книгу. Я от навіть думаю почитати її в оригіналі. Ще в школі намагалася почитати оповідання Діккенса англійською, осилила аж одне - забагато застарілих слів, набридло постійно зі словарем читати)) Цікаво перевірити як я зараз, через роки, осилю його послідовницю Кларк))

Сюзанна Кларк лягла з хворобою, якої так і не вдалося достеменно визначати. Симптомами були виснаження, мігрені, туманність свідомості, нудота. Вона довго знаходилася в своєму будинку не виходячи в зовнішній світ. Коли хвороба відступила, Кларк вирішила написати книжку - «Піранезі». Вона повернулася до давнього задуму, що виник ще у 1980-і роки, коли вона відвідувала літературні курси із творчості «Борхеса». Особливо її вразило оповідання «Дім Астеріона» - розповідь про Мінотавра з погляду самого чудовиська. А головний герой роману отримав своє назвисько на честь італійського художника-графіка Джованні Баттісті Піранезі, який вивчав і замальовував римські будівлі, памʼятки та руїни.

В основі роману покладено трансгресивне вчення і що магія - це наука. Інші світи існують, тільки треба знайти дорогу до них. В романі, інший світ - це місце, в якому архітектура та океан перемішані і все це в Будинку, що забезпечує й боронить своїх Дітей. Будинок відміряє певний вік птахам і певний вік людям.
Хто створив цей світ не відомо. Уявіть воду, що тече під землею. Вона рік за роком протікає в одних і тих самих тріщинах і сточує камінь. Кілька тисячоліть по тому утворюється система печер. Але води, яка її створила, вже немає. Вона давно зникла. Просочилася в землю. Те саме тут.
Для героїв, цей світ - це образ космічної величі. Символ величі й жаху існування одночасно. Живим не вийде ніхто.

Головні герої живуть в цьому будинку і намагаються добути знання для себе. Цей пошук - видатний задум, один із найважливіших в історії людства. Знання, які вони шукають - не новинна. Воно старе, дуже старе. Колись давно люди володіли ним і використовували його для великих звершень, чудових звершень. Їм варто було триматися за нього. Варто було його поважати. Вони покинули його заради того, що назвали прогресом. Треба повернути це знання, яке людство здуру втратило.

«Колись чоловіки й жінки були здатні обертатися на орлів і перелітати на величезні відстані. Вони спілкувалися з річками й горами й одержувати від них мудрість. Вони відчували обертання зір у себе в свідомості. Мої сучасники цього не розуміли. Усі вони були залюблені в ідею прогресу й вірили, що все нове має бути краще за старе. Неначе хронологія є мірилом чеснот! Проте мені видавалося, що мудрість древніх не могла просто зникнути… що мають існувати інші місця, інші світи, тоді я взявся їх шукати.» Герої вірили, що пошук Великого й Таємного Знання - це гідна справа, яка заслуговує на увагу. Не можна вважати пошук великого й таємного знання справжнім науковим починанням. Нема чого оплакувати Минуле: тепер потрібно снувати плани на Майбутнє - започатковувати нові програми наукових досліджень.

Мені сподобалось. Ще такого не читала. Новий рівень фантастики. Жирний плюс, роман - не великий за обʼємом.

Сюзанна Кларк чудова оповідачка, майстриня короткої форми. У своїх оповідях вона надала нове життя кельтському фольклору, легендам, міфам, історичним постатям. 

В цих оповіданнях жінки говорять і діють самостійно, вільно і традиційно: “Нізащо не плакала, хай би якої біди вона зазнала; то я собі й подумала, що в мене є голова на плечах, а в ній — тисячі задумок, а ще врода ангельська. То я собі й кажу: має бути якийсь хитрий спосіб обдурити долю. І я постановила щонайскорше одшукати тамтой спосіб”

Кларк вигадала міфологію на основі англійського фольклору. Відкрила собі британську етнографію — королівства фейрі.

Прочитавши цю максимально дивну книжку, єдине, що можу сказати - я нічого не зрозуміла! Серйозно! Зовсім!
⠀
Дочитала я її тільки тому, що вона маленька за обсягом і надрукована велетенським шрифтом (це дійсно великі плюси).
⠀
Це читання було як в тумані: знайомі літери начебто в речення і абзаци складаються, а змісту, сюжету та хоч чогось би - немає.
⠀
Оповідання до неможливості повільне і хоч якась динаміка зʼявляється під самий кінець і тільки єдиним моментом.
⠀
Може, щоб її зрозуміти потрібні шалена фантазія і дар візуалізувати те, чого немає🤷🏻‍♀️ У мене із цим не вийшло.
⠀
Я бачу на неї схвальні відгуки і звичайно ж вона знайде свого читача. Але вона просто виявилася не моєю.
⠀

Книжка-лабіринт. Химерна суміш образів з гравюр Джованні Ботічеллі Піранезі, Хроніків Нарнії, лабіринтів Мінотавра, ритуалів окультизму, детектива, трилера, фентезі та магічного реалізму - вражаюча суміш!

Авторка писала цю книгу в дуже виснаженому стані, страждаючи на депресію, тривожність та агорафобію. І я дійсно відчула це в тексті. Після прочитання лабіринти зал мене довго не відпускали і навіть зараз я люблю до них повертатися.

Головний герой Піранезі живе в Будинку. День за днем він чітко й сумлінно фіксує у своїх зошитах дива Будинку: лабіринт зал, незчисленні тисячі статуй, припливи, що з гуркотом підіймаються сходами, хмари, що поволі снують горішніми залами.


По вівторках і п’ятницях Піранезі бачиться зі своїм другом, Однодумцем. У інший час офірує Мертвим їжу й латаття. Але здебільшого він на самоті.

На хідниках починають з’являтися послання, нашкрябані крейдою. В Будинку знайшовся новачок. Але хто це й чого він хоче? Друг він чи несе руйнацію й божевілля, як стверджує Однодумець?


Доводиться шукати загублені тексти, розкривати таємниці. Світ, який Піранезі вважав знайомим, стає химерним і небезпечним.

Пазлик за пазликом збираєш цілу історію. Її потрібно прожити разом з головним героєм і вам або зайде, або не зайде.

Мені дуже сподобалась історія. Я відчула сповна всю атмосферу та настрої твору. Закохалась в описи з перших сторінок.
А від закінчення ледь не на фізичному рівні стало боляче.


Краса Будинку безмірна; Добрість його нескінченна.

Те, що починалося, як звичайна "робінзонада" з фентезійним обрамленням, вже за кількадесят сторінок перетворилося на дійсно глибокий, переповнений інтертекстом та алюзіями художній твір. Навряд можна віднести "Піранезі" Сюзанни Кларк як до класичного фентезі, так і до постмодерну — в тексті авторка надзвичайно тонко грається на межі жанрів, використовуючи натяки та ілюзії, імена та сам час, аби затягнути читача у своє плетиво.

Це перший твір цієї авторки, через який я з нею і познайомився. І це знайомство вийшло вдалим — рідко коли книга захоплює аж настільки, що ти не можеш відірватися ні на секунду, не бажаючи випускати героїв із свого поля зору, слідкуючи за їх пригодами сторінка за сторінкою.

Мотив лабіринту, що його тут використала пані Кларк дуже давній, та має багато шарів, що утворилися за багатотисячну історію літератури. В першу чергу в голову приходить міф про Мінотавра, чудовисько, що стало ганьбою для своєї матері та огидою для богів. Тому він і був запертий посеред величного творіння Дедала. Та чи був Мінотавр монстром всередині, чи він став таким вже живучи в лабіринті? Складне питання, що суголосне класичній дихотомії: "Суспільство формує людину, чи у ній все закладено генетично?".

Піранезі, головний герой, живе в лабіринті не тільки фізичному, але й ментальному та часовому — він сам не пам'ятає, скільки часу провів тут, кого зустрічав та ким був раніше. Ба саме його ім'я є лише прізвиськом, що його він отримав від єдиної живої людини, яку бачив серед залів. Однак, він навчився виживати в дивному Будинку, передбачати припливи, створивши їх календар, і звісно турбуючись про мерців. Останнє здавалося йому надзвичайно важливим, що й не дивно, враховуючи проблеми з раціональністю та загальну сюрреалістичність навколишнього світу. Ритуалізованість процесу турботи про мертвих, збереження залишків їх тіл, повага та ввічливість — це те що створювало нову основу його особистості. І попри все, він все одно залишався добрим, принаймні в тих категоріях доброти, які він сам для себе визначив.