“Я Любе Дитя Будинку”. Маленький роман Сюзанни Кларк і його Мешканці
Піранезі живе в Будинку – Краса його безмірна; Доброта його нескінченна. Він досліджує Зорі і оминає Припливи, Він приносить Мертвим Латаття і веде Щоденники. Це здається трохи незвичайною, але цілком прийнятною історією. Здається, що Піранезі просто дивак. Якщо не зважати на те, що Будинок – це корпус Зал, а Зал – тисячі. Крізь Зали час від часу несуться Припливи – тобто в них вливається Море. І в цих Залах лише двоє Живих – це Піранезі і Однодумець. Однодумець – єдиний друг Піранезі, а ще є Статуї – їх мільйони, адже в кожній Залі їх декілька. І життя Піранезі в цьому дивному Будинкові минає добре. Доки…
Доки водоверть подій не накриває Піранезі. Загадкові Написи деінде, новий Мешканець, який чогось шукає. Божевілля, яке може настати, чи вже було колись. Будинком проноситься кавалькада небуденного. І в цьому танці Тіней Піранезі має залишитись собою – з’ясувавши ким він є.
Немає сенсу говорити про сюжет цього роману – його прочитання займає зовсім малу кількість часу і будь-які детальні описи скочуються до спойлерів. Поговорити хочеться про інше – про те, який цей роман надзвичайний.
Тут переплелося усе. Геть усе. Класична англійська література – від “Хронік Нарнії” Клайва Степлза Льюїса до “Мага” Джона Фавлза. Від карт Таро до окультистських теорії. Від ортодоксальної науки до альтернативної. А ще тут безліч цікавезних персонажів. Всі вони ніби проносяться крізь історії. Історії багатьох трагічні. Деякі нагадують юнґіанські архетипи. У деяких історій нема – але вони заворожують. А деяких з’їли риби…
У наш час отборного мотлоху, який тепер звуть літературою, цей роман дивує своєю інтелектуальністю. Виростаючи з Боргесівських лабіринтів (у чому авторка зізнається сама), він би вразив самого Боргеса.
В ньому дійсно купа посилань і вони не зроблені “аби бути”. Це органічна історія. Вона ніби виплітається, в ній все стоїть на своїх місцях. Чого варта лише сама концепція Статуй – це одразу й естетичний декор, і точка, з якої починаються усі події. Цей роман ще й про самотність. Про відчуття дому. Про пам’ять. Про наївність. В ньому проступають контури релігійного фентезі (мабуть, мого улюбленого). Цей роман – цеглина в будівлі сучасної літератури (хоча й на 200 сторінок лишень). Він мусив з’явитися – і ось він перед нами. А ще авторка цього роману важко хворіє і через хворобу мусить докладати зусилля, аби приймати рішення про сюжетні повороти. Що ж – зовсім не кожен здоровий напише такий роман.
Таких романів мало.
Краса їхня безмірна; Добрість їхня нескінченна…
Анонім
Я читала книгу дуже довго, в перервах між іншими, переважно через те, що перша її половина – наче суцільний вступ. Але мені все одно дуже сподобалося, авторка наче занурює нас у повільну річку і ми спокійно пливемо за течією, спостерігаючи за подіями.
Мені дуже сподобалася відсторонена атмосфера з мінімальною кількістю дійових осіб і локацій, та розлогими описами.
Авторка протягом майже всього твору помірно підштовхує читача до розв’язки, яка виявляється простою і банальною – тією, яку зазвичай припускаєш в першу чергу, але відмітаєш, бо це надто очевидно. В даному випадку, коли дочитуєш до кінця, хочеться сказати «я так і знала, що буде саме так».
Анонім
