Селесте Інґ

"Вона пахне домом - так, наче дім ніколи не був місцем, а просто маленькою людиною, яку вона всюди возила із собою".

Ця вже друга книга, яка претендує на титул найкращої прочитаної мною за рік. Здавалося б, що тема материнства уже описана, озвучена, оспівана багатьма літераторами, але щоразу дивуюся, коли нова книга потрапляє в саме серце, не дає заснути до світанку, не відпускає ще довго після прочитання.

Досить невеликий об'єм, але так багато тем вдалося охопити авторці. Це і багатодітність, і самотня мама, і незапланована або підліткова вагітність, і вибір кращого життя для дитини чи себе, жертовність і помилки, які обов'язково стаються навіть з найкращими матерями, бажання бути щасливою наперекір долі, лікарям та діагнозам. Навряд чи є ще мами, які не читали цю книгу або не дивилися серіал, але якщо такі є - дуже раджу це зробити. Просто неможливо залишитися байдужим. До речі, серіал, окрім описаних тем, охоплює ще й міжрасові питання та ЛГБТ, що на мою думку гармонійно доповнюють авторський задум.

"Для батьків дитина - не просто людина, дитина - це місце, щось схоже на Нарнію, просторе вічне місце, де живеш ти теперішній, де живе минуле, яке пам'ятаєш, і майбутнє, якого хочеш, - усе об'єднане в єдине ціле."

Шейкер-гайтс - ідеальне місто для життя. Тут ідеальні будинки пофарбовано в ідеальні кольори, ідеальні сім'ї виховують таких же дітей, які вчаться в ідеальній школі. Тут усі за класову, расову рівності. Одним словом, не місто, а мрія.

Мія разом із донькою Перлиною оселяються в Шейкер-гайтс, вони орендують дюплекс у Річардсонів. Самі ж Річардсони живуть неподалік у величезному будинку й виховують чотирьох дітей. Муді - один із їхніх синів подружився з Перлиною. Чи вийде з того щось добре - побачимо.

Друга книга авторки, яку я читала і знову пряме потрапляння в ❤️. Дуже цікавий, емоційний, захопливий, глибокий роман про дорослішання, сімейні цінності, стосунки, виховання, материнство, проблеми "батьки-діти". Без вагань, рекомендую.

Лідія - центр сім'ї і головна надія батьків. Особливо мами , яка мріє побачити дочку лікаркою, допомагає з навчанням, дарує завжди лише книги. Але відбувається трагедія і авторка розкручує страшну сімейну драму з екскурсом у минуле.

Міжнаціональний шлюб - американки і китайця, дискримінація жінок у 60 - і роки і часто головна роль для жінки - материнство і домашнє господарювання. І батьки перекладають свої мрії на дітей. Точніше на одну, а от двоє молодших - Нат і Ханна - ростуть самі по собі.

Основна для мене думка цієї історії, що не варто перекладати на дітей свої не здійснені мрії та плани. А треба прислухатися, чого хоче син чи дочка. І найважливіше, мабуть, це говорити і вміти вислухати дитину та почути її. Без істерик і повчань з нашого дорослого погляду. Бо ж ми все знаємо краще. Але це ж не так

Це майстерно написана психологічна розповідь про життя родин, стосунків батьків та дітей. У центрі сюжету, маленьке місто, яке неначе ідеальне, але одного дня пожежа, може зруйнувати усе.

Захоплива історія та чудова екранізація.

"А чому б не написати сьогодні відгук?" — Подумала я. І написала відгук.

Новинка від Селесте Інґ викликала у мене змішані почуття. Це така "материнська" книга. Аборти, безпліття, сурогатне материнство, діти як жертва, діти як сенс життя... Все це жевріє на кожній сторінці, але не відпускає.

Книгу я прочитала дууже швидко! Хоч це і драма, але написана вона легко і текст просто таки ковтається.

І тут яка цікава штука! Є такі книги, в процесі читання яких розумієш недосконалість написаного, певну роздутість проблем і перебільшення. Але ж читати цікаво! Селесте пише про людей — а подібне я завжди любила читати.

І хоча я маю купу запитань до кожної героїні — вони всі здалися мені дивними і часом аж занадто нелогічними — книга мені сподобалась. Парадоксально, але я з цією книгою відпочила (жах, але маємо те, що маємо 💁). Прочитала швидко, довго не розтягувала, в процесі ще погуглила про сурогатне материнство та фотомистецтво — навіть пізнавальна користь є🙃

Але першу книгу Інґ я здолала за ніч, і мене довго не відпускало прочитане.
А тут такого не сталося: я не повірила в її героїв, хоч і зацікавилась ними.

Книга задалася мені сирою. Попри те, що тут підіймається дуже болюча тема вилучення дітей із родин, історія мене майже не чіпляла. Все прописано якось надто просто й очевидно, якісь речі дуже буквальні. Навіть персонаж-дитина, який би мав викликати найбільше співчуття, чомусь видається не дуже переконливим. Порівняно з "Усюди жевріють пожежі", яка мене дуже зачепила, ця читалася повністю рівно.

КРАЩЕ ЗГОРІТИ, НІЖ ЗГАСНУТИ.

А тепер поясню, до чого я тут використала слова Курта Кобейна.

Очевидно, що основна тема роману - материнство. Таке різне й таке непросте... Але для мене голосно зазвучала інша тема.
🔥
Наскільки повним життям я живу? Палаю на повну чи тільки помаленьку тлію?
🔥
Саме до таких думок підштовхнула Селесте Інґ контрастом кочового життя творчої Мії і практичної, успішної, але типової жінки, місіс Річардсон.
В цьому фішка роману: авторка показує ситуацію з боку різних персонажів і підтверджує, що правда в кожного своя. Не буває "правильно" чи "неправильно". Є тільки ТВІЙ вибір, з яким ТОБІ жити.

Будьте готові, що персонажів багато, а емоційного бекґраунду мало. Просто ситуації настільки зрозумілі, що їх легко додумати самостійно.

Чудовий роман, але я довго не могла зрозуміти, що ж не так, доки нарешті не помітила, що чоловіки тут абсолютно безликі і бездієві.

Щойно дочитала книгу «Наші втрачені серця» Селесте Інґ, і просто не можу собі дозволити відтягувати цей відгук. Одразу скажу, що ця історія потрапила в саме сердечко та глибоко мене вразила💔

Коли я починала її читати, то у мене не було жодних очікувань. Я навіть анотацію не переглядала, щоб одразу скласти свої власні враження. І можу вам сказати, що вже з перших сторінок вона заворожила мене!

«Наші втрачені серця» – це справжня антиутопія, де панує авторитарний уряд, запроваджуються жахливі закони та розповсюджується тотальна дискримінація (особливо, людей азійського походження). Юний хлопчик на ім'я Птах теж опиняється під загрозою, тому що його мама несвідомо стала символом визвольного руху, що й поставило її сім'ю у дуже складне становище. Одного разу вона зникає, щоб убезпечити свого чоловіка та сина, але спогади про неї й таємничий лист із малюнком надихають хлопчика вирушити на її пошуки.

У книзі так багато болю, несправедливості та страждань, що часом стає дуже сумно, а в інші моменти всередині душі зароджується ненависть до цього жахливого політичного режиму.

Цікавим є ще й те, що авторка наприкінці книги рекомендує нам ознайомитися із дуже схожими історіями, які теж мали місце у США. Наприклад, розлучення сімей рабів, школи-інтернати для дітей корінних народів та примусове розділення сімей мігрантів.

Це жахливі речі, які ніде та ніколи не мають повторюватися! Чомусь, згадуються події й у нас в країні, коли ще рік тому примусово вивозили українських дітей на територію сусідньої недокраїни💔

• Вона завжди так робила. Розповідала казки. Створювала невеликі тріщини в реальності, щоб крізь них у його життя потрапляла магія, щоб він бачив світ як місце, де можливо все.

• Вони більше ніколи не спілкуватимуться, але тепер вони були повʼязані: такий звʼязок завжди зʼявляється між людьми, які пережили щось жахливе. Він назавжди, хоча його не завжди можна усвідомити.

"Якби знав, де впадеш, то соломки підстелив би". А вони стелили, ще й як стелили. Просто впали не там...

В китайсько-американській сім'ї Джеймса та Мерилін кожен має свої нездійснені мрії, які тримає в таємниці. Здавалося б, любов та підтримка здатні здолати будь-які перешкоди, але іноді бувають трагічні наслідки.

Як воно, бути єдиним китайцем на все місто? Єдиною дівчиною науковицею у чоловічій групі? Мріяти стати професором престижного університету, але наштовхуватися на расизм? Прагнути стати лікарем, а натомість завагітніти? Нарешті, змирившись із реальністю, пообіцяти, що твоїй дитині обов'язково відкриються ті двері, які назавжди зачинилися перед тобою! Чому ж тоді одного дня твою улюблену доньку знаходять втопленою в озері?

Події книги відбуваються у 1960-1970 роках в Америці. Здавалося б, частину проблем цієї родини можна було б вирішити просто поговоривши одне з одним! Нездійсненні мрії людей з тих часів уже давно стали нормою сьогодення, але для героїв книги так і залишилися несказаними.

Книга дуже щемка і болюча. Читаючи її, я багато у чому впізнавала і себе, і своїх дітей. Відчувала, що вони також час від часу недоотримують материнської уваги. Це все-рівно, що намагатися залатати решето, десь та й лишаються дірки... Сама ж авторка не засуджує, а ніби підтверджує той факт, що біда може постукати у будь-яку родину, та чи всі справляться з нею?

Дуже сподобався переклад. Давно не отримувала такої насолоди самого тексту.
Потужна тема, але подається надто спокійно, от десь як в "Несказане" (я з тих, кому більше сподобалась "Всюди жевріють пожежі") Історія про расизм в цілому, як я це бачу. Втілення ПАКТу та його наслідки для людей, які мають відмінні від американців риси. Тут Америка інша. Тут я пішла вже ґуґлити.
Мене здивувало, що навіть забирали дітей з родин. Марґарет Міу, сама того не розуміючи, стала лідеркою, голосом масових протестів, які потягнули за собою низку жахливих речей.
Ця історія мала б розчулити до сліз, а в результаті і людей шкода, і фінал не з щасливих, але не зачепило.

Не лише про материнство.
Селесте Інг не боїться лізти в душу до героїв своїх романів. Вона майстерно змальовує відносини між членами однієї родини та суспільства загалом.
Відкриває те, в чому люди часто бояться самі собі зізнатись. Реальні люди, не лише герої романів.
3 ким краще буде маленькій дитині - з рідною мамою в бідноті, або з люблячими прийомними батьками в достатку?
Обрати бунтарський шлях, або задовольнитись тихим ситим життям в провінційному містечку?
Якщо ви маєте однозначну відповідь на ці запитання, авторка змусить вас сумніватись.
Глибокі проблеми, які не залишать байдужим жодного.

Відчуваю, що буду ще довго повертатись думками до цієї книги, дуже вона крута.

Дуже довго ця книжка чекала свого часу. А коли взялася читати, то незабаром з’явилося бажання якнайшвидше дочитати й спекатися. І навіть відгук пишу по гарячих слідах, бо хочеться взагалі про цю книжку забути.

Насправді враження двоякі. З одного боку, я розумію важливість тем, зокрема проговорення у сім’ї почуттів, власних зранень з минулого, переживання криз разом, обійми та фізичний контакт в цілому.

Але авторка настільки все звела до межовості, наскільки згустила психологічні фарби, що книжка стала дуже холодною. Авжеж, у романі жодного позитивного чи радше світлого героя. Так, можливо такою є Ханна, але їй чи не найбільше співчуваєш.
І загалом, усім співчуваєш.

Кожен має безліч комплексів з минулого, безліч травм, з якими так і не дав собі ради, а навпаки – вони так глибоко вжилися, що несвідомо почали керувати вчинками героїв.

А ще тут проблеми національних меншин (китайці у США), фемінізм (право на професію, а не лише на кухню), навіть тема геїв вилізла. Дію відбувається десь у 60-70-х роках.

Тож роман дуже проблематичний. Дуже тривожний. Дуже холодний. Дуже психологізований. Авторка глибоко аналізує кожного із членів сім’ї, тож читачеві вимальовується чітка й деталізована психологічна картина сім’ї.

Але мені було постійно неприємно читати цей роман. Хоча розумію, що в реальному житті бувають сім’ї зі ще більшими тараканами.

У будь-якому випадку, це не книжка для відпустки. І тим паче не для подарунку молодому подружжю (як мені радили обрати її на подарунок на весілля).

Так, роман можна радити молодим парам, щоб вони бачили наслідки замовчування, непроговорення, уникання проблем. Але слід бути готовим до некомфортного чтива. Принаймні для мене воно таким було.

Прискіпуватися до редагування не буду, але бодай ще одна фінальна коректа не завадила б.