"Південний полюс" — це не просто історичний документ, це джерело натхнення для всіх, хто прагне долати труднощі та досягати поставлених цілей. Ця книга є обов'язковою до прочитання для мандрівників, шукачів пригод, а також для всіх, хто цінує історії про людську силу духу та рішучість. Вона нагадує, що навіть найскладніші випробування можна подолати завдяки невтомній праці та вірі у свої сили.

Книга цікава. Раджу прочитати.

«З ранніх років мене вабили регіони за північним полярним колом – зокрема, звісно, сам Північний полюс. І от я стою на полюсі – Південному. Чи можна уявити більшу іронію?» Ось так часом доля втручається і все йде не по плану — Пірі, що встиг дійти до Північного полюса, поки Амундсен лише збирався в експедицію, змінив його вектор на діаметрально протилежний. Цілеспрямований Руаль посидів, подумав, почухав голову і опа – є ж ще Південний полюс, лежить десь там невідкритий – треба брати, поки туди ніхто не дійшов. Сказано – зроблено: закипіла активна підготовка, шукались кошти, збиралась команда, припаси, спорядження, навіть побудувався цілий збірний будинок, де команда мала жити пів року на самому континенті, і, звісно, купувались собачки – рушійна сила переходу снігами і льодовиками. Скільки дослідників – стільки й методик походу. Дуже відрізнявся похід Пірі та Амундсена, як і виклад своєї історії. Все-таки Пірі мені більше до душі – вміє він подати текст так, щоб ви в захваті читали якісний пригодницький роман, Амундсен же, виклав свою історію так детально, от дотошно так, що ви ніби самі збирали ті речі і комплектували сани. У нього дуже деталізовані описи скільки, чого саме, на скільки розраховано, скільки пройшли, що їли і пили, відстані, висоти – все виміряно і записано. Часом від цього стомлюєшся, бо мені хотілося більше вражень від самого переходу до Південного полюсу, вражень від краси, що вони бачили, від гірської системи, яку вони перетинали, від всіх небезпек та складнощів, їх емоції, думки, а не холодна статистика. Словом, мені не вистачило емоційного опису його мандрів. Дуже відрізняється і маршрут на Північний і Південний полюси – відповідно і способи його досягнення. Пірі йшов декількома групами – перші шукали і прокладали маршрут, а група, що безпосередньо мала дійти до самого полюса – йшла останньою, торованим шляхом. Амундсен же, групою, що вийшла із зимового табору – дійшов до Південного полюса. У нього не було відкритої води, через яку треба було перебиратись, але була гірська система, яку треба було подолати та пустотілий лід над проваллями, куди вони часто провалювались і дивом встигали витягти і собак, і сани, і себе. Хоч шлях був небезпечним, довгим та дуже насиченим, але текст я читала рівно через стиль викладу. Цікавим є побут на зимовій станції – збірний будинок та купа приміщень, які вони прорили в снігу – це було круто і неймовірно цікаво! А ще – подорож із собаками на кораблі до полюса (ох, це складне завдання було — вся палуба віддана собакам, екіпаж рухався і жив між ними), вишкіл цуциків та самих погоничів перед мандрівкою – все дуже відрізнялось від Пірі, що мав ще й ескімосів, які вміли поводитись із собаками. Амундсен розділив свою команду на двоє, кожна мала своє завдання для дослідження – полюс і гірська система. Експедиція Амундсена була дуже насичена — вони жили безпосередньо на льодовику, провели масу досліджень та відкриттів, дійшли до Південного полюсу і живими та здоровими повернулись назад. А ще мене дуже вразило і здивувало – Амундсен не говорив своїй команді, що вони пливуть підкорювати Південний полюс. Всі свято вірили у мандрівку до Америки. Уявіть силу віри в свого провідника, щоб погодитись на таку небезпечну авантюру! «П’ятеро обвітрених, покусаних морозом рук схопили палицю, підняли звивистий прапор і вперше в історії встромили його в географічний Південний полюс».

Дуже детально описано подорож, підготовку, дуже цікаво. Для любителів деталей і дрібничок. Захопливо написано, не відірватись.