Роман Бебех

У 2025 році я, здається, ще не дивився жодного футбольного матчу, але 25 років тому все було зовсім інакше... Досі трохи шкодую, що пропустив легендарні ігри «Динамо» (Київ) з «Барселоною» в 1997 році. Це були такі перемоги, які неможливо повторити. Либонь саме вони й викликали аж таке збурення в інформаційному полі, котре в ті дні ще сиділо в пелюшках і смоктало цицьку телебачення, що я дізнався про існування професійного футболу. Моя однокласниця Оля дивилася футбол зі своїм татом. 16 вересня 1998 року я вперше в житті проміняв традиційний вечір волейболу в шкільному спортзалі на перегляд футбольного матчу між київським «Динамо» та афінським «Панатінаїкосом». Наші той матч програли, але я виграв, бо став дивитися футбол регулярно. Цікаво, що цьому ще передувала поїздка у Київ з мамою та сестрою, де ми побачили на вулицях футбольних фанатів, а згодом я дізнався, що саме в той день — 22 липня 1998 року — «Динамо» (Київ) здобуло свою найрезультативнішу перемогу в єврокубках, обігравши з рахунком 8:0 валлійську команду «Баррі Таун». Пізньої осені 1998 року я вже був затятим футбольним вболівальником і почав дивитися матчі киян навіть проти українських клубів. В 1999 році я подався вчитися у Кам'янець-Подільський і там у гуртожитку ми збиралися на перегляд кожного матчу великим гуртом біля телевізора, крихітний екран якого був навіть менший за екрани сучасних смартфонів. Впродовж наступних трьох чи п'яти років я купував кожне число журналу «Футбол». Звістку про смерть Валерія Васильовича Лобановського в травні 2002 року я випадково почув по радіо, коли виходив після пар з факультету, і... заплакав. Відтак книга спортивного коментатора та журналіста Романа Бебеха, написана у співавторстві з Олегом Лужним «Без компромісів. Чесна історія нашого футболу» стала для мене «машиною часу». Адже читаючи це велике інтерв'ю з «залізним капітаном» київського «Динамо» та збірної України, я відчув себе героєм пісні «ТНМК — Фідель»: допоки Лужний живий — я іще малий... Олег Лужний був фундаментом, базою та ґрунтом для тієї команди, яка перемагала «Барселону», лондонський «Арсенал», мадридський «Реал» і затято билася з «Ювентусом» та «Баварією». Попри те, що з літа 1999 року багаторічний динамівський капітан нарешті здобув можливість та право перейти до лондонського «Арсеналу», в іграх «Динамо» ще якийсь час відчувалася його незрима і безкомпромісна присутність. Окрім солодкого смаку ностальгії в цій книжці є чимало такого, за що пекуче соромно: про ставлення окремих тренерів до футболістів, втручання менеджерів та власників у тренерську роботу, "договорняки" та корупцію, а також про сумне становище теперішнього «Динамо» (Київ) і українського футболу загалом. Дуже шкода, що Лужному так і не довірили бути головним тренером киян, а всі інші спроби та пропозиції тренерської роботи виявилися такими крінжовими та невдалими. Олег Лужний точно заслуговує кращої роботи та досвіду.

Анонім

Зайде не лише фанам Лужного, а і всім хто цікавиться футболом, особливо історією українського футболу. Було цікаво дізнатись про за лаштунки.

Анонім

Сучасному футболу не вистачає трохи таких вольових капітанів, як Олег Лужний. Дуже цікаво буде прочитати книжку про нього!

Анонім