П’ята Фігура – не той, хто головний на сцені життя, а той, хто «підсвітить» інших героїв, зробить їх важливими. Цю роль відведено Данстану Рамзі – персонажеві, який вишукано і з самоіронією розповідає нам цікаву історію. Він у полі нашого зору, а в його фокусі – інші. Цей чоловік знається на картярських фокусах, вчителює, кохає, мандрує, вивчає життя святих, воює, отримує важку травму, а відтак мусить послуговуватися протезом ноги. Він той, хто здатен іронізувати над тим, над чим, мабуть, і не прийнято: наприклад, перед сексом розмірковує, як доречніше зробити – спершу надіти презерватив, а потім зняти протез чи навпаки. І цим робить читачеві трішки незручно. Але це дуже потрібна незручність. Данстан у своїх міркуваннях може сягати далеко. Він, як хороший друг, який проговорить тобі правду чи вихопить есенцію зі злободенних тем, над якими кожен із нас ледь не щоденно роздумує. Наприклад, якось йому мислилось про таке: «Мені якось дуже зрозуміло, що я йду шляхом того, хто помер вдвічі молодшим за мене нинішнього. Я бачу й відчуваю те, чого Він ніколи не бачив і не відчував. Я знаю те, чого він, схоже, не знав. Усі хочуть Христа для себе, своїх поглядів. То чи дивно, що я хочу Христа, який покаже мені, як це – бути старим? Усі Христові вчення повні догматизму, переконаності й сили молодості; мені натомість потрібно щось таке, що братиме до уваги набутки досвіду, відчуття парадоксальності й неоднозначності, що приходить із роками!» Із Данстаном Рамзі хочеться провести безсонну ніч за розмовами на кухні чи у якомусь барі. І це ті посиденьки, після яких життя відчуватиметься повнішим. «П’ята Фігура» Робертсона Девіса – дотепна, розумна і вельми цікава книжка, яка чорним по білому каже, що нам треба навчитися пробачати самим собі те, що ми – люди, бо саме із цим прощенням приходить найбільша мудрість. За минулий рік виокремлюю її та «Гемінґвей нічого не знає». І планую перечитати.

Ніколи б не подумала, що книга, де діалоги трапляються так рідко, може читатися настільки легко та захопливо. Фокуси, магія, релігія та цирк в одній книзі це те, чого я від неї геть не очікувала.

Дехто скаже, що головні герої — це ті, хто веде нас через бурі сюжету, хто стоїть у центрі битви за правду, любов чи перемогу. Але Робертсон Девіс у романі «Пʼята фігура» змушує замислитися: а що, коли насправді найцікавіші — це ті, хто стоїть збоку сцени, затінені прожекторами долі? роман щось середнє між мемуарами, інтелектуальним трилером і філософським трактатом. Його проза насичена символами, алюзіями та культурними кодами. Одним з найпотужніших мотивів книги є тема відповідальності: чи можемо ми звалити на випадок те, що з нами сталося? «Пʼята фігура» — це роман про роль спостерігача, про те, як другорядні персонажі формують долі головних. Це інтелектуальна гра, подорож крізь міф, психоаналіз, віру й випадок. І водночас — глибоко людська історія про біль, провину, прощення.