Роберт Гайнлайн

Двері у Літо - моя перша книга з наукової фантастики. Я довго вагалася чи читати її, бо для мене тоді здавалося, що наука - то щось важке для мозку буде😅 Але книга для мене виявилась легкою, теплою, цікавою, навіть було шкода, що так швидко її прочитала. Хто ще не знайомий з цим жанром, рекомендую почати саме з цієї книги. Ця книга сподобається всім любителям класичної фантастики.
Двері у Літо для мене була в саме серденько❤️

"Двері у літо" - історія про винахідливого інженера Дена, який створив чудових хатніх роботів та був ошуканий коханою дівчиною й другом( колегою) і кота Піта. Так сліпо довіряв близьким, що не перестрахувався. Герой бажав втікти від проблем, заснути вічним сном (на 30 років) опинитися у майбутньому. Та, коли він передумав, плани змінили інші люди. З цього й почалася нова історія.
Ця книга про часові подорожі, роботів-помічників; сучасні технології; кріозаморозку; відновлення справедливості; кохання.та
відчайдушного кота, що шукав двері у літо.

Що робити, коли все життя в один момент йде шкереберть – робота всього життя втрачена через зраду, здавалося б, найближчих людей, майбутнє ввижається невеселим та туманним, а з важливого тут і зараз лишився лише кіт? Звісно ж потрібно скористатися ледь перевіреною технологією і зануритися в кріогенний сон, аби перенестися в майбутнє! Це ж в будь-якому разі вирішить багато питань, які виникли тут і зараз. Наприклад люди, яких не хочеться бачити вже або постарішають, або взагалі помруть, а починати спочатку все одно ж доведеться.
Роберт Гайнлайн занурює читача в історію Дена Девіса, геніального інженера одержимого бажанням зробити життя людей кращим та довірливого, навіть трохи наївного друга, хазяїна неймовірного кота і просто хорошої людини. Ми знайомимося з його життям на порозі Шеститижневої війни посеред штату Коннектикут, посеред нічого і ніде, де немає перспектив та бажання жити загалом – типова глибинка, і неважливо де вона знаходиться, в США, Україні, Європі чи десь припустимо в Австралії чи Південній Америці. Всюди є такі місця, де життя наче як завмерло в єдиному дні, який продовжує тягнутись незважаючи ні на що.
Через декілька поганих рішень, зраду найближчого друга та коханої дівчини та відсутність перспектив Ден опиняється в барі посеред сонного містечка, де на пару з котом п’є та роздумує над своїм майбутнім. Варіантів не так багато насправді – вступити в іноземний легіон, скоїти самогубство, спробувати жити далі незважаючи ні на що (чого робити зовсім не хочеться), або ж скористатися технічним надбанням сучасності, лягти у Довгий сон на сотню років. І обов’язково треба прихопити з собою кота! Бо Гай Петроній Арбітр, а саме так його звуть, має жити щасливе життя зі своїм власником та другом, і ніяк інакше. Не можна сказати, що цей вибір був складним, проте наслідки, що наступили після нього... це рішення було лише початком пригод пана Девіса, в результаті яких він має не тільки вижити сам, але й врятувати свого найкращого друга, розбагатіти, та, можливо, все ж знайти своє справжнє кохання.
Центральна метафора всього тексту закладена в назві – це «Двері у літо». Незважаючи на обставини та власні можливості, завжди має знайтися вихід, що приведе тебе до комфорту, до умовного «дому», де завжди добре, тепло і тебе чекають. Саме такою думкою і живе Піт (скорочення від Гай Петроній Арбітр), відмовляючись навіть виходити на зимові вулиці – ну ж бо хазяїн точно має інші, людські двері, які ведуть у тепле літо чи ранню осінь, де так приємно гуляти вулицями та шурхати крихітними лапами по опалому зеленому або жовтому листю. Кожен з нас повинен мати свої «двері у літо», бо місце сили, місце захисту та спокою, потрібне кожному, особливо в наші непрості часи. Це може бути місце не фізичне, а більш емоційне – для когось це улюблений парк чи двір, компанія добрих друзів, хороша музика чи давно знайомий фільм, чи серіал, шурхіт сторінок чудової книги та багато іншого. Шукайте ці свої двері, бо воно того точно варте.

Є люди, в чиїх серцях причаїлась зима… Вони відчайдушно шукають двері у літо і з радістю проміняли б своє теперішнє на ящик джину, щоб розтрощити кожну пляшку на друзки…

Є коти, які ладні перевірити всі одинадцять дверей в оселі в пошуках тих, що приведуть в літо, а не до тієї білої холодної мокрої гидоти, що все присипала…

Є події, що підштовхують молодого талановитого винахідника проміняти своє сьогодення на 30 років анабіозу, бо там вже ж напевне буде прекрасний новий світ!
Там стовідсотково буде літо…

Це чудова історія, сповнена пригод, роздумів про майбутнє, технології,
про вįûну, саморозвиток, моральність, творчість. Героям Гайнлайна притаманне свободолюбство (як і самому автору, до речі), що втілюється як у вчинках, так і в іронічних висловлюваннях на кшталт:

«Помертu можна де завгодно. Жодний ypяд так і не спромігся встановити щодо цього якісь приписи».
Або:
« - Існування машини часу засекречена інформація? Боже, чому?
- Трясся, хлопче, чи ти на уряд ніколи не працював? Вони б і сеkc засекретили, якби могли».

Текст сповнений різних відсилок до пісень та інших соціально-культурних феноменів, але без перекладацьких пояснень, я б їх не знайшла, бо книга написана в 50-рр ХХст американцем про американське суспільство, тож мого бекграунду було недостатньо.

Іронія, жвавий сюжет, стиль автора та
котик Піт огорнуть вас теплою невимушеною атмосферою та не відпускатимуть. Рада, що потоваришувала з автором і книгою!

Мій найцінніший інсайт з цієї історії - нагадування про те, що які б темні часи не вирували у вашому житті, - «Варто
лише обійти геть усі двері - й одні з них обовʼязково виявляться Дверями у Літо».

Якщо мені не сподобалася книга, отже я маю знайти ту, що сподобається. На щастя, так і сталося. Подорожі у часі, наукова фантастика, романтична лінія і кіт - усе, що треба для цікавого читання.

Як же мені сподобалася книга! Стрункий сюжет, доречна лексика, правильний обсяг твору - пряме влучання у мій читацький формат. Тепер чіпляюся до людей, щоб і вони читали, тим більше, що електронна книга має адекватну вартість.

Але, про що ж історія? Інженер Ден Девіс живе зі своїм котом, сумує і пиячить. Аж раптом чарівний штурханець повертає його до тями і він розуміє, що не хоче пробачати зраду колишньої нареченої та найкращого друга. Ті двоє обібрали його до нитки і вкрали винахід, що міг би зробити їх усіх багатими та знаменитими. Але ж ті двоє теж не прості, то ж з першого етапу вендети нічого не вийшло, а самого героя запроторили туди, звідки вибратися неможливо. Але не у тому випадку, коли на кону стоїть життя улюбленого кота та ще однієї приємної дівчинки.

"Я облишив спроби сформулювати це речення: якщо колись подорожі в часі стануть звичним явищем, у граматику мови, либонь, потрібно буде додати ще декілька часів, щоб описувати відповідні «зворотні» ситуації. Ото, мабуть, мудровані словоформи будуть — навіть передминулий час французької мови чи теперішньо-минулий час латини у порівнянні з ними здаватимуться забавкою."

Щиро рекомендую. Класичний твір у найкращому розумінні. Особисто для мене.

Ця книга родом із мого дитинства. Це перше, що я прочитала з фантастики ... я була зовсім маленька, може, мені було років вісім чи сім.

Я пам'ятаю цю жовту книгу з дивною обкладинкою та цю повість. Досі я з теплом згадувала цього письменника і кілька днів тому мені захотілося перечитати цю книгу. Я пам'ятала, що вона про те, як чоловік провів в анабіозі 30 років і опинився в 2000 році, а насправді був приблизно той самий рік. Моя дитяча уява виділила з цієї книги кілька епізодів, які я пам'ятала і до сьогодні: чудеса подорожі в часі, вірного друга-кота і чарівне майбутнє, яке так і не наставши, стало минулим. Тепер же в цій книзі я крім усього цього побачила неймовірно талановитого винахідника, який мріє створювати корисні машини, кохання, яке перенесло анабіоз кількох десятків років. Неймовірна історія. Вона зачепила мене ще в дитинстві і так приємно перечитувати книги з минулого та по-новому їх для себе відкривати!

Я читаю книги багатьох жанрів, але найближчими моєму серцю залишаються фентезі та наукова фантастика. Тому я із величезним задоволенням прочитав як «Двері у літо» так і «Ляльководів» Роберта Гайнлайна видані КСД у серії Культread. Це дві дуже різні книги, і вони відгукнулися в мені зовсім по різному. Та неймовірний авторський стиль, чудові персонажі, непересічні історії та закручений сюжет тримали мене надзвичайно міцно, змушуючи ковтати сторінку за сторінкою.

«Ляльководи» викликали в мені відчуття приємної ностальгії за класичними Sci-fi фільмами та серіалами. Прибульці, секретні агенти, чий керівник може «з ноги» відкрити кабінет президента США, загроза всьому людству, героїчні та боягузливі вчинки… Приємно було знову відчути майже забуті емоції 20-річної давнини, коли я дитиною дивився «Секретні матеріали» чи чекав на нову серію «Стар треку».

Сюжет можна назвати навіть банальним – літаюча тарілка сідає поруч з невеликим містечком в Айові, і секретні агенти починають розслідування цієї справи. Та діло виявляється набагато глибшим та складнішим ніж уявлялося на початку. На Землі ВЖЕ захоплені цілі міста, штати та навіть країни. Неможливо відслідкувати звідки все почалося, та ким насправді є ці прибульці. Зрештою, за допомогою великих жертв, складних виборів та непопулярних кроків вдається подолати цю навалу. Та ціна ледь не виявилась занадто високою. І до цього всього призвели невеликі, мерзенні, недолугі та майже безпорадні створіння, чиєю єдиною перевагою була можливість мозкового контролю над носієм при тілесному контакті.

Якщо говорити про персонажів, то варто відзначити їх справжність – що сильно контрастує з утаємниченістю їх як секретних агентів. Власне, ім’я головного героя, Елігу, ми дізнаємося ближче до середини книги. До цього він сам називається Семом, бо так потрібно для місій. Про його сімейні стосунки зі Старим ми також дізнаємося досить пізно, що в ретроспективі сильно змінило мій погляд на цього героя. Та і Мері, чия доля також розкривається перед нами поступово (і врешті з’ясовується, що її звуть Алюкера, і вона єдина виживша після захоплення титанцями колонії на Венері, і провела не одне десятиліття в капсулі анабіозу), також показуючи інші сторони себе, та міняючи своє ставлення до себе.

Я з сумним смішком читав моменти, де вивлялась слабкість, нерішучість та абсолютна неготовність до дій Організації Об’єднаних Націй. Максимум, на що вони були здатні – це висловити кляте занепокоєння ситуацію в США, та рекомендувати введення карантину на суміжних територіях. Також в романі присутній і СРСР – закритий залізною завісою, тому невідомо що там коїться і чи титанці не захопили вже червону імперію. Та як вдало зауважив один з персонажів: «Насправді нічого не зміниться, і політв’язні просто будуть відправлятися не в ГУЛАГи, а на зараження паразитом».

Ця книга для мене стала порталом в дитинство та юність, коли за кожним поворотом чекаєш чуда, і дивлячись в зоряне небо уявляєш себе там, оточеним нескінченним простором космосу, де приховані всі таємниці Всесвіту. І звісно прибульці – добрі, злі, схожі на нас і зовсім інші. Та незважаючи на парадокс Фермі, вони там точно є. Інакше і бути не може. Саме тому постер агента Малдера «I want to believe» досі займає почесне місце на моїй стіні.

Почну з того, що фантастику я не читаю. Але ж весна час змін) і я подумала : "чому б не спробувати незвичну історію".

Перше, що можу сказати, це те, що фантастика все-таки не моє. Не захоплює і не викликає приємного лоскоту в руках, коли береш відкладену книжку до рук.

Але
Нечитун я не спіймала, прочитала книжку за вихідні.
Мені було цікаво. Новий модернізований світ описано зрозуміло, тема з прибульцями викладена легкою мовою. Відкритих чи незрозумілих моментів для мене не залишилося. Загалом, мені сподобалось спостерігати за винищенням слимакоподібних.

Події відбуваються у 2007 році тому мені було дивно читати про те, що машини літають, люди дослідили всі планети, а третя світова війна закінчилася і рociя опинилася за завісою.

Головний герой не герой. Він не викликав в мене ні симпатії ні антипатії. А от Мері і Старий мені сподобались.
Також тут є трохи кохання та стосунки батьки-діти.
Ще мене дратував той момент, що по сюжету  еволюція пішла в перед, а неадекватні дії керівництва світу, голова в пісок, залишилися 😐

Складно оцінити книгу в жанрі, який мені не властивий. Ні з чим її порівняти.

Але "Ляльководи" чудово підійшла для знайомства з жанром.

Смішна і багато в чому наївна історія, що наповнює теплом - хоч вона і не позбавлена певної жорстокості.

Але навіть ця жорстокість відчувається якоюсь невинною.

Зрештою, книга, де істотна частина сюжету присвячена котику, не може бути по-справжньому темною😸

Я досить рідко читаю фантастику, але навіть з моїм невеликим досвідом, ця книга здалась доволі безхитрісною.

І настільки світлою, наскільки це взагалі можливо.

Хоча все і починається з підступного злочину, скоєного найближчими людьми головного героя проти нього.

Цей злочин ламає все його життя, позбавляє його всього, що він мав, і закидає його у далеке майбутнє - самотнього, безпомічного, без жодного шансу на те, щоб знов те життя налагодити.

😑 Тож це історія про стійкість, про виживання попри все, про те, як людина може взяти себе у руки і вибратись із абсолютно безвихідної ситуації - якщо має для того достатньо мотивації і винахідливості.

І про справедливість, яка часом встановлюється сама, а часом є результатом ретельного розрахунку.

Книгу, звісно ж, варто читати зі знижкою на час написання. Бо уявлення автора про майбутнє досить смішні, а деякі погляди контроверсійні.

Тут я переважно маю на увазі ставлення до жінок - воно досить позитивне як на чоловіка того часу, але надто… зверхньо-поблажливе за сучасними стандартами.

При тому що очевидно, що Гайнлайн по-своєму жінок дуже цінує і розуміє всі складнощі, з якими їм доводиться стикатись.

Але найбільше мене підкупив кіт😸

Ще, мабуть, жодного разу не читала жодної книги для дорослих, де котам виділяли б стільки уваги і писали про них з такою любов’ю і розумінням.

Значно більшим розумінням котячої психології, ніж жіночої😂

Книга дуже легка і переважно викликає приємні емоції. Це не те, чого я зазвичай шукаю в літературі, але експеримент був цікавий.

Дещо дивний і химерний фінал як на мій смак🙃 До нього все йшло відпочатку, але є в тому певне збочення🙄

Пише автор класно. Я б спробувала почитати ще щось, бо стиль дуже зайшов.

Роберта Гайнлайна називають одним із «великої трійки фантастів», йому завдячує початком карʼєри Рей Бредбері. А роман «Двері у літо» входить до 50 найкращих науково-фантастичних романів за версією журналу Locus.
⠀
Що ж, роман непоганий, але й не настільки захопливий та епічний, як я того хотіла б, беручи до рук книгу. Вперше він був опублікований у 1956 році й на той час, упевнена, він багатьох здивував і справді міг бути захопливим, адже люди не знали, яким буде 2000 рік.
⠀
У цій історії маємо інженера на імʼя Дена. У його час люди уже цілком собі користуються анабіозом, щоб так «подорожувати» в часі, хоч поки й 100 відсоткову гарантію, що все буде окей, ніхто не дає. От і Ден після зради коханої та друга вирішує скористатися ним. Але іде все не за планом. І в майбутнє на 30 років він потрапляє не так, як хотів, зробивши не те, що хотів. Тож, коли Ден дізнається, що можна спробувати повернутися, він намагається це зробити.
⠀
Мені сподобалось, як автор описує стосунки Дена з котом Пітом. Ця любов відчувалась через рядки книжки. За це однозначний плюс.
⠀
Загалом читається легко й доволі цікаво, адже хотілось дізнатися «а що буде далі?», проте відповіді на ці запитання мене трохи розчарували. У героя постійно змінювались причини подорожувати в часі, якщо спочатку це зрада, потім прагнення створити власні інженерні винаходи, то вже в кінці - це кохання до ще тоді дитини.
⠀
У книзі немає великої кількості описів різних наукових штук, але є багатенько описів про різні винаходи Дена і якраз їх читати було трохи нуднувато.
⠀
Мені сподобалась метафора про «Двері у Літо», якщо подумати, вона багато чого означає, але зрештою - це про шлях до свого щастя, як на мене.
⠀
Книга написана від обличчя головного героя, тож мова жвава та емоційна, насичена гумором, сарказмом та самоіронією. Загалом історія доволі мила, добра та якоюсь мірою навіть затишна, попри деякі свої мінуси.