Почну з того, що фантастику я не читаю. Але ж весна час змін) і я подумала : "чому б не спробувати незвичну історію".
Перше, що можу сказати, це те, що фантастика все-таки не моє. Не захоплює і не викликає приємного лоскоту в руках, коли береш відкладену книжку до рук.
Але
Нечитун я не спіймала, прочитала книжку за вихідні.
Мені було цікаво. Новий модернізований світ описано зрозуміло, тема з прибульцями викладена легкою мовою. Відкритих чи незрозумілих моментів для мене не залишилося. Загалом, мені сподобалось спостерігати за винищенням слимакоподібних.
Події відбуваються у 2007 році тому мені було дивно читати про те, що машини літають, люди дослідили всі планети, а третя світова війна закінчилася і рociя опинилася за завісою.
Головний герой не герой. Він не викликав в мене ні симпатії ні антипатії. А от Мері і Старий мені сподобались.
Також тут є трохи кохання та стосунки батьки-діти.
Ще мене дратував той момент, що по сюжету еволюція пішла в перед, а неадекватні дії керівництва світу, голова в пісок, залишилися 😐
Складно оцінити книгу в жанрі, який мені не властивий. Ні з чим її порівняти.
Але "Ляльководи" чудово підійшла для знайомства з жанром.
Я читаю книги багатьох жанрів, але найближчими моєму серцю залишаються фентезі та наукова фантастика. Тому я із величезним задоволенням прочитав як «Двері у літо» так і «Ляльководів» Роберта Гайнлайна видані КСД у серії Культread. Це дві дуже різні книги, і вони відгукнулися в мені зовсім по різному. Та неймовірний авторський стиль, чудові персонажі, непересічні історії та закручений сюжет тримали мене надзвичайно міцно, змушуючи ковтати сторінку за сторінкою.
«Ляльководи» викликали в мені відчуття приємної ностальгії за класичними Sci-fi фільмами та серіалами. Прибульці, секретні агенти, чий керівник може «з ноги» відкрити кабінет президента США, загроза всьому людству, героїчні та боягузливі вчинки… Приємно було знову відчути майже забуті емоції 20-річної давнини, коли я дитиною дивився «Секретні матеріали» чи чекав на нову серію «Стар треку».
Сюжет можна назвати навіть банальним – літаюча тарілка сідає поруч з невеликим містечком в Айові, і секретні агенти починають розслідування цієї справи. Та діло виявляється набагато глибшим та складнішим ніж уявлялося на початку. На Землі ВЖЕ захоплені цілі міста, штати та навіть країни. Неможливо відслідкувати звідки все почалося, та ким насправді є ці прибульці. Зрештою, за допомогою великих жертв, складних виборів та непопулярних кроків вдається подолати цю навалу. Та ціна ледь не виявилась занадто високою. І до цього всього призвели невеликі, мерзенні, недолугі та майже безпорадні створіння, чиєю єдиною перевагою була можливість мозкового контролю над носієм при тілесному контакті.
Якщо говорити про персонажів, то варто відзначити їх справжність – що сильно контрастує з утаємниченістю їх як секретних агентів. Власне, ім’я головного героя, Елігу, ми дізнаємося ближче до середини книги. До цього він сам називається Семом, бо так потрібно для місій. Про його сімейні стосунки зі Старим ми також дізнаємося досить пізно, що в ретроспективі сильно змінило мій погляд на цього героя. Та і Мері, чия доля також розкривається перед нами поступово (і врешті з’ясовується, що її звуть Алюкера, і вона єдина виживша після захоплення титанцями колонії на Венері, і провела не одне десятиліття в капсулі анабіозу), також показуючи інші сторони себе, та міняючи своє ставлення до себе.
Я з сумним смішком читав моменти, де вивлялась слабкість, нерішучість та абсолютна неготовність до дій Організації Об’єднаних Націй. Максимум, на що вони були здатні – це висловити кляте занепокоєння ситуацію в США, та рекомендувати введення карантину на суміжних територіях. Також в романі присутній і СРСР – закритий залізною завісою, тому невідомо що там коїться і чи титанці не захопили вже червону імперію. Та як вдало зауважив один з персонажів: «Насправді нічого не зміниться, і політв’язні просто будуть відправлятися не в ГУЛАГи, а на зараження паразитом».
Ця книга для мене стала порталом в дитинство та юність, коли за кожним поворотом чекаєш чуда, і дивлячись в зоряне небо уявляєш себе там, оточеним нескінченним простором космосу, де приховані всі таємниці Всесвіту. І звісно прибульці – добрі, злі, схожі на нас і зовсім інші. Та незважаючи на парадокс Фермі, вони там точно є. Інакше і бути не може. Саме тому постер агента Малдера «I want to believe» досі займає почесне місце на моїй стіні.
