Роберт Джордан

Памятаю, як я вперше відкрив книгу... і провалився в цю історію з головою. "Саме таким повинно бути фентезі", - подумалося тоді мені.
Історія трьох таверенів - Ранда, Перрина і Мета. Початок найграндіознішого фентезі-циклу із нині завершених (на мій особистий погляд).

Друга книга циклу, якак добавила йому масштабу і темпу, розширила світ і лор.

Одна з найулюбленіших частин. Багато в чому через те, що Ранд тут відходить на другий (чи навіть третій) план, Мет отримує нарешті свою сюжетну лінію (й вона шикарна!) і ми можемо читати оповідь від його лиця, а Перрин нарешті рухається в сторону усвідомлення свої нових здібностей.

Як і раніше, вважаю, що це одна з найцікавіших книг циклу.

Чудове продовження серії!

Один із найбільш цікавих романів циклу.

Ранд і Мет мають знайти відповіді на свої запитання і вирушають у Руїдін. На плечі Перрина лягає доля Емондового Лугу. Головні персонажі в романі розкриваються з нових боків, у їхніх образах простежується глибина. Події, що відбулися в книзі, змушують їх заблищати новими гранями. Оскільки моїми улюбленими персонажами є Перрин і Мет, я був украй задоволений, бо вони отримали багато ефірного часу.

Ще один крок назустріч Тармон Гайдон зроблено.

З цією книгою у мене трапилася "цікава" ситуація. Я забула, що вже читала її.

Спочатку не розуміла, як таке можливо. Забути 600 сторінок сюжету про героїв, які мені довподоби - не реально. Але ось так сталося і, здається, я розумію чому.
Книга за своєю структурою дуже схожа на попередні. Герої знову то кудись йдуть, то від когось тікають і ведуть пошуки (в даному випадку Ранда, який проголосив себе відродженим Драконом і втік). Нічого глобального у сюжеті не відбувається. З нової інформації тільки пророцтво про Аїльців, які повинні покинути пустелю і все. Герої займаються тим, чим і займалися: Егвейн занурюється у світ снів, Найнів продовжує у всіх проблемах звинувачувати Морейн, Мет робить дурість за дурістю, Перрін ховає очі, а Елейн... просто існує🤷🏻‍♀️.

Якщо в героях і відбуваються якісь зміни, то вони настільки повільні, що їх неможливо побачити в розмірі однієї книги. І мені таке не до душі. Напевне, це та причина, чому я кинула читати цей цикл, але зараз хочеться прочитати хоча б ще одну книгу, просто щоб розуміти, чи потрібна мені така історія. Ото й таке перечитування вийшло, але загалом бачу тенденцію, що моя цікавість до цієї історії спадає(

Друга частина нас зустрічає нас в тому ж місці де ми попрощалися в першій частині. Але події одразу затягують в нову подорож і наші герої знову вимушені попрощатися.
Прибічники Мороки викрали Рог Валір та проклятий кинджал з Шадар Лаготу, тож Ранд, Перрін, Мети та Лойал разом з шайнарцями розпочинають переслідування. У той же час Морейн та Лан супроводжують дівчат Емондового Лугу в Тар Валон щоб вони розпочали навчання.

Структурно ця книга нагадує першу: всі постійно кудись йдуть або їдуть, але при цьому ми значно збільшуємо наші знання про світ. З'являються нові способи подорожувати, відкриваються нові місця, повертаються нащадки того, хто давно покинув континент і вони везуть з собою нову війну.

Я чесно не пам'ятаю, як прочитала цю історію, все відбулося так швидко і я вже так звикла до героїв, наче вони постійно були в моєму житті 😅. Звісно, хтось хвилює мене менше (Перрін, привіт), хтось дратує більше (Найнів, помовч) але без емоцій не залишає ніхто. Тож мандрую далі і вам раджу)

Колись мене лякали великі цикли. 16 книг! Мама рідна, це ж читати-не-перечитати! Але після "Світу Елдерлінгів" я не ляклива, тож знову поринула до масштабної історії Колеса часу.

Так, я пишу "знову", бо це було не знайомство з циклом - декілька років тому я прочитала дві частини і зупинилась. Та хто ж знав, що час від часу подумки буду повертатися до героїв. І ось я знову у Межиріччі напередодні свята Бел-Тайн і знову спостерігаю за трьома друзями, на яких починають полювати поплічники Морока. Наші герої такі різні, але історія, яку плете навколо них Колесо, інтригує з кожною сторінкою усе більше.

Перша книга циклу одразу жбурляє нас у величезний світ. Нам не треба чекати наступні книгу щоб оцінити не тільки географічну масштабність історії, але й її історичний об'єм. У нас є декілька епох, про які ми дізнаємося під час читання, є своєрідна магія, яка зводить чоловіків з розуму, і є легенда, заснована на переродженні душі.

В цій історії чути відлуння Толкіна, але воно здебільшого з'являється у географічних назвах або істотах. Для мене це не стало мінусом, бо радше викликає почуття дежавю при тому, що канва історії зовсім інша і, буду відвертою, значно ширша.

"Око Світу" - це гарний приклад фентезі у класичному стилі і я раджу цю історію всім хто не боїться вдумливої та не надто динамічної оповіді з великою кількістю героїв та масштабних подій.

"Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам'яті і перетворюються на міфи, а коли Епоха, що їх створила, повертається знову, про них уже і згадки розвіялися".

Це одне з найпродуманіших фентазі-циклів, що я читала. Світ продуманий і описаний до найменших подробиць. Герої автентичні, логічні кожен по своєму особливий, вчинки героїв рухають сюжет.
В дуже багатьох відгуках читала, що сюжет дуже повільний і нудний. Як на мене він прекрасний. Так, автор поступово вводить нас в історію (перші 100 сторінок це лише один день з життя одного невеличкого селища, що готується до свята), але це не робить книгу нудною. Як на мене це навпаки додає шарму, дає можливість зануритися в атмосферу, краще зрозуміти героїв. Але в подальшому на герої чекатиме поворот за поворотом. Як на мене динаміки в сюжеті більш ніж достатньо.

Обов'язково продовжу знайомство, адже історія справді варта уваги і змогла мене захопити. І хочеться і в подальшому спостерігати за ростом і змінами нашої компанії.

9 з 10

Колесо Часу вплітає нас усіх у візерунок так, як воно бажає, але інколи воно надає нам те, що нам потрібно, раніше, ніж ми втямимо, що потребуємо саме цього".

Колесо Часу обертається і продовжує плести свій візерунок і як же мені подобається за цим спостерігати. Наші герої як нитки сходяться, розходяться, розтягуються і врешті рвуться.

Перед нами постає світ у всій його красі. Ми мандруємо маленькими селищами і великими містами, навчаємося в найвеличнішій вежі Тар Валона. Ми переміщаємося між Портальними Каменями і боїмось натрапити на Чорний Вітер блукаючи Шляхам.
Нам все частіше привідкривають таємниці саїдару і саїдіну. Ми б'ємося з траллоками і воюємо з шончанцями і білоплащниками. І це все на фоні пошуку Рогу Валіра.
Ми граємо в ігри, які неможливо контролювати. Стаємо свідками приходу нової Світотрощі, де Морок знову простягає свою руку до світу.
І в цьому всьому безумстві наші герої намагаються віднайти себе і своє місце в цьому світі. Вони живі, не ідеальні в кожного свої страхи, потреби, бажання і це впливає на їх вчинки. Ідеально.

P.S. Добре коли є карта. Бо тобі ж треба знати, де ті люди лазять.
10 з 10

Мені було трішки лячно братися за даний цикл. Адже я ще ніколи не мала справи з такою масштабною роботою (14 томів якщо хтось не знав і то товстеньких). І ось я уже прочитала 3 книги. В мене тепер інше побоювання, на даний час перекладено лише 5 книг і 2 анонсовані на цей рік. Печаль, адже мені цього буде замало, я б хотіла весь цикл на одному подиху прочитати. Бо це щось неймовірне. Класика фентезі яка однозначно заслуговує захоплення і визнання. З кожною сторінкою ти все більше занурюєшся в дану історію, події вирують, пристрасті накаляються.

Повернемося до книги. Для мене в усіх книгах є лише один незначний мінус - мало гумору, все решта величезний плюс.
По-перше, те що мене закохало в себе - світ. Він продуманий до найменших дрібниць від величного Тар Валона до невеличкого будинку Мудрої жінки. В даній книзі автор розширяє світ, показує нові локації не забуваючи про вже нам добре знані. І тут ми будемо втікати, доганяти, битися і боятися.

По-друге, це герої. Мені дуже сподобалося те, що Джордан в даній книзі поклав на передній план Мета, Перрена і Еґвейн. Це дало нам можливість прослідкувати за ростом героїв, зрозуміти, що хлопці теж могутні та'верени і самі непогано можуть плести візерунок, а Еґвейн перестає бути дівчинкою і перетворюється на величну Айз Седай.

По-третє, це темп. Я не можу зрозуміти, як автору вдається тримати таку динамічно-монотонну рівновагу. Як на мене, текст не просідає протягом усієї історії. Це просто геніально.

P.s. У вас теж так, що чим краща для вас історія, тим важче вам її описати? Чи це лише в мене така проблема?