Це не перша прочитана мною книга про паризьку богему першої половини 20 століття. Але перша аж така депресивна. Скажу чесно, що я раніше не чула про цього митця, то ж мала надолужити прогаяне. Прочитала, надолужила... І тепер мені з цим жити) Про що? Про життєвий шлях (чи радше — життєві муки) художника-експресіоніста Хаїма Сутіна. Хлопчик народився на території Білорусі у єврейській родині, де малювання не вважалося гідною роботою. То ж хлопець змалку вчився долати перешкоди. І домігся свого: став художником, мешкав у Парижі, товаришував з Модільяні, кохав двох жінок, не зважав на родину .. І малював, творив, знищував. Він виявився перфекціоністом, що часто не задовольнявся результатом. "Художник уже не пригадує достеменно, коли вперше вибелькотів це речення: Я – убивця своїх картин, ви що, не розумієте? Я вам покажу. Я… вбивця… своїх картин. Не завжди ситуацію вирішував вогонь. Ще частіше то були удари ножем, сліпе шматування доти, поки не зникали кольорові нарости на полотні." І мало митцю своїх відгодованих тарганів, так він ще й опинився на території Франції, окупованій фашистами (і причини цього теж окремий сюр). То ж маємо: окупація, єврей, що відмовляється чіпляти зірку Давида, але прагне малювати. А ще — страждає від невиліковної хвороби шлунка. Тому і не дивно, що його остання подорож — у машині, що перевозить небіжчиків. Але Сутін ще живий. Про художника залишилося небагато свідчень сучасників, і це я можу пояснити антисоціальністю художника. Але Ральф Дутлі додумав, дожив дописав і створив повноцінний художній твір. І не його провина, що розфарбований він темними тонами. Не ми такі — життя таке ... Не переконана, що твір обов'язковий для читання. Але можу рекомендувати тим, хто цікавиться мистецтвом і ... життям.