Рафаель Гругман

Лише з обкладинки книжки, де вказано назви українською та англійською мовами, кидається в око невідповідність: «war crimes» - це ж воєнні, а не військові злочини. У книжці повсюдно використовується поняття «військові злочини» там, де цього бути не повинно.

Не вдаватимусь в подробиці про те як я просила Фабулу змінити це ще у листопаді 2023 і мені повідомили, що це бачення автора, який писав книжку українською мовою. Проте до Книжкового Арсеналу вже було підготовлене нове видання книжки зі зміненою назвою: «Злочини проти жінок під час війни». У тексті теж внесено зміни і це чудово. Але чи повідомлені про це читачі? Обидва варіанти книжки продаються одночасно, без будь-яких зауваг та застережень. Рулетка: хтось читатиме про військові злочини, хтось про воєнні.

Більше того, незважаючи на десятиліття вживання українського перекладу “crimes against humanity” як «злочини проти людяності», у книжці вони вперто «злочини проти людства». Але це не суттєво. А суттєво те, що автор часто змішує воєнні злочини і злочини проти людяності (людства). Також надає перелік «ознак військових/воєнних зґвалтувань», які нічого спільного з міжнародним правом не мають.

Що ж до змісту. Книжка про насильство над жінками. Це огидні, страшні, жахливі події і я розумію, що текст не може бути приємним. Тут багато історичних деталей, цитат з різних джерел. В основному, розповідь ведеться про період з Другої СВ, про звірства Червоної армії на території Німеччини та інших держав, про страшні події в Берліні 1945. Побіжно йде мова про інші конфлікти у світі після 1990-х років. Автор багато пише про жінок-добровольців у радянському війську, про «похідно-польових дружин», борделі, венеричні захворювання.

Є оціночні судження там, де, на мою думку, не варто. Про «немудрих жінок»-добровольців. Про те, «що ж це за країна, яка не спромоглася прихистити й обігріти жінок, котрі захищали її нарівні з чоловіками?» Про Францію, яка «прийняла те, що з нею сталось, і … спробувала «отримати задоволення»… - доброчесні та елегантні француженки самі шукали випадку опинитися в обіймах галантних тевтонських лицарів.»

І звідки бере інформацію автор? У жодному з використаних джерел не вказано сторінок. Перевірити цитати дуже тяжко. Більше того, велика частина джерел з доменів «.ru», заблокованих ресурсів. До прикладу, цитуючи Габі Кьопп, автор не знає про українське видання книжки «Чому я народилась дівчинкою?» і бере цитату з російського інтернет-ресурсу. Говорячи про історію Марти Гіллерс, яка анонімно написала книжку «Жінка в Берліні», що теж видана українською, автор взагалі не посилається на жодне джерело.

Описуючи вхід до Львова батальйону Нахтігаль, сформованого з членів ОУН, автор посилається на заблокований ресурс Livejournal. Дивуюсь, чи немає історичних книжок на цю тему? Невже настільки важливі ті «.ru»? Далі, говорячи про дії цього батальйону на Вінниччині, де «навіть німецькі солдати не витримали і, застосувавши зброю, запобігли розправі», посилається на книжку, видану у Mosкві 2007 року.

І фотографії. Наприклад, одне з джерел: «приватні фото, виявлені у вбитих солдатів вермахту». Ким виявлені? Чи звідки отримані? Інколи, намагаючись валідувати фото, автор вказує, що «фото публікувались також у www.istrprava.com.ua». Але який режим доступу? І що це за ресурс? Може таки istpravda.com.ua. Хто зна.

На жаль, є цілі розділи з фактами, статистикою без посилань.

Не знаю як ставитись до книжки. Розумію важливість теми і тривалого замовчування. Це вагома історична інформація, яка не може бути перекручена, недоглянута, кинута абияк. Книжка не є ані історичною, ані юридичною. Це спроба узагальнити доступну автору інформацію і викласти свої роздуми над цим. Беручись за неї я, очевидно, очікувала іншого і деяка поверхневість підходу мене вразила. Розумію мету автора, ціную його засудження війни в Україні, але не можу прийняти такої реалізації задуму для книжки.

"І хоча сам Черчиль слушно підкреслював: "Вивчайте історію! Саме в історії заховані таємниці політичної прозорливості", — минуле нікого нічого не навчить, допоки архіви залишаються недоступними існують заборонені питання і теми".

Книга, про яку неможливо сказати "мені сподобалось", але варто зазначити, що вона змогла мене вразити, здивувати, відкрити завісу прихованого...

Автор цієї книги (журналіст та письменник українського походження) зміг торкнутися досить табуйованої теми і проаналізувати її з різних боків.

Жінки на війні. Жінки, які втрачали все, навіть себе, лише через те, що були жінками 💔

Книга розділена на 7 логічних частин з досить промовистими назвами: "Свої проти своїх", "Чужі проти своїх", "Чужі проти чужих"...
Кожна з частин несе в собі спогади очевидців та очевидиць подій, тих, хто зміг вижити в пеклі зіткнень і тих, чиї щоденники виявились більш живучими...

Читаючи про звірства червоноармійців та й не лише їх, я вбачала паралелі з сучасними Бучею, Ірпінем, Херсонщиною, Харківщиною, тими злочинами, які чинить зараз на нашій землі клята імперія зла, а потім дійшла до 7 частини і серце пропустило удар, бо всі ці кадри, історії я вже чула, я їх сучасниця і це знову й знову розривало на шматки...

Я щиро вважаю, що ця книга має бути прочитана, історії мають бути почуті, хай як важко і болісно, але це історія, а історію забувати не можна, інакше вона прийде нагадати про себе.

Я читаю досить багато нонфіку, але за останній рік це точно одна з неідеальних, але найважливіших прочитаних книг.