хроніка падіння демократії, задушлива тривога і ілюзія того, що «у нас такого статися не може». ? зізнаюсь, братися за цю книгу зараз, живучи в Україні під час війни, — це особливий вид літературного мазохізму. це аж ніяк не ескапізм, а скоріше погляд у дзеркало, яке показує альтернативну реальність, де все пішло шкереберть в іншій частині Європи. але переможець Букера зобов'язує, тож я пірнула в цей морок. ? сюжет розгортається в Дубліні, в недалекому альтернативному майбутньому (чи теперішньому?). Ірландія стрімко скочується в тоталітаризм, Партія національного альянсу потроху позбавляє громадян прав і свобод. вечір, стук у двері — і чоловіка Айліш Стек, профспілкового діяча, забирає таємна поліція. далі нас занурюють в історію однієї жінки, яка намагається втримати свою родину купою, поки світ навколо розвалюється на шматки. за атмосферою книга дійсно нагадує і віхи української історії, і Революцію Гідності, і сьогодення. це нескінченний, холодний ірландський дощ, який змиває останні крихти надії просто зі сторінок. до речі, це текст-моноліт, і цей факт може трохи відлякати - тут немає абзаців, діалоги вшиті в суцільне полотно розповіді. але, як на мене, це сюжетно та ідейно обумовлено, адже текст створює ефект лавини, що насувається на тебе і зрештою поглинає. задихаєшся разом з героїнею і постійно наростає відчуття тривоги, коли звичні вулиці стають ворожими блокпостами, а сусіди відводять очі (поки не зникають зовсім). в цій книзі Лінч не дає нам когось, ким хочеться захоплюватися, натомість він дає нам тих, у кому, на жаль, дуже легко впізнати себе. Айліш для мене була ходячим підручником із психологічного захисту заперечення. вона дратує своєю впертістю, намаганням зберегти ілюзію контролю, коли світ летить шкереберть. жінка продовжує возити дітей до школи і готувати вечерю, коли на вулицях вже хапають людей, а її син потроху занурюється в революційні настрої опозиції. спочатку хочеться її струснути, а потім розумієш: вона — це ми. її пасивність — це параліч перед невідомим. в Марку ж автор змалював класичний юнацький максималізм, який стикається з жорстокістю режиму. зрештою його порив до боротьби стає головним кошмаром матері (і занадто реалістичною драмою наприкінці). читаючи «Пісню», постійно ловила себе на думці, наскільки крихкою є наша нормальність і як точно автор це зміг описати (а він не українець, нагадую, проте є відчутя, що пише про нас). книга б'є під дих саме тим, як вона показує механіку катастрофи - не раптове нашестя зомбі, а навпаки - повільне, повзуче зло, яке ховається за бюрократією, новими законами і тимчасовими заходами безпеки. найстрашніше тут, як на мене, це момент переходу. як швидко людина з престижною роботою, гарним будинком і планами на відпустку перетворюється на безправну одиницю, на проблему на кордоні, на біженця. проте маю зазначити, що книга саме для українців не стане відкриттям в цій темі, бо ми це все знаємо з особистого досвіду. але для цивілізованого світу «Пісня» точно стала вибухом, і Букер автору впав не з неба. Лінч просто ще раз підкреслив - біженцем може стати кожен, достатньо просто опинитися не в тому місці історії (ми зараз тут). звісно, що український контекст тут резонує як натягнута струна. оцей стан Айліш — «цього не може бути, ми ж у цивілізованому світі, це якась помилка, зараз все владнається» — хіба ми не проходили це? хіба ми не намагалися жити своє звичайне життя, коли реальність вже тріщала по швах? (хіба ми не робимо це зараз?). книга про те, як важко повірити в кінець власного світу, і про те, що коли ти нарешті віриш — часто буває вже запізно. це універсальна історія про втрату дому — не лише стін, а й відчуття приналежності до держави, яка мала б тебе захищати, а натомість пожирає. наче вже і так зрозуміло, яка наскрізна тема книги, але вона також і про: • надію, що правила гри ще діють, коли дошку вже перекинули; • материнство; • байдужість світу. про те, як легко «цивілізовані» сусіди закривають кордони перед тими, хто рятується від пекла. ➕ плюси: • стиль письма ніби затягує всередину голови героїні; • психологічна достовірність реакцій на стрес; • фінал розбиває серце, але він єдино можливий і чесний, а я люблю, коли реалістично. ➖ мінуси: • суцільний текст без абзаців — це реально важко читати фізично (мої очі часом благали про помилування), хоча це і працює на атмосферу задухи; • повна безпросвітність, тут немає жодного промінчиків світла, готуйтеся до емоційної м'ясорубки. тим, хто в нинішньому стані речей боїться тригерів на війну, краще відкласти книгу до кращих часів; • деякі політичні моменти розмиті, особисто мені не вистачило матчастини, але розумію, що це зроблено навмисно, щоб фокус був саме на людях. загалом це потужна, страшна і майстерно написана книга. вона про те, як тонко сплетена наша цивілізованість і як швидко вона рветься. читати, якщо готові до важких емоцій. якби я ставила зірочки, то дала б цій книзі 4,5 з 5 (зняла пів бала за те, що після неї хочеться мовчки дивитися в стіну пару годинок).

Роман, який занурює в атмосферу тривоги та безсилля перед обличчям державного свавілля. Як ламаються долі, родини й цілі країни, коли влада перестає мати межі. Автор передає наростання напруги — від тихого страху до відчаю, що огортає кожну сторінку.

“Пісня пророка” — це історія про занурення у тривогу та безсилля перед обличчям диктатури. Ірландія поступово скочується у прірву, а звичайна мати намагається врятувати свою родину у світі, де правила більше не мають значення. Особливістю книги є її стиль: діалоги не виділені окремо, вони просто вплітаються у текст. Спочатку це збиває з пантелику, здається дивним і навіть незручним, але потім починаєш сприймати це як частину загальної атмосфери — світ стає суцільним потоком страху, без чітких меж. Я очікував побачити щось на кшталт “1984” Орвелла — історію про тоталітаризм із акцентом на систему. Але “Пісня пророка” більше про родину, про емоційний вибір, про виживання у світі, що руйнується. Тут дуже мало політичної теорії, натомість багато живого болю й особистої боротьби. Для мене ця книга стала нагадуванням: справжня катастрофа починається не в заголовках новин, а в тиші власного дому. Рекомендую тим, хто готовий до сильної емоційної історії, де найстрашніше — це втрата звичного світу, а не тільки політичний режим.