Пітер Воттс

Після "Сліпобачення" жодній книзі в жанрі наукової фантастики мене так і не вдалося вразити. Тут дуже багато цікавезних ідей і гіпотез, а також фраз у стилі "синтез білків практично пріонний". Так багато, що доведеться багато гуглити, думати та почуватися трошки тупенькою.

Тут і про штучний рай, в який може потрапити кожний.
І про роздвоєння особистості, яке не є хворобою, а скоріше даром.
І про вампірів (не містичних, а біологічних). Один з них буде керувати космічною місією.
І про майбутнє, де фізична близькість - майже нікоому незрозуміла і непотрібна річ.

Але для мене, в першу чергу, ця книга про дружбу і, звісно, про перший контакт з інопланетним розумом.

Читається важко. Але цікаво. Але важко.

Відколи я вперше у 2016 році прочитав цю поки що дилогію (у перспективі – трилогію), творчість Пітера Воттса досі для мене стоїть доволі осібно від іншої літератури, перебуваючи на дуже високому, практично недосяжному для більшості книжок п’єдесталі.

Пітер Воттс чудовий оповідач і талановитий літератор, а ще допитливий вчений, який цікавиться багатьма передовими напрямками сучасної науки. Це дозволяє йому створювати приголомшливі романи про наше можливе майбутнє і моделювати ті виклики, які, можливо, чекають на нас за найближчим поворотом прийдешніх років. На відміну від дуже багатьох книжок про майбутнє, романам Воттса доводиться вірити, бо так він пише, бо він дуже добре знає, про що пише, бо, врешті-решт, ми таки рухаємося за сценарієм передбачень Воттса. Єдине сподівання, що десь таки Пітер Воттс прорахувався, і все ж таки у нас в майбутньому є примарний шанс хоч у чомусь залишитися людьми у всіх сенсах цього поняття.