"В місті самоти ми разом, ми разом ранимося в цьому світі речей, у цьому фізичному бистроплинному раю, який так часто уподібнюється до пекла." Для мене найбільшою цінністю цієї книги є те, як авторка розкрила раніше невідомих мені митців, їхню творчість та демонів, з якими вони боролися. З іншого боку, далеко не все в цих есеях мені відгукнулося, можливо, це і на краще. Водночас робота, яку проробила авторка, просто величезна: під час читання було відчуття, ніби я спілкуюся з дуже інтелектуальною та емпатичною людиною. Найбільше мені запам'ятались наступні два розділи: "Сфери небуття" - тут про Генрі Дарджера та його прірву самотності. Мене дуже вразила історія його життя, те, скільки холоду й самоти в ньому було, і те, як він усе своє життя творив, не намагаючись когось цим вразити, просто це був його спосіб створити інший, кращий світ. Хотілось виділити все в цьому розділі... "На початку кінця світу" - тут про епідемію СНІДу в Америці у 80-х. З усього, що я читала чи бачила на цю тему, саме Олівія Ленг, на мою думку, найкраще її розкрила. На прикладах митців вона показала, яку самотність відчувають люди, так відкинуті суспільством, і які твори мистецтва це породило.

Книга про пам’ять, турботу й опір руйнуванню. Олівія Ленґ майстерно поєднує особисту історію відновлення саду з культурними, історичними та політичними роздумами про саму ідею раю. Це не стільки книжка про рослини, скільки про час, спільноту й відповідальність за простір, у якому ми живемо.

Текст виглядає наче його через АІ прогнали. Набір слів через кому, діалоги десь посеред речення. У Олівії такий стиль, чи так переклали? Політики в книжці достатньо, щоб згадати що було у 2017 році, а також ціла купа цитат. Я прочитала до останнього розділу і досі не розумію в чому проблема гг, яка боїться всього і нічого одночасно, можливо в кінці зрозумію.

Розповідь про любов до природи, красу садів і невидимі зв’язки між людьми, історією та часом. Олівія Ленґ поєднує власний досвід відновлення занедбаного саду з подорожами крізь літературу, історію та мистецтво, перетворюючи сад на метафору пам’яті, свободи і творчості.

Читалась важко і нуднувато. Особистий досвід авторки з садами, її роздуми на цю тему та опис подій вже в кінці книги сподобались, інша половина тексту... ой, тяжко навіть сказати: величезні біографічні описи з купою власних назв і дат, які, складалось враження, взагалі мало дотичні до книги і додані туди заради к-сті рядків

неймовірна крута книжка, в котрій поєднано питання походження та розвитку садів, кліматичні зміни, свобода, класовість суспільства - і все це в такий спосіб, що не можеш відірватись. будьте готові, що після неї може захотітись мати власний сад. з можливо надокучливого - безкінечні списки та назви рослин та сортів (але я чесно гуглив), це було дуже пізнавально та інтригуюче. окремо: слова підтримки авторки Україні

Це роман про кілька літніх місяців у 2017-му. Головна героїня — Кеті, яка щойно збирається заміж, їде з коханим в Італію, розмірковує про любов, тіло, смерть, текст, і водночас — про Північну Корею, про Трампа, про біженців, які тонуть, поки вона п’є вино. «Крудо» — роман-експеримент, у якому Олівія Ленґ сплавляє дві свідомості: власну і Кеті Акер — скандальної, радикальної американської письменниці, яка ще у 70–90-ті руйнувала межі між особистим і політичним, літературним і тілесним. Акер померла від раку грудей у 1997 році, але в «Крудо» вона дивним чином отримує голос. Це не спроба створити переконливу ілюзію. Навпаки — Ленґ ніби каже: «Так, я запозичую чужий голос, так, я граюся з ідентичністю, так, усе це — про мене». Це очевидна постмодерністська гра. На тлі особистого життя героїні — весілля, подорожі, побутові сцени — відбувається політичний колапс. Згадки про твіти Трампа, катастрофи, ксенофобію, війни, фейки й апатію вплітаються в текст так само органічно, як згадки про кекси чи імена коханців. «Крудо» — це не традиційний роман з чітким сюжетом. Це потік свідомості, спроба схопити стан тривоги, зневіри і втоми, які здаються дуже знайомими у 2020-х. Мене це зачепило. Бо мені знайомий той стан, коли світ валиться. Коли ти щаслива — і водночас соромишся, що щаслива. Коли сидиш із кимось, кого любиш, але в голові крутиться новина про чергову трагедію. Коли важко вірити, що ЩОСЬ ще має сенс. Це точно не книжка для кожного. Вона не зігріє, як плед, не розрадить, як гаряче какао. Швидше, вона як укол — болісний, але необхідний. Щоб відчути: ти ще жива. Ще думаєш. Ще не збайдужіла.

Це глибока й чесна книга про те, як наше тіло пов'язане зі свободою, ідентичністю та владою. Олівія Ленг поєднує особисті історії з розповідями про митців і активістів, які ламали стереотипи й боролися за право бути собою. Читається не завжди легко, але дуже захопливо й важливо. Книга змушує замислитися: кому належить наше тіло, і як ми можемо стати по-справжньому вільними. Рекомендую всім, кого цікавлять теми свободи, тілесності та культури.