ДУША ОБЕРЕ ЖИТТЯ Листочок прозрів. Дві дірки стали отвором для сліз, що нарешті просочилися назовні. Крапля холодного поту стікала обличчям. Стікала і розчинялася в м’яких перинах старого ліжка. ? Із вікон виглядають коти. Їм нікуди поспішати, і це чудово. Як і нам. Але й нема до кого бігти. Коти не можуть скоротити час очікування вечора. Тому вони щосили намагаються не піддаватися Байдужості. Ловити промені життя. ? Байдужість. Найбільш небезпечний герой. Він завжди невидимий. Він завжди умовно позитивний. Та коли потрібно протриматися хоча би до ранку, він завжди розмикає руки. Розмикає руки закоханих, що тримають один одного попри різні світи. Розмикає твої власні руки, коли ти намагаєшся втриматися на найгострішому виступі ночі. Байдужість, як небажання жити. Але не тому, що погано. Не тому, що хочеш все припинити. А тому, що зсередини поглинає відчуття непотрібності. Непотрібності незавершених полотен, які намальовані максимально правильно з академічної точки зору. Непотрібності недописаного тексту, адже не бачиш його фіналу. Непотрібності в самотньому коротшанні часу за найдешевшій каві у скромній забігайлівці. Відчаю від самотності через недосказані слова, недомальоване полотно, непочутий концерт, некуплений круасан. Проте сталося диво. Листочок прозрів. І те, що нещодавно було лише отвором для сліз, раптово стало вікном шансів і можливостей. ? Пошуки сенсу припинилися. На подушку скотилася сльоза. Через ніжне пробудження. Тендітне пробудження, здатне скласти кришталевий літачок докупи. Листочок прозрів. Він утворив дірки, які стали вирішальними. ? Ні. Не бракованістю, не розірваністю, а саме очима. Очима. ? Очима для сонячного світла, яке проріжиться крізь відчай і небажання жити. І зрештою, душа обере життя. ?