Сендмен ще з перших сторінок першого тому став моїм улюбленим коміксом. Не розчарував і цей. У ньому чотири історії. Перша - про прекрасну музу Калліопу ?, полонену письменником заради нових ідей для творчості. Кому, як не Морфею, що й сам провів багато десятиліть у полоні людей, зрозуміти її страждання. Друга з котячої точки зору показує світ, в якому панують люди, а також місце котів в цьому світі ?. В третій показана п'єса Вільяма Шекеспере для фейрі ??‍♀️, що є частиною угоди з Морфеєм, платнею за талант і успіх. Остання - це розповідь про жінку-метаморфа, яка прагне лише одного - смерті. "Правда не обов'язково мусить трапитися. Казки й сни - це тіні правди, що залишаться тоді, як факти перетворяться на пил і попіл і будуть забуті." Як бонус, наприкінці тому розміщений сценарій до історії "Калліопа" - своєрідний погляд за лаштунки роботи над коміксом. Тут я, мабуть, зробила помилку, прочитавши його останнім. Сценарій - це своєрідні інструкції автора художнику і, знаючи сюжет розповіді, вже не так цікаво було його читати. Гадаю, правильніше було б почати зі сценарію, а тоді поглянути на результат.

Вкотре переконуюсь, що світ, створений Нілом Ґейманом, масштабний, гарно продуманий і детально пропрацьований. Завжди можна бути певним, що персонажі, що зустрічались десь, між іншим, не кануть в Лету, а з’являться знову в котромусь з наступних томів, а, на перший погляд, незначні деталі чи ситуації можуть згодом перетворитись на повноцінну пригоду. Усі розказані ним історії завжди глибокі, а персонажі "живі" (навіть коли насправді неживі ?). Коротенько в тезах про цей том (хто читав - зрозуміє, а без контексту це не спойлери): Іноді найкращий спосіб помститися - це зробити дорогоцінний подарунок кривднику; Для абсолютної більшості мета виправдовує засоби; Найважче позбутися того, що є найбажанішим для інших, але абсолютно непотрібним саме тобі; Щоб стати щасливим іноді достатньо відмовитись від усього, що маєш; Значно болісніше спокутувати провину, ніж отримувати за неї покарання; Не варто приймати поспішні рішення і слід вміти визнавати свої помилки; Не можеш вирішити проблему - зміни своє ставлення до неї. Словом, не дали Морфею можливості спокійно відбудовувати своє царство. А що стало всьому виною? Cherchez la femme - "Просто людська жінка, приречена до пекла десять тисяч років тому ображеним коханцем." Напрочуд довго читався цей том, адже історія раз у раз змушувала зупиниться і задуматись (так-так, комікси - не лише легке розважальне чтиво, як багато хто досі вважає, іноді вони значно серйозніші і глибші за більшість книг). Наприклад, що таке "доля"? Людина має свободу вибору, чи все вже наперед вирішено, включно з її вибором? Що як доля підтасовує карти? "Ми робимо те, що мусимо, Люсьєне. Іноді ми можемо обирати шлях, яким ідемо. Іноді вибір робиться за нас. А іноді ми не маємо вибору." І ще одна цитата: "Думаю, пекло - це те, що ти носиш із собою, а не місце, куди можна піти". Якийсь трохи дивний вийшов відгук цього разу ?. Направду важко укласти свої думки і враження у більш звичну структуру. Що ж зробиш, люблю творіння Ніла Ґеймана, це унікальне поєднання темного фентезі, горору і чорного гумору ???

Ніколи не знаєш, чого саме чекати від чергового тому "Пісочного чоловіка". Він завжди дивує, порушує найрізноманітніші теми, але завжди я задоволена тим, що отримую. "Гра в тебе" розповідає про сни й фантазії, про пошуки себе й свого місця у світі, про самоідентифікацію, і книга ця цілком присвячена жінкам. Кожен з нас, окрім реального фізичного світу, часто перебуває у світі власних фантазій, а ще частіше - у світі снів. Там, де можна бути ким завгодно і де завгодно, де немає рамок і обмежень. Та чи менш реальними є ті світи, що існують лише у наших головах, куди ми потрапляємо свідомо тікаючи від реальності чи зусиллями нашої підсвідомості? Що як вони не менш справжні і можуть впливати на фізичний світ і нас самих? Наступні питання: чи те, ким ми самі вважаємо себе, ким хочемо бути, є важливішим за те, ким нас вважають і хочуть бачити інші? Чи все ж те, якими нас створила природа, і місце, визначене соціумом, є важливішим за нашу ідентифікацію себе, наші мрії й прагнення? Головними персонажами даного мальопису є жінки. Кожна з них "ненормальна" з погляду традиційної суспільної думки. Тут є лесбійська пара з вантажем складних стосунків за плечима і чималими проблемами в теперішньому. Є трансгендерна жінка, яка страждає від цілковитого нерозуміння і неприйняття ріднею. Ще є тиха, спокійна, непримітна сіра мишка, яка насправді виявляється холоднокровною і мстивою, могутньою древньою відьмою. Головна героїня - красуня Барбара, яка, однак, була не надто успішна в стосунках, має свої специфічні душевні рани. Зачасту в дитинстві вона втікала у вигаданий світ фантазій, дозволяючи їм поглинати себе, а тепер ті фантазії вриваються в її життя, становлячи реальну загрозу, причому не лише їй самій. Події мальопису відбуваються у двох паралельних вимірах - на вулицях Нью-Йорка і в одній зі шхер сну в краю снів. Ті дві реальності незбагненним чином перетинаються, взаємодіють і доповнюють одна одну. Сюжетна лінія кожного з цих світів є цікавою і порушує важливі питання. До речі, за настроєм і деякими сюжетними ходами "Гра в тебе" певним чином перегукується з книгами "Аліса в Країні Чудес" Керролла і "Дивовижний чарівник Країни Оз" Баума. Сендмен завжди химерний, глибокий, темний - усе як я люблю. Усі історії різні, з різними посилами, але кожна з них чудова і залишає неповторний післясмак та чимало тем для роздумів. В цьому конкретному томі єдиним нюансом для мене стало те, що самого Морфея було надто мало. Завжди хочеться бачити більше безмежних, особливо володаря снів.

Книга вразила, я і досі згадую атмосферу іншого Лондона, історії героїв. Для мене це цілісний, живий роман, який підійде і для тих хто вже знайомий зі світами Геймана і тим хто хоче познайомитися. Дуже раджу

“Милостиві” - 9-й, передостанній том саги про Пісочного чоловіка. В ньому автор переходить до розв’язки сюжету. Й не просто переходить, а переходить різко, круто - у стилі Джорджа Мартіна, зі смертями навіть тих персонажів, котрі довго вважалися головними. Крові у коміксі й раніше не бракувало, але її рідко проливали значущі герої. Тепер настала їх черга. У “Милостивих” сплітаються до купи сюжетні ниточки та наслідки подій з кількох попередніх томів. Стає зрозуміло, що деякі давні епізоди, котрі раніше не видавалися надто важливими, мають чималий вплив на світ Сендмена. Насправді варто, мабуть, навіть проглянути старіші номери перед прочитанням “Милостивих”, щоб не пропустити якесь відсилання чи взаємозв’язок.Надзвичайно цікаво, куди заведе сюжет геній Геймана у 10-му томі. Цікаво та трохи тривожно й лячно) Моя оцінка - 10 з 10. Як завжди, Маестро на висоті!

Збірки оповідань, хай навіть, як у цьому випадку, від одного автора, далеко не завжди виходять рівними. Ось й “Дим і дзеркала” містить як неймовірні твори, просто шедевральні, так й досить посередні. Нерідко так буває з всілякими The Best та Greatest Hits музичних виконавців, особливо таких, що мають тривалу історію - з часом неодмінно змінюється стиль та манера виконання, тому щось подобається більше, а щось трохи менше. Проте не забуваймо, що “посередні” оповідання у виконанні Геймана можуть бути для когось вершиною творчості)Як завжди у Геймана, це не просто фентезі - розповіді порушують серйозні питання, залишають по собі насичений посмак. Рекомендую - в цілому, навіть зважаючи на певну нерівність компіляції, менше, аніж на 8 з 10 книга не заслуговує.

8-й том “Пісочного чоловіка” містить декілька цікавих та непов’язаних одна з одною історій. Все, що об’єднує ці історії - паб, що знаходиться буквально на краю світу, де вони розповідаються. Давній літературний прийом - випадкові та абсолютно незнайомі поміж собою люди (в цьому випадку не обов’язково саме люди) зустрічаються в якомусь місці та, щоб згаяти час, діляться по черзі своїми бувальщинами. “Кінець світів” - так називається 8-й том саги, й саме так називається паб, у котрому внаслідок певного катаклізму знічев’я зібралися люди та інші істоти з різних світів. А позаяк ніхто не знав, коли цей самий катаклізм припинить свою дію, відвідувачі розважалися оповідками. Всього у книзі п’ять таких оповідок, яким очевидно тісно в межах стандартних “коміксових” випусків - за бажанням кожна з них може слугувати основою для самостійного твору, настільки гарно та якісно в них прописані сюжети та вплетені у них персонажі. Уява в автора просто феноменальна; недарма Ніл Гейман вважається Королем Історій/Майстром Історій/Володарем Історій - називайте як хочете. До речі, щодо персонажів - у “Кінці світів” ми практично не зустрінемо відомих нам з попередніх томів героїв. Головні дійові особи з’являються епізодично й навіть не беруть участі в діалогах. Пара-трійка другорядних трапляються в історіях, дехто з них навіть є активним учасником подій. Але дуже схоже, що самі ці події не матимуть якогось впливу на подальший розвиток сюжету “Пісочного чоловіка”; його матиме хіба що загадковий катаклізм. Проте це аж ніяк не робить 8-й том якимось прохідним та не потрібним у серії (не вірю, що Майстер Історій допустив би подібне) - Гейманів варіант «Кентерберійських оповідей» Чосера достатньо своєрідний та захопливий, щоб ним насолодитися як таким. Вірогідно, “Кінець світів” слугує перепочинком, затишшям перед бурхливою розв’язкою. З нетерпінням чекаю, що буде далі! Моя оцінка: 10 з 10. Гарно, яскраво, захопливо. Втім, як і завжди)

Мої очікування не були оправдані. Чому? Тому ще Сендмен опинився не просто чудовим, а ШЕДЕВРОМ. Дуже насичений сюжет, цікаві персонажі, гарна та неординарна мальовка . Це лише перший том з дванадцяти, але почуття наче я передивилася серіал на 20 сезонів, і знов — ЦЕ ЛИШЕ ПЕРШИЙ ТОМ!!! Дуже раджу :)