Мона Авад

Нарешті я прочитала цього "Зайчика", який щодня вистрибував до мене з різних відгуків. Мені зайшло. Твір виявився багатошаровим, з цікавими відсилками до різних літературних творів, взагалі мистецтва та психології.

Про що? Щоб не спойлерити і пояснити специфіку, опишу стисло: Саманта, дівчина з надзвичайно бурхливою уявою, отримує можливість навчатися у Воррені, у групі ще з чотирма дівчатами-зайчиками: милими і багатими красунями, які мають своє бачення мистецтва, що кардинально не співпадало з Самантиним. То ж перший курс ті красуньки її не розуміли, а вона їх ненавиділа. Але на другому курсі все змінилося — дівчата прийняли її у свою компанію. І вона теж стала зайчиком, що покращило спілкування в групі, але поглибило творчу кризу.

"-Тобі нема чого соромитися. Ти мисткиня. Ми всі такі. Наші бажання, наші потреби — ось, завдяки чому ми квітнемо як мисткині.
-Як жінки".

І почалися воркшопи (у перекладі — майстерні), де дівчата вигадували хлопців-зайців, у яких вибухали голови чи їх рубали сокирою, експерименти з алкоголем та наркотиками. Усе заради мистецтва)
Було достатньо брутально.

Головна героїня мені була зрозуміла. Вона нагадувала провінціалку, що приїхала навчатися до столиці і намагалася влаштуватися в соціумі. Але, маючи таку уяву, це все їй насправді було не потрібно.

А ще, читаючи, я уявляла клонованих божевільних зайців, що бігали навколо і визирали з-під кожного куща) А "мисткині" мені нагадували дівчат з вечірки Playboy у рожевих костюмчиках з хвостиками та вушками. Ну, не могла я налаштуватися на горор, готику та сатиру. Хоча ні, на сатиру — таки змогла, тому і сподобалося.

Історія-мариво, від якої йде обертом голова…

Ця книга — наче глибокий, затягуючий сон, де все рожеве, м’яке, пухнасте… і водночас страшенно дивне. «Зайчик» Мони Авад — це не просто роман, це якесь наркотичне занурення в химерний світ, де реальність тане, а марення стає повсякденністю. Я читала — і відчувала, ніби сама в тій задушливій вітальні, де пахне ваніллю, фальшем і небезпекою, де сміх лунає трохи надто голосно, а зайчики буквально вибухають зі стін.

Головна героїня Саманта — письменниця і студентка престижного університету, яка потрапляє у дивне коло творчих дівчат, що називають себе «Зайчиками». Зовні — солодкава жіноча дружба, усмішки й гліттер, а насправді — щось глибоко химерне, майже окультне.

Рожеві зустрічі швидко переростають у ритуали, експерименти з уявою, тілом і, здається, зі здоровим глуздом. І ось уже складно сказати, що насправді відбувається, а що — лише хворобливий вимисел Саманти.

Я читала — і відчувала, ніби сама в тій задушливій вітальні, де пахне ваніллю, фальшем і небезпекою, де сміх лунає трохи надто голосно, а зайчики буквально вибухають зі стін. Це не готика — я готики не відчула. Це щось інше. Це дисбаланс. Це хитка межа між реальним і хворобливим уявним. І хоч усе загорнуто в рожеву обгортку, всередині — суцільний неспокій.

Мене не полонив цей світ — він мене втомив, закрутив, залишив з дивним відчуттям, ніби все прочитане — лише уламки сну, який хочеться забути. Я вперше так гостро відчула розмиту межу між реальністю та маренням.
Це історія-мариво. І точно — не моя.

Історія-мариво, від якої йде обертом голова…

Ця книга — наче глибокий, затягуючий сон, де все рожеве, м’яке, пухнасте… і водночас страшенно дивне. «Зайчик» Мони Авад — це не просто роман, це якесь наркотичне занурення в химерний світ, де реальність тане, а марення стає повсякденністю. Я читала — і відчувала, ніби сама в тій задушливій вітальні, де пахне ваніллю, фальшем і небезпекою, де сміх лунає трохи надто голосно, а зайчики буквально вибухають зі стін.

Головна героїня Саманта — письменниця і студентка престижного університету, яка потрапляє у дивне коло творчих дівчат, що називають себе «Зайчиками». Зовні — солодкава жіноча дружба, усмішки й гліттер, а насправді — щось глибоко химерне, майже окультне.

Рожеві зустрічі швидко переростають у ритуали, експерименти з уявою, тілом і, здається, зі здоровим глуздом. І ось уже складно сказати, що насправді відбувається, а що — лише хворобливий вимисел Саманти.

Я читала — і відчувала, ніби сама в тій задушливій вітальні, де пахне ваніллю, фальшем і небезпекою, де сміх лунає трохи надто голосно, а зайчики буквально вибухають зі стін. Це не готика — я готики не відчула. Це щось інше. Це дисбаланс. Це хитка межа між реальним і хворобливим уявним. І хоч усе загорнуто в рожеву обгортку, всередині — суцільний неспокій.

Мене не полонив цей світ — він мене втомив, закрутив, залишив з дивним відчуттям, ніби все прочитане — лише уламки сну, який хочеться забути. Я вперше так гостро відчула розмиту межу між реальністю та маренням.
Це історія-мариво. І точно — не моя.

Це той роман, після якого почуваєшся трошки божевільно — але не впевнений, чи це приємне божевілля. Стиль Авад — як ляльковий будиночок, у якому щось рухається під підлогою: блискуче, вишукане, але тривожне. Вона грається з жанрами, стереотипами й уявленням про жіночу дружбу, викривлює все так, що стає майже сюрреалістично.

Було цікаво, але іноді — аж занадто навмисне дивно. Там, де хочеться глибини, часом з’являється гротеск. Там, де можна було б посилити драму — лялькова крива усмішка. І хоча книга провокує та викликає обговорення, іноді відчувалося: більше форми, ніж змісту.

Це точно не для всіх. Але якщо ви любите готичну атмосферу, трохи сатири й «відчуття зсуву реальності» — то спробуйте. І підготуйтеся, що рожеве — не завжди миле.

Поставила високу оцінку, але нікому не раджу цю книгу 🤯
Враження під час читання були різновекторні: від "що за дичина" до "геніально". Уже 2 дні ця історія мене не відпускає, подумки повертаюсь до прочитаного. Стільки алюзій, сатири. І чи є межа між божевіллям та бурхливою уявою/геніальністю?

Книга складається з трьох частин. І від кожної офігіваєш по-різному. Перша - це щось про шкільних королев і відлюдницю. Друга - горор. Третя - сюрреалізм. Абсурд. Такого ви точно не читали.

📖Сюжет. У нас є головна героїня - Саманта, студентка Ворренського університету. Геніальна письменниця, яка зараз переживає творчу кризу. І яка дуже закомплексована та самотня: ні родичів, ні друзів, тільки гламурні й багаті одногрупниці-зайчики, які її не приймають. І саме через цю самотність починається ТАКЕ... Якось одногрупниці запрошують Саманту на вечірку. І після цього наша героїня потрапляє в світ "зайчиків", віддаляється від єдиної подруги. Що ж, життєва історія. Та Саманта настільки зближується з дівчатами, що просто зникає. Тобто фізично вона існує, але такою мірою зливається з Зайчиками, що втрачає особистість, тому ми не можемо її ідентифікувати. Тепер Зайчик - це єдиний організм (звучить як абсурд, знаю, далі буде гірше). Сюжет розвивається не надто квапливо, хоча бувають дуже неочікувані повороти. А ще розповідь часто переривається роздумами, спогадами, фантазіями героїні. Зачитавшись, ловила себе на думці, що я під наркотиками😶‍🌫️ Мозок якийсь ніби зламаний. Та все ж текст затягує. Якось настільки заглибилася в цей потік свідомості, що, схаменувшись, зрозуміла, що читала 2 години. Тож будьте уважними 😅

Кілька зірочок забрала через Зайчиків та надто шаблонні картинки. Цих героїнь авторка нащось описала як з журналів ранніх 2000-х. Але, може, це так задумано, бо й обкладинка гламурна, а за нею ховається.. сама не знаю, що. Суміш драми, горору, слешеру, та й не тільки. Ну ви точно не залишитесь байдужими, буде про що задуматись.
❓Також лишилося багато питань, головне з яких: що і хто тут був реальним? Додала "Зайчика" в список книг, які треба перечитати через якийсь час.

📺Хотілося б побачити екранізацію, але не кожному режисерові буде до снаги втілити цю історію на екрані.

📝Цитати
🐇"Можливо, Саманто, ти заблукала не лише в одному розумінні?"
🐇"Ти не єдина в цьому човні, Саманто"
🐇"Ти хоч розумієш, що втрапила в культ? Ти в бл.дському культі!"
🐇"Бо не можна просто сидіти склавши руки й дозволити, щоб твоя найкраща подруга зустрічалася з твариночоловіком, якого ти сама створила"
🐇"Якщо ти не бачиш межі між реальністю й ілюзією, ми нічим тобі не допоможемо"

«Зайчик» Мони Авад — це книга, яка, на жаль, не змогла мене вразити. Сюжет був заплутаним і поверхневим, а більшість персонажів виглядали незграбно і нецікаво. Головна героїня, хоча й мала потенціал, здалася однотипною і безособовою, її вчинки часто не мали логічного пояснення, а емоційні моменти виглядали неприродними. Авторка намагалася створити атмосферу сюрреалізму і чорного гумору, але ці елементи не спрацювали: багато сцен виглядали просто штучно і не приносили задоволення.

Незважаючи на спроби внести глибину в історію через метафори і символізм, я так і не змогла зрозуміти основну ідею книги. Часом здається, що авторка сама не зовсім усвідомлює, що хоче сказати. Письмо здавалося зайвим і затягнутим, а повороти сюжету — непереконливими. «Зайчик» намагається бути оригінальним, але замість цього виглядає недосконалим і розпорошеним.

Якщо ви шукаєте книгу, що захопить емоційно і логічно, ця не для вас.

Це дике, сюрреалістичне, психоделічне чтиво, яке стирає межу між реальністю та химерною уявою. «Зайчик» — це історія про Саманту, студентку елітного літературного MFA-програми, яка потрапляє в замкнуте коло дівчат, що називають одна одну «зайчиками» і займаються чимось... моторошним.

Мона Авад блискуче висміює елітарність мистецтва, фальшиві дружби, токсичність жіночих клік, і водночас створює готичну, абсурдну атмосферу, що нагадує суміш Аліси в Країні чудес, Гейцберіського клубу і Гетьманату тіла.

Читач постійно не знає, що реально, а що — плід уяви чи божевілля. Авад грається з жанрами: це і чорна сатира, і психологічний трилер, і хорор, і літературна пародія.

Головна сила книги — мова: дотепна, багата, емоційна. Саманта — глибока, дивна, але дуже жива героїня, чия психіка поступово розщеплюється разом із реальністю навколо.


Оцінка: 9.5/10
За оригінальність, стиль і абсолютно непередбачувану атмосферу. Але книга точно не для всіх — вона дивна, темна і глибоко символічна.

Напевно єдина книга, де я не отримала відповіді на свої питання... чи то можливо я не на стільки розумна, чи мій літературний смак на стільки поганий, що я не зрозуміла нічого :)

Чи то всі під речовинами, чи її потрібно під речовинами читати, чи то героїні наснилось, чи це якісь метафори/алегорії/гіперболи, але жодних пояснень і відповідей я не отримала навіть в кінці книжки. Тому на жаль 3

Монстр у рожевих бантиках, або Моторошна казка про жіночу дружбу, токсичність і самопізнання

Зізнаюся: це сталося зі мною вперше, коли дуже розрекламовану книгу читаю на піку її популярності

Тож як це: читати "Зайчик"?

Спершу це як зануритися у затишний, трохи дивакуватий світ казки, а потім усвідомити, що ти потрапив у кошмар, з якого неможливо прокинутися

А ще вам обов'язково зайде ця книга, якщо ви коли-небудь почувалися чужими серед "ідеальних" дівчат

Або ж відчували, що ваша гостра іронія — це єдиний щит проти світу, який вимагає бути милою, делікатною та пристосованою

Це історія про те, як страшна сила самотності та потреба бути прийнятою може перетворити навіть найрозумнішу дівчину на когось… зовсім іншого

Авторка вдається до магічного реалізму, психоделічного гротеску й елементів горору, щоб показати, наскільки глибоким може бути вплив жіночих колективів на ідентичність

Перетворення, жертви, вибухи насильства і ніжності — усе тут алегоричне, але водночас дуже конкретне

Цей роман — не просто історія про дивну дружбу

Це крик душі про саморуйнацію заради прийняття, про розчинення у колективі, який вимагає знищення індивідуальності

Особливо гострою є сатира на академічне середовище

Літературна майстерня, де замість конструктивної критики панує позірна ввічливість, а справжня творчість задихається в тіні снобізму

Книга тримає в напрузі до останньої сторінки, залишаючи відкритими важливі питання: що було реальністю, а що - фантазією Саманти?
Чи справді зло криється в "інших", чи все починається в нас самих?

Фінал шокуючий, він просто б'є по нервовій системі і ще більше збиває з пантелику

Я в захваті🐰

«Зайчик» (оригінальна назва — Bunny) — це роман, який цілком можна читати «одним ковтком», але емоційно він надзвичайно важкий. Текст побудований як потік усвідомлення героїні-нараторки Саманти, де кордони між реальністю, галюцинаціями й жахом постійно розмиваються. Складність виникає з того, що сюжет тісно вплетений у особистий (травматичний та автентичний) досвід Мони Авад, тож читач ніби опиняється в глибині її підсвідомості й змушений розбиратися з хаотичними емоціями та образами.

Порівняння подій у романі «Зайчик» з біографією Мони Авад
Саманта — стипендіатка-аутсайдерка на Master of Fine Arts (MFA) — Авад сама вчилася на стипендії в Brown University й почувалася «бідною дівчинкою серед trust-fund-еліти».
Nylon → звідси точний соціальний нерв роману.
Вигаданий університет Warren та «новоанглійське» місто — Письменниця підтверджує, що ландшафт «підозріло схожий» на Провіденс і кампус Brown, де вона мешкала під час навчання.
NylonThe Brown Daily Herald → реальний готичний антураж підсилює атмосферу хорору.
«Bunnies» — приторно-солодкий, але токсичний «клуб» — У Brown однокурсниці насправді кликали одна одну bunny, і це «лякало своєю милістю».
Nylon → у романі милота перетворюється на культ і жах.
Алхімічні воркшопи, де з кроликів «творять» людей-драфтів — Авад зізнається, що її MFA-воркшопи здалися «майже хорор-церемонією»; ідею «зробити з цього жах» вона винесла просто з аудиторії.
The Adroit Journal → метафора процесу письма та страху втрати авторства.
Класова нерівність як джерело дискомфорту героїні — Письменниця свідомо «ампліфікувала» розрив між стипендіаткою й багатими студентками, адже сама бачила ці контрасти у кампусі Ivy League - Nylon.
«Монструозна милота» та сила cute-естетики — У розмовах Авад цитує есей про monstrous / cute і каже, що «найстрашніше — це щось до смішного миле з темними намірами» The Adroit Journal → саме так у романі працюють зайчики й рожеві сердечка.
Про що ця книга?
На поверхні — це готична сатира про студентку, яка потрапляє в елітарну жіночу секту на письменницькій MFA-програмі й разом із ними здійснює дивні трансформаційні ритуали з кроликами, що стирає межу між творчістю та насильством. Глибше ж «Зайчик» — це:

Метафора письменницького «ковчегу»: як колектив здатен поглинути індивіда й перекроїти його голос.
Дослідження самотності аутсайдера: прагнення належати й відраза до ціни, яку за це доведеться сплатити.
Розвідка «милоти, що жахає»: коли естетика cute стає прикриттям агресії та контрольованого насильства.
Висновок
«Зайчик» можна сприймати як жорстоку казку для дорослих про ціну приналежності. Читати варто задля сміливої жанрової суміші й влучного гумору, але слід бути готовим до емоційного «занурення» в досвід із автобіографічним відлунням.

Рекомендації щодо читання
Кому підійде: любителям готичної сатири, кампус-романів, магічного реалізму; усім, хто цікавиться «виворотом» творчих академій та темою жіночої солідарності/токсичності.
Як читати, щоб не загубитися: читайте короткими «порціями» (текст фрагментарний, інакше втомлює).

Дуже суперечлива книга. Це видно буквально з кожного відгуку, огляду та рецензії.

Так само і я дуже довго вагалася, яку ж оцінку поставити цій історії на Goodreads. Саме через це довелося добряче все проаналізувати: перечитати статті авторки, передивитися її сторінки в соцмережах, з’ясувати, у якому регіоні вона виросла і де навчалась, прочитати відгуки літературних критиків. І лише після цього виставити оцінку за текст.

Ну, вибачте — така вже в мене філологічна профдеформація після пар із історії зарубіжної літератури, коли при оцінюванні тексту дуже сильно зважаєш на контекст. Але я від того стомилася. Не лише сама книга втомила — ще й це намагання зрозуміти: «щоб що?».

Саме через те, що книга підштовхнула до дослідження, я додала один бал до вже наявного одного балу за враження від прочитаного. На згаданій платформі поставила оцінку 2/5.

По-перше, шкодую, що ця книга не трапилася раніше — ще під час навчання в університеті. Тоді б можна було більше подушнити з однодумцями і застосувати хоч якийсь літературний аналіз по свіжих слідах.

По-друге, виникло багато питань до достовірності опису людини з розладом. Навіть після свого невеликого дослідження контексту питання залишилося.

По-третє — ось ця фантастична межа, на яку можна списати буквально все, до чого виникають запитання.

Все дуже суб’єктивно, але, як на мене, це історія-експеримент. Авторка експериментує над текстом і над сприйняттям читача. Це не можна назвати цілковитим графоманством, але подекуди схоже на те, що текст частково дуже продуманий — і має на меті знущатися з читача, перевірити його уважність до деталей, посилити параною, викликати відразу, активувати внутрішнього детектива тощо. Якщо ви таке любите - то ця книга цілковито "ваша".

Суміш жанрів зобов’язує, але це більше схоже на текст, який штучно підігнали під рамки жанрів. Іноді здається, що це — в нейтральному значенні — арт-об’єкт, який віддає пластиком, хоч і дуже добре обробленим.

Проте я цей арт не вподобала. Це не книга «гарна» чи «погана» — це, як виявилося, просто не моя історія і не мій діалог з авторкою.

Тут поставлю 4/10, оскільки викликало трішки ностальгії за університетським життям (не сам текст господипрости, а оце копання після прочитання), змусило таки копнути глибше у історію написання та контекст, та іронію.

*відкрила вікно, бо вже мені стало душно від себе*

«Зайчик» Мони Авад — це не просто трилер чи сатира, а справжній літературний експеримент, який грає з формою, стилем і жанрами.

Книга викликала у мене змішані емоції. Вона атмосферна, моторошна та оригінальна, але подекуди заплутана й виснажлива. Сатиричний погляд на творчу еліту, теми самотності, психологічного тиску та впливу соціальних груп подані майстерно. Особливо вразило дослідження жіночої дружби, конкуренції та залежності

«Зайчики» одночасно зворушливі й моторошні, солодкаві й злісні, а їхній культ стає метафорою влади соціальних груп над індивідом.

Але водночас книга залишила мене в певному сум’ятті. Іноді стиль здавався надто експериментальним, сюжет — хаотичним, а персонажі — карикатурними. Особливо важко було сприймати постійні зміни тону: від абсурдного гумору до справжнього жаху. Наприкінці я так і не зрозуміла, мені це подобається, чи більше дратує.

Загалом, «Зайчик» — це незвичайний досвід, який не всім зайде: він химерний, подекуди гротескний, але водночас глибокий і незвичайний. Якщо вам подобаються дивні, психологічні історії з відтінком жахів, вам може сподобатися. Але якщо ви шукаєте логічний, добре структурований сюжет, то, можливо, ця книга викличе більше запитань, ніж відповідей.

Оцінка 5/10 ⭐️