Мона Авад

А мені сподобалось. Щось дивне, але водночас, цікаве.
Коли читаєш, то не розумієш, чи це насправді відбувається.. як таке можливо… і читаєш далі, бо цікаво, чим закінчиться.
Я б однозначно прочитала продовження, якби воно було.

Допускаю, що людям, які читають багато книжок такого жанру, може не сподобатись.

Класна книга

Головна героїня Саманта подається нам як аутсайдерка. Книга починається з того, як вона та її подруга з відразою спостерігають за компанією одногрупниць Саманти — зайчиками. Вони — ті, кого в 10-тих називали ванільками: звертаються одна до одної нікнеймом «зайчик», носять гьорлі гьорл одяг, манірні. Героїня описує їх солодкаво-нудотними і загалом від них при прочитанні віє приторними солодощами. Оці знаєте, корзинки з маслянистим кремом чи кекси з такими кремовими шапками? Саманта навіть називає одну з них подумки і в розмовах із подругою «кексик». І водночас описує бажання з’їсти цю дівчину (wlw??)

Саманта ненавидить зайчиків. принайні каже так. Вона сміється з них, засуджує їхню поведінку. Водночас, ми розуміємо, що почуття до зайчиків сформовані невпевненістю самої Саманти в собі, самопорівняннями з цими дівчатами. Вони підсвічують її комплекси: бідність (адже колись Саманта мала декілька років достатку, але раптово втратила їх і тепер комплексує), вони милі та стереотипно жіночні (Саманта дуже висока, вона наголошує на цьому, на своїй крупності в порівнянні з цією компанією).

Але, отримавши запрошення до їхнього «Салону непристойностей», Саманта погоджується — і тут починається найцікавіше. адже Саманта дізнається, що вступаючи в групу зайчиків, ти вступаєш у гурток із чорної магії, перетворення пухнастих тваринок на чоловіків мрії. Або, як називають цей процес головні героїні, творчу майстерню, де вони створюють чернеток.

Цей текст густий, буквально в’язкий, як карамель, якою, я впевнена, пахнуть усі ці зайчики. Ти наче увесь час перебуваєш на чаюванні Божевільного Капелюшника. Головна героїня — у буквальному сенсі Аліса, яка тікає від реальності в кролячу нору, де її зустрічають фляжки з написом «Випий мене» та контейнери для пігулок з написом «З’їж мене», дивовижні персонажі просять присісти її на ослінчик, адже, коли вона стоїть, то дуже висока, час минає не так, як у звичному світі, і, звісно, зайчик як символ усього цього божевілля.

Та якщо подивитися більш глибоко, це дослідження теми проявів фемінності та тілесності, дружби та ізольованості, токсичних стосунків між людьми та того, як це проявляється у вигляді мізогінії в дівочих групах. За жанром це психологічний трилер. На перших сторінках це виглядає як шкільна драмедія переказ мін гьорлз. У соцмережах цю книгу відносять до дарк-академії. Хтось бачить тут магічний реалізм. 100% тут присутній елемент боді-горрору. А ще багато сюреалізму та іронії.

Це комплексна історія. навіть після її прочитання лишаються дискусії про те, що в книзі реальне, а що шиза головної героїні. І навіть класичне «це все твір головної героїні, адже вона письменниця і частину сюжету займає те, як вона не може написати свою дипломну».

Як на мене, то немає сенсу гадати, що в книзі реально — авторка зробила книгу незрозумілою свідомо, у цьому і є вся краса цього твору. Це як фільми Девіда Лінча — він не скаже, що тут реально, а що ні, ти не зрозумієш, що тут реально, а що ні, і в цьому весь кайф. Фокус цікавий лише допоки неясно, як його провертає фокусник.

Щиро раджу!!

Книга виявилася для мене доволі незрозумілим читанням. Я не змогла навіть дійти до 100-ї сторінки, бо постійно вибивалася з історії. Мене бісили постійні переходи в далекі роздуми, які зовсім не були пов’язані з тим, що відбувається в сюжеті. Через це книга здавалася хаотичною, ніби події вирвані з контексту. І так, я її навіть не дочитала.

Я не зрозуміла ажіотажу навколо цієї книги. Вона не зачепила мене і не здалася близькою. В мене є правило, якщо перші 100 сторінок мене не зацікавили, то я відкладаю книгу і не повертаюсь до неї.

Якщо подобаються складні й нестандартні історії з купою символізму й філософських роздумів, можливо, вона сподобається. Але якщо хочеться логічного сюжету, де події розгортаються послідовно й тримають у напрузі, то, скоріше за все, ця книга залишить змішані враження.

На цю мить середня оцінка книги 6,5 і я розумію чому. «Зайчик» — це літературний твір, який залишає незабутнє враження та викликає дууууже бурхливі емоції 🌊 Ця книга стала для мене справжнім відкриттям, хоча й виявилася досить складною для сприйняття🤔

Перше, що хочеться відзначити — це незвичність книги та загалом жанру. «Зайчик» не вписується в рамки традиційної літератури, до якої ми звикли. 🔄 Авторка створює унікальний світ, який може здатися читачеві незрозумілим та навіть дезорієнтуючим. Ця незвичність стала для мене викликом, адже доводилося докладати чимало зусиль, щоб осягнути глибину та багатошаровість тексту.

Попри складність сприйняття, книга мені сподобалася👍 Вона змушує читача виходити за межі комфорту, переосмислювати звичні поняття та занурюватися у світ, де реальність переплітається з фантазією🌈 Саме ця здатність книги провокувати, викликати сильні емоції та змушувати думати є її головною перевагою.

Важливо зазначити, що «Зайчик» — це книга, яка не залишає байдужим. Вона викликає полярні реакції: або захоплення, або відразу. Тут повертаємось до першої фрази — середня оцінка 6,5, тобто «середня» в усіх сенсах — хтось ставить 10, а хтось 1, от і виходить приблизно 6,5. Ця особливість робить твір Мони Авад унікальним явищем у сучасній літературі. Книга не дає можливості залишитися осторонь, вона вимагає від читача емоційної та інтелектуальної залученості.

Складність розуміння «Зайчика» може бути пов'язана з нестандартним підходом авторки до оповіді, експериментальним стилем письма та глибокою символічністю твору 🧩 Ці аспекти роблять книгу справжнім викликом для читача, але водночас і джерелом інтелектуального задоволення для тих, хто готовий до такого літературного експерименту.

Сказати про що ця книга — це або не сказати нічого, або проспойлерити все. Тому я залишаю чисте поле для роздумів для всіх, хто візьметься читати «Зайчика».

Враховуючи все вищесказане, я б рекомендувала цю книгу насамперед «митцям» у найширшому розумінні цього слова🎨✍️🎭 «Зайчик» — це твір для тих, хто шукає нових форм самовираження, хто не боїться експериментувати та виходити за межі звичного. Ця книга може стати джерелом натхнення для письменників, художників, дизайнерів, музикантів, "креаторів" та всіх, хто прагне розширити свої творчі горизонти🚀

Підсумовуючи, хочу сказати, що «Зайчик» — це непересічний літературний твір, який кидає виклик читачеві. Він вимагає уваги, зосередженості та готовності до нестандартного мислення. Хоча книга може здатися складною для розуміння, вона винагороджує читача унікальним досвідом та можливістю побачити світ під новим кутом зору.

Нетипова історія та стиль авторки, нічого подібного раніше не читала.

Багато відсилок до класики, безперечно мотивує знайомитися з нею. Багато гумору, іноді дуууже красиво створені речення.
Атмосфера в книзі чимось нагадала мені фільм «Неоновий демон».

Не чекайте від «Зайчика» легкого дофаміну, бо розчаруєтеся. Можливо книга не всім зайде, але мені сподобалась та влучила у настрій.

Хочу перечитати через деякий час, коли зросте читацький досвід, здається, що тут заховано ще багато ідей, над якими б хотілось розмірковувати.

«Зайчик» Мони Авад – це книга, що безперервно розмиває межу між реальністю та вигадкою, поглиблюючи дослідження людської психіки через досвід дівчини, яка шукає своє місце в світі.
Але все ж таки, це моє сприйняття і моє трактування. Це та книга, яку б ви обговорювали навчаючись у Воренні. Розбирали б її шар за шаром, глибоко аналізували й говорили б, що це справжнє мистецтво. Ви б відчували крізь листи, що колись були лісом, як букви оживають і огортають особливою атмосферою. Атмосферою зайчиків.
Я відчувала свій мозок, наче солодка карамель, що тріскає на кінчику язика. Занадто солодко – завжди погано: або глибоко заповнена порожнеча, або цукровий діабет. Історія, яка не залишає мене байдужою, змушує перечитати для пошуку нових сенсів.
Авторка створює світ, у якому навіть найглибші стосунки можуть бути маніпуляцією розуму, а друзів легко замінити галюцинаціями, особливо коли реальність стає надто тяжкою. Відчуття самотності пронизує увесь твір. Тут не просто гра зі сприйняттям, а глибоке дослідження того, як на психіку впливає наркотична залежність, спроби втекти від себе і чи варто шукати рятунок у колективних ідеалах.
«Зайчик» – це твір, що залишає простір для різних тлумачень. Для кожного читача він буде мати своє значення.Якщо ви шукаєте інтелектуальний виклик та роздуми про те, що насправді є реальним, ця книга точно варта вашої уваги.

Знаєте, буває проходиш повз щось огидне і розумом усвідомлюєш, що ну гидота ж, а очі відірватися не можуть, так і з «Зайчиком».
В центрі сюжету Саманта, бідна студентка престижного навчального закладу, майбутня письменниця, яка несподівано для себе стає частиною групи дівчат-багатійок – Зайчиків (як вони одна одну називають). Вона – похмура, вічно усім незадоволена, зверхня, здається, протягом усієї історії не було жодного персонажа, про якого вона відізвалась би схвально, а не поливала брудом. Вони – ванільні, багатенькі дівчата, які спілкуються одна з одною ледь не силою думки, і загалом ведуть себе так, ніби зійшли з екрана фільму 2000-х про жіночі сестринства. Ставши частиною Зайчиків, Саманта починає долучатися до дивних ритуалів, які практикують у своїй майстерні її нові подружки.
Більша частина того, що відбувається на сторінках книжки, це дичина, написана, ніби під дією психотропних речовин. Але при цьому тут багато матеріалу, ідеального для екранізації артхаусного фільму: моторошні кадри, як Зайчики синхронно повертаються до глядача, закінчують фрази одна одної, розважаються з хлопцями у рукавичках. А ритуали то окрема тема.
Авторці добре вдалося виліпити образ Саманти таким, що не залишить читача байдужим (мене вона досі бісить, як згадаю), та створити чудову карикатуру на типових багатійок в рожевенькому, які їздять на дорогих автівках та споживають крихітні порції їжі. Та мабуть, найбільше сподобалося, як висміюються новомодні підходи в мистецьких колах: експериментальні перформанси, у яких навіть автор не розуміє, що він хотів сказати, дивні стилі письма, які не несуть ніяких сенсів, неприйняття чогось традиційного і сліпу гонитву за тим, аби виділитися будь-чим.
Але що фінал, що сюжет загалом мені не сподобалися, а мета ритуалів взагалі розчарувала.
Думаю, ця химерна книжка може сподобатися тим, хто любить артхаус, або жахастики категорії Б.

«Зайчик» — це одна з тих книжок, які важко оцінити однозначно. Вона дивна, химерна, майже галюциногенна. Читаючи її, я не могла відірватися, хоча й не до кінця розуміла, що відбувається. У мене було відчуття, ніби я під гіпнозом, ніби хворію і починаю ловити спотворене сприйняття реальності. Щось схоже на атмосферу «Твін Пікса»: все незрозуміле, моторошне, водночас привабливе і відштовхуюче.

Книга читається швидко, але сприймати її буквально — помилка. Вона має безліч прихованих сенсів: про сприйняття себе у суспільстві, про творчість, про те, як працює літературний ринок, де масові, передбачувані тексти легко знаходять свого читача, а щось справді унікальне часто стикається з нерозумінням і критикою.

Я не можу сказати, що книга мені не сподобалася, але й не можу поставити їй найвищу оцінку, тому що не впевнена, що до кінця розгадала всі її шари. Це не той роман, який можна без вагань рекомендувати, адже він точно не для всіх. Однак, якщо вам подобаються книги, що кидають виклик, змушують сумніватися в реальності та розширюють межі сприйняття, то «Зайчик» може стати для вас справжнім літературним експериментом.

На перший погляд, історія видається простою і з доволі знайомим читачу сюжетом. Особливо, якщо вірити анотації. Але це не просто dark academy, не просто горор, не просто магічний реалізм. Особисто я не визначилась для себе із жанром цієї книги. Але вона прекрасна. Прекрасна саме тим, як вона написана.
Вона може вам сподобатись, ви можете її зненавидіти. Але вона вас не відпустить. І я точно знаю, що такого ви ще не читали!
Це глибока історія — про пошуки себе, про віру у себе, про самотність, про дружбу, про визнання своїх талантів, про відокремлення від "толпи". Про те, як не загубити себе і знайти сили жити далі після душевної травми. Як відшукати той стрижень, за який вчепиться розум.
Кожен знайде в цій книзі щось своє, побачить щось таке, чого не зуміли побачити інші.
Направду, книга дуже складана. Багато відсилок до інших творів, казок, фільмів, музики. В ній немає сюжету як такого. Вона не буквальна.
І тим не менше, "Зайчик" вартує бути прочитаним!

Ставлю 9 зірочок з 10.Книга була прочитана дуже швидко, бо особисто мене затягнуло !🦭 Читала я раніше таке ? Ні ! Хочу продовження цієї історії ? Так! І наче авторка анонсувала невеличкий приквел. Дуже захоплююче 🐇Раджу прочитати книгу, зайчику 🌸 Добре, зайчику ?

100 з 5⭐ Книга, яку б я сама хотіла написати.
Думаю про неї увесь час. Мені подобається, що є кілька кутів, під якими можна дивитись на сюжет. Сама я читала її сприймаючи, що все це відбувається насправді і мені це дуже сподобалося, я навіть не очікувала, що все буде настільки зрозуміло. Так, дивно, сюреалістично, але наче сюжетно все завершено..але якщо повертатись до книги вдруге — питань купа. І я хочу перечитати її під кутом "шизофренії", бо теорії, які я зустрічаю теж мають сенс, і це насправді переробляє книгу в трошки іншу.
Інший аспект, який мені дуже сподобався це відсилки..я побачила тут відсилки до Heathers, Mean girls, The Craft, Практичної магії.
Ще це прям дійсно хорор, читати вночі було дуже атмосферно.