Мін Дзін Лі

Рецензія на роман «Пачінко» Мін Джін Лі

Видавництво: Артбукс, 2024
Мова видання: українська
Кількість сторінок: 480
Жанр: Роман (сімейна сага)
Загальний час читання: близько 10 годин 30 хвилин
“Коли у нас все добре, то нас не бентежить те, що в інших країнах, і ми продовжуємо жити власним життям. Власне горе робить нас ближчими з людьми, які пережили щось схоже.”
Враження від читання
Роман «Пачінко» Мін Джін Лі занурює читача в історію корейської родини, яка долає життєві складнощі на тлі колонізації Кореї, дискримінації корейців у Японії та воєнних подій ХХ століття. Книга доволі об’ємна, однак настільки захоплює, що я проковтнула її менш ніж за тиждень — попри загальний час читання в понад 10 годин. Це той випадок, коли масштаб сімейної саги не лякає, а навпаки, занурює у складний вир людських доль, про які важко забути й після останньої сторінки.
Єдине, що може стати випробуванням для читачів із поганим зором, — це дрібний шрифт. Було б чудово, якби видавництво «Артбукс» зробило перевидання з трохи більшим кеглем, адже великий роман із мілким шрифтом стає справжнім випробуванням для очей.
Історичний контекст і “класичний” вайб
«Пачінко» нагадує мені класичні сімейні саги початку ХХ століття — щось на кшталт «Тягаря пристрастей людських» Вільяма Сомерсета Моема чи «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі. Якщо Голсуорсі розповідає про життя британців, то Мін Джін Лі зосереджується на корейцях, які змушені були будувати своє життя на чужині, зазнаючи приниження й дискримінації. Тут ідеться і про різні етапи історії Кореї (зрештою розділеної на Північну та Південну), і про непросту долю корейської діаспори в Японії.
В читанні чітко відчувається вплив великої класичної прози: поволі, але ґрунтовно розкриваються герої, їхні стосунки та сімейні таємниці. Саме цей “класичний фльор” надихнув мене знову повернутися до літератури модерну ХХ століття, яку я люблю як в контексті світової, так і української літератури.
Сюжетні акценти (увага, спойлери!)
Минуло вже одинадцять днів відтоді, як я перегорнула останню сторінку «Пачінко», однак у пам’яті міцно закарбувалися кілька ключових моментів:
Принизлива система документів для корейців у Японії
Один із персонажів — син Мозасу — отримує документи, що засвідчують його як “іноземця” в країні, де він народився і виріс, а мова і культура цієї країни стали для нього рідними. Цей момент нагадує сцену “номера замість імені” або таврування тварин: людина опиняється в ролі чужинця лише через походження.
Самогубство Ноа
Смерть Ноа стає трагічним відлунням дискримінації та расової упередженості: коли людина постійно чується “іншим”, це підточує психологічне здоров’я. Ноа жадає бути “справжнім японцем”, але його корейське коріння (та ще й зв’язок із якудзою через батька) стають нездоланним внутрішнім конфліктом, який призводить до фатальних наслідків.
Образ Ханни
Ханна — донька Ецуко, другої коханої жінки Мозасу. Зламане дитинство, сімейні конфлікти та зради призводять до того, що Ханна починає шукати втіху в безладних сексуальних стосунках, наркотиках і алкоголі. Її відчайдушний пошук себе найяскравіше проявляється у зв’язку з Соломоном (сином Мозасу від першого шлюбу). Їхні взаємини сповнені одночасно і натхнення, і руйнівної пристрасті — саме ця багатогранна, “хімічна” лінія стосунків вразила мене найбільше.
Серіальна адаптація
За мотивами книги знято серіал «Патінко» (або «Дорога в тисячу лі»), проте я його не дивилася і, правду кажучи, навряд чи переглядатиму. У мене особливість: тривога під час перегляду фільмів та серіалів, де треба довго сидіти й дивитися в екран. Натомість слухати чи читати я можу без проблем — тому й порадила «Пачінко» мамі, сподіваючись почути потім її враження.
Що таке “пачінко” і чому це схоже на життя?
Пачінко — це популярний у Японії гральний автомат, своєрідна суміш пінболу та ігрового “однорукого бандита”. Гравець запускає кульки, що летять униз через систему цвяшків, і ніколи наперед не знає, куди вони потраплять. Інколи вони проходять ідеальний маршрут, приносячи виграш, а інколи “застрягають” і призводять до програшу.

У романі «Пачінко» це метафора людського життя: ми можемо мати блискучі миті успіху, можемо втрачати все, зазнавати болючих поразок — але продовжуємо “грати” далі, бо життя, попри всі перешкоди, залишається безкінечно цікавим.
Підсумок
«Пачінко» Мін Джін Лі — це глибока, багатопланова сімейна сага, що викликає асоціації з масштабними епопеями першої половини ХХ століття. Через історію кількох поколінь корейської сім’ї в Японії роман ілюструє складний історичний період, говорить про дискримінацію, пошук ідентичності, біль втрати й надію. Попри великий обсяг, роман захоплює і не відпускає до останньої сторінки. Єдиний технічний недолік — надто дрібний шрифт видання, однак зміст книги того вартий.
Рекомендую всім, хто цікавиться життєписними історіями, несподіваними долями та історичними подіями Азії. Якщо вам до вподоби класичні родинні хроніки, “Пачінко” обов’язково займе особливе місце у вашій колекції улюблених книжок.

👉Сімейна сага про життя іммігрантів і тяжку жіночу долю. 

👉Історія розгортається в період з 1910 по 1989. 
Головна героїня Санджа – єдина донька Янджін та Хуні, які тримають невеличкий пансіонат для рибалок на острові Йондо. Життя їх дуже скромне, але завдяки своїй працьовитості та наполегливості сімʼя дає раду з усіма труднощами й тримається один за одного. 

👉Коли Санджі виповнюється 13, її батько помирає від туберкульозу. Разом із втратою годувальника сім’я все більше потерпає від утисків з боку колонізаторів. Уряд Японії підвищує податки та позбавляє корейців базових прав та свобод. 

👉Санджі 16, вона допомагає матері утримувати пансіонат. Роботи завжди дуже багато і часу на навчання або розваги в неї немає. На ринку Санджу помічає рибний брокер, що керує продажем риби з Кореї до Японії маючи звʼязки та вплив в обох країнах. 
Поміж людьми ширяться чутки, що професія брокера, то лише прикриття, насправді Хансу впливовий бізнесмен, який повʼязаний з якудза. 

👉Санджа намагається не зважати на увагу старшого чоловіка, та за збігом обставин таки починає бачитись з ним регулярно. 
Закохавшись, головна героїня піддається вмовлянням Хансу і незабаром вагітніє. Та замість пропозиції вийти заміж дізнається, що у її коханого є дружина та діти в Японії. Коханкою вона бути відмовляється і розриває усі звʼязки з чоловіком. 

👉Незабаром до пансіонату приїздить молодий чоловік, тяжко хворий на туберкульоз. Санджа та її мати піклуються про подорожнього і незабаром дізнаються, що це священник, Пек Ісак, він їхав до свого брата в Осаку, та здоров’я підвело його. 

👉Ісак тривалий час перебуває в пансіонаті і його стан покращується. Дізнавшись про вагітність Санджі та її скрутне становище він, в знак подяки за врятоване життя, пропонує їй одружитися та поїхати з ним в Осаку. Санджа погоджується. З цього моменту починається нова сторінка в її житті в ролі дружини, матері та імігрантки. Поступово історія переходить від Санджі до її дітей, а потім онуків. 

🩵Мені історія сподобалась. Книга написана кінематографічно, під час читання ніби дивишся фільм. 
Особливо цікаво було читати про християнство в Кореї, індустрію Пачінко, глибше поринути в культурні особливості такої далекої від нас країни та розуміти, що насправді у нас багато спільного. 

📌Історія підвела нас, але нічого не вдієш.©️

🪔Цими словами починається історичний роман про корейську спільноту в Японії. Це сімейна сага, яка охоплює практично все XX століття, починаючи від японської окупації Кореї і розповідає про чотири покоління однієї родини.

🪔Головна героїня, Санджа, народилася у незаможній сім'ї корейського рибака. Простій і наївній дівчині, як і сотням тисяч жителів тоді ще єдиної Кореї, довелося імігрувати до Японії. У кожного з них були свої причини. Хтось втікав від війни, хтось від комуністичного режиму, а хтось, як Санджа, рятував власну честь. На жаль, нова країна так і не стала рідною для цих людей, навіть через кілька поколінь. Вони працювали, вчилися, пристосовувалися, вивчили мову, створювали сім'ї, виборювали місце під сонцем, але попри всі свої досягнення так і залишилися людьми нижчого сорту, людьми без громадянства, ніким...

🪔Раніше я мало знала про історію Кореї, а вона ж чимось перегукується із нашою. Мігранти, особливо з півночі, щиро сподівалися, що все скоро закінчиться і вони повернуться додому. Не повернулися..., а доля тих, хто ризикнув, - невідома 🤷‍♀️.

🪔Оповідь авторки дуже вдало передає час і події: повільна і меланхолійна на початку, у ритмі серця, коли Санджа закохується, обережно-спостережлива у перші роки імміграції, шалено-прискорена у часи економічного злету. Книга точно потрапить у топ прочитаного цього року. Нарешті оформлення виправдало наповнення. Єдиний недолік - дрібний, сіруватий шрифт, що ускладнює читання, але книга точно варта і грошей, і часу.

Родинна сага чотирьох поколінь корейців, які змушені жити в Японії, як емігранти.

Що я знала про окупацію Корей Японією до цього роману? Приблизно нічого 😅 Саме тому одним з шарів задоволення було саме пізнання нового.

Попри те, що фізично книга намагалася позбавити мене очей (там дуже дрібний сірий та нечіткий шрифт із дуже малим міжстрочним інтервалом), від самої історії я отримала купу задоволення.

По-перше, абсолютна терра інкогніта для мене — Корея, Японія, все 20 століття. Інша культура, часто — геть інша, до майже різновидового відчуття, інші паттерни нормальності (ну, наприклад, один з героїв розірвав стосунки із батьками, буквально заявив, що він їм більше не син, але все життя продовжував надсилати гроші матері, бо всі діти мають надсилати гроші батькам, навіть якщо самі голодують. А до чого тоді була ота демонстрація відчуження?).

Але при цьому такі зрозумілі моменти із життям в окупації, із намаганням не забути й зберегти свою ідентичність, із унормованим перебуванням в положенні людей -надцятого сорту, із висміюванням твоєї мови etc etc.

По-друге, сам формат родинної саги, коли тобі описують життя кількох поколінь — це те, що я дуже люблю в таких от романах "за життя". Так, наче ти стаєш частиною цієї родини і можеш підтримати розмову про бабусю, племінників і непутящого дядька Толіка, який знову запив.

Мене бісили деякі герої так, наче це мої родичі, які приїхали погостювати й затрималися щось вже надто довго. А якщо тебе бісить вигаданий персонаж як живий, то це хіба не найкраща похвала авторці?

Опукла історія, нативне занурення у культуру та час іншої цивілізації (майже), дуже живі та яскраві герої. Це однозначне #Дафа_радить!