Мін Дзін Лі

Родинна сага чотирьох поколінь корейців, які змушені жити в Японії, як емігранти.

Що я знала про окупацію Корей Японією до цього роману? Приблизно нічого 😅 Саме тому одним з шарів задоволення було саме пізнання нового.

Попри те, що фізично книга намагалася позбавити мене очей (там дуже дрібний сірий та нечіткий шрифт із дуже малим міжстрочним інтервалом), від самої історії я отримала купу задоволення.

По-перше, абсолютна терра інкогніта для мене — Корея, Японія, все 20 століття. Інша культура, часто — геть інша, до майже різновидового відчуття, інші паттерни нормальності (ну, наприклад, один з героїв розірвав стосунки із батьками, буквально заявив, що він їм більше не син, але все життя продовжував надсилати гроші матері, бо всі діти мають надсилати гроші батькам, навіть якщо самі голодують. А до чого тоді була ота демонстрація відчуження?).

Але при цьому такі зрозумілі моменти із життям в окупації, із намаганням не забути й зберегти свою ідентичність, із унормованим перебуванням в положенні людей -надцятого сорту, із висміюванням твоєї мови etc etc.

По-друге, сам формат родинної саги, коли тобі описують життя кількох поколінь — це те, що я дуже люблю в таких от романах "за життя". Так, наче ти стаєш частиною цієї родини і можеш підтримати розмову про бабусю, племінників і непутящого дядька Толіка, який знову запив.

Мене бісили деякі герої так, наче це мої родичі, які приїхали погостювати й затрималися щось вже надто довго. А якщо тебе бісить вигаданий персонаж як живий, то це хіба не найкраща похвала авторці?

Опукла історія, нативне занурення у культуру та час іншої цивілізації (майже), дуже живі та яскраві герої. Це однозначне #Дафа_радить!