У Мадлен Міллер є надзвичайна властивість олюднювати відомих, з грецького епосу, персонажів, роблячи їх чуттєвими та живими. Абсолютно зрозуміла та передбачувана послідовність подій (якщо хоча б мінімально знайомі з грецькою мітологією та епосом) з точки зору певних персонажів, з одного боку, поміщає в положення "ненадійного" оповідача, а з іншого - будує цілком нові причинно-наслідкові зв'язки, щодо мотивів та дій певних героїв. І це чудово, як мінімум, тому, що можливо переосмислити уже давно відомий сюжет.
Щодо особистого: я знала, що в кінці буде боляче, знала, до чого веде історія, але не шкодую. У своїй ніші - це чудова книга. Про вибір, про людей, напівлюдей та богів, про інтриги, про жорстокість та, врешті, про кохання.
Анонім
«Цирцея» Медлін Міллер — книга, яка викликає суперечливі почуття. З одного боку, це історія про силу: жіночу силу, здатність пройти крізь біль, знецінення й страждання, щоб нарешті сказати: «Далі гра буде за моїми правилами». Цирцея — героїня, яка вчиться жити так, як потрібно їй, а не іншим. І це сильний меседж.
З іншого боку, під час читання мене не полишало відчуття дивної «колисковості» — сюжет був захопливий, але водночас постійно хотілося відкласти книгу й перепочити. Наче текст гіпнотично занурює у сон, навіть коли тобі цікаво, що буде далі.
Міллер створила дуже сучасну інтерпретацію грецької міфології — сміливу, незвичну, місцями глибоку. Але разом з тим герої здавалися занадто безпомічними, а жіночі образи — дещо карикатурними. Цирцея ніби втілення страждання й болю, яке має викликати співпереживання, але іноді воно більше дратує, ніж зачіпає.
Загалом — це цікава, красива історія з яскравими образами, яку точно варто спробувати. Але ефект від неї у кожного буде свій: когось вона надихне, а когось виснажить.
Анонім
Через мій тимчасовий гіперфікс на мюзиклі "EPIC: The Musical" про пригоди Одіссея, я не могла оминути деякі книжечки-ретелінги грецької міфології 😅
Цирцея - перша донька Геліоса, бога Сонця, та Перси, океаніди (німфи). Як своєю долею, передбаченою батьком, так і своєю зовнішністю - вона одразу стала "не така", дівчина, яка просто існує в покоях богів-титанів.
Трохи пізніше у Цирцеї з'явились брат і сестра, проте кращим життя від того не стало. Навпаки, вона отримала ще більше камінців у свій і без того закиданий огород. Мати насолоджувалася молодшими дітьми, бачачи в них потенціал, а Цирцея натомість була тінню в палаці батька.
Безталанна, не має сили богів, зовнішність зовсім не та, за яку можна було б видати доньку швидше заміж - усе пригнічувало Цирцею з кожним днем дедалі більше. І от, одного доленосного дня, головна героїня коїть дещо таке, чого ніхто від неї не очікував. За це Цирцея була назавжди вигнана на безлюдний острів Еея. Саме там вона довідалася й почала активно розвивати свій незвичайний дар, непритаманний богам - чаклунство.
"Власне кажучи, я ніколи не мала б дійти до чарів. Боги ненавидять усякий труд - така вже їхня природа. Однак чарівництво - це не що інше, як труд"
Твір набагато легше читати, коли вже знаєш основні легенди Древньої Греції та її окремих персонажів. Та навіть так я іноді підглядала в список дійових осіб 😉
Історія дозволяє побачити нам інший погляд зі сторони на деякі основні моменти з міфів: звідки з'явилася Скілла, змагання та суперечки між богами, поява Мінотавра та його важливість, Одіссей і його команда, які забрели на острів, повертаючись додому тощо. Ми маємо змогу спостерігати за цим крізь призму сприйняття Цирцеї.
Ба більше, тут порушуються такі теми, як місце жінки (ба більше - німфи) серед богів; питання безсмертя та його вад; страхи війни та її наслідки; взаєморозуміння та важливість розмов...
""Брат смерті" - так називають поети сон. Для більшості людей ті темні години - це нагадування про безрух, який чекає їх наприкінці днів. Але Одіссеєва дрімота була, як його життя, бурхлива й неспокійна, обтяжена шепотами, від яких мої вовки нашорошували вуха. Він підминав простирадла, наче суперників, яких мав кинути на землю в борецькому змаху. Він лишався зі мною цілий рік миру й однаково щовечора йшов на війну"
Анонім
Котолог
