Заявляти, що «Пісня Ахілла» знайомить із грецькою міфологією — це як вивчати античність за фанфіками. Навіть «Доторк темряві» на фоні виграє, бо та книга хоча б знає хто вона і не претендує на більше, аніж вона є. А тут... Перед нами класичний представник фауни легких дофамінових шаблонів. Поверхнева, хоч і атмосферна брошура, яка вельми успішно паразитує на епосі. Без античного фльору ця історія не мала б і половини свого успіху у масах, бо без імені героїв та першоджерела Гомера це просто стандартний підлітковий роман з Wattpad. У першоджерелі зв’язок Ахілла та Патрокла — це складна, глибока трагедія побратимства, воєнної долі та унікального, надлюдського зв’язку. Мадлен Міллер же вщент знищила цю багатошарову психологію заради попкорнового романсу. Боже, яка огида. Вона звела масштабну античну трагедію та складність особистостей до банального романтичного потягу та вологих фантазій. Знову ж таки у Гомера Патрокл — це лютий, безстрашний воїн, який під стінами Трої винищував ворогів десятками й убив самого Сарпедона. У Міллер же його кастрували як особистість, перетворивши на безпорадного, м’якого «героя-коханця». Його вихолостили під зручний шаблон романтики, де єдине призначення персонажа — бути пасивнии тлом (і просто пасивним), позбавленим власного вольового ресурсу, і ходити «ніжним котиком» за Ахіллом. Замість воїнів, рухомих фатумом, гординею, честю та безумством гніву, читач отримує двох стерилізованих персонажів, позбавлених міфічного масштабу. Перетворити античний драматізм на кабінетні зітхання й підліткову заточеність на почуттях — це не «переосмислення», це спрощення. При чому в акторки вийшло зробити це якось дуже тягомотно, затягнуто. Замість того, щоб дати читачеві відчути справжнє багатство, жорстокість і велич античного міту, книга пропонує картонну пародію. Вона дурить фальшивою інтелектуальністю, відбираючи в героїв головне — їхній справжній трагізм. Їх історію.

Це найкраще прочитане останнім часом. Я вражена. Це та книга, після якої хочеться втикати в стелю, думати і плакати.

У авторки дуже гарний письменницький стиль, читати дуже приємно. Персонажі хороші і об'ємні, оповідь ведеться від першої особи, від імені Патрокла, хоча іноді видно що саме авторка з вами говорить, але говорить вона щемкі і важливі речі тож це можна пробачити. Щодо самої історії вона має мітологічну основу, переспівує вже відоме, поглиблює емоційне сприйняття Ахілла і Патрокла оскільки вони головні герої + цікаво розкрита Фетіда мати Ахіллеса. Німфа, яку змусили до шлюбу зі смертним, те як вона проявляється як матір доволі нетипово і особливо. Раджу, перед тим як брати книжку в руки, згадати чи ви дивилися фільм Троя, чи читали Ілліаду і за кого ви вболівали. Бо я наївно крокувала половину книги щаслива і піднесена, розуміючи що щось наближається, але не сильно турбуючись. А потім прочитала "Спочатку помре Гектор" і у мене як почали пазли складатися... Я дуже вболівала за Гектора, давно коли ознойомлювалася з історією і його загибель так мене засмутила, що я абсолютно забула обставини і винуватця. Тож решту книги я терпіла зухвальство і дурнуватість Ахілла, і його возвеличення здаються мені не виправданими проте Медлін Міллер пише настільки добре що дочитати мені хотілося. І перш за все я ціную і рекомендую цю за те, що це історія про сліпоту любові і за речі, на які здатні лише ті, хто відчуває любов сильно

Найкраща книга, що я читала! Неймовірно чуттєва історія, що торкає всі струни душі. Плакала, коли вона закінчилась.

У Мадлен Міллер є надзвичайна властивість олюднювати відомих, з грецького епосу, персонажів, роблячи їх чуттєвими та живими. Абсолютно зрозуміла та передбачувана послідовність подій (якщо хоча б мінімально знайомі з грецькою мітологією та епосом) з точки зору певних персонажів, з одного боку, поміщає в положення "ненадійного" оповідача, а з іншого - будує цілком нові причинно-наслідкові зв'язки, щодо мотивів та дій певних героїв. І це чудово, як мінімум, тому, що можливо переосмислити уже давно відомий сюжет. Щодо особистого: я знала, що в кінці буде боляче, знала, до чого веде історія, але не шкодую. У своїй ніші - це чудова книга. Про вибір, про людей, напівлюдей та богів, про інтриги, про жорстокість та, врешті, про кохання.

«Цирцея» Медлін Міллер — книга, яка викликає суперечливі почуття. З одного боку, це історія про силу: жіночу силу, здатність пройти крізь біль, знецінення й страждання, щоб нарешті сказати: «Далі гра буде за моїми правилами». Цирцея — героїня, яка вчиться жити так, як потрібно їй, а не іншим. І це сильний меседж. З іншого боку, під час читання мене не полишало відчуття дивної «колисковості» — сюжет був захопливий, але водночас постійно хотілося відкласти книгу й перепочити. Наче текст гіпнотично занурює у сон, навіть коли тобі цікаво, що буде далі. Міллер створила дуже сучасну інтерпретацію грецької міфології — сміливу, незвичну, місцями глибоку. Але разом з тим герої здавалися занадто безпомічними, а жіночі образи — дещо карикатурними. Цирцея ніби втілення страждання й болю, яке має викликати співпереживання, але іноді воно більше дратує, ніж зачіпає. Загалом — це цікава, красива історія з яскравими образами, яку точно варто спробувати. Але ефект від неї у кожного буде свій: когось вона надихне, а когось виснажить.

Через мій тимчасовий гіперфікс на мюзиклі "EPIC: The Musical" про пригоди Одіссея, я не могла оминути деякі книжечки-ретелінги грецької міфології ? Цирцея - перша донька Геліоса, бога Сонця, та Перси, океаніди (німфи). Як своєю долею, передбаченою батьком, так і своєю зовнішністю - вона одразу стала "не така", дівчина, яка просто існує в покоях богів-титанів. Трохи пізніше у Цирцеї з'явились брат і сестра, проте кращим життя від того не стало. Навпаки, вона отримала ще більше камінців у свій і без того закиданий огород. Мати насолоджувалася молодшими дітьми, бачачи в них потенціал, а Цирцея натомість була тінню в палаці батька. Безталанна, не має сили богів, зовнішність зовсім не та, за яку можна було б видати доньку швидше заміж - усе пригнічувало Цирцею з кожним днем дедалі більше. І от, одного доленосного дня, головна героїня коїть дещо таке, чого ніхто від неї не очікував. За це Цирцея була назавжди вигнана на безлюдний острів Еея. Саме там вона довідалася й почала активно розвивати свій незвичайний дар, непритаманний богам - чаклунство. "Власне кажучи, я ніколи не мала б дійти до чарів. Боги ненавидять усякий труд - така вже їхня природа. Однак чарівництво - це не що інше, як труд" Твір набагато легше читати, коли вже знаєш основні легенди Древньої Греції та її окремих персонажів. Та навіть так я іноді підглядала в список дійових осіб ? Історія дозволяє побачити нам інший погляд зі сторони на деякі основні моменти з міфів: звідки з'явилася Скілла, змагання та суперечки між богами, поява Мінотавра та його важливість, Одіссей і його команда, які забрели на острів, повертаючись додому тощо. Ми маємо змогу спостерігати за цим крізь призму сприйняття Цирцеї. Ба більше, тут порушуються такі теми, як місце жінки (ба більше - німфи) серед богів; питання безсмертя та його вад; страхи війни та її наслідки; взаєморозуміння та важливість розмов... ""Брат смерті" - так називають поети сон. Для більшості людей ті темні години - це нагадування про безрух, який чекає їх наприкінці днів. Але Одіссеєва дрімота була, як його життя, бурхлива й неспокійна, обтяжена шепотами, від яких мої вовки нашорошували вуха. Він підминав простирадла, наче суперників, яких мав кинути на землю в борецькому змаху. Він лишався зі мною цілий рік миру й однаково щовечора йшов на війну"

"Цирцея" — це гімн силі жінки, що не бажає бути лише додатком до чоловічої історії. Роман оспівує самотність не як покарання, а як можливість для самопізнання. На острові Цирцея знаходить справжню свободу, яка неможлива була б серед інших богів. Авторка тонко показує, що зло не є вродженим. Воно часто є наслідком болю, образи та зради. "Цирцея" — це роман, що змушує по-новому подивитися на старі міфи.