Хто я такий, щоб скаржитися? Я найщасливіша людина на Землі» Джон Маккейн прожив довге і цікаве життя. Він був військовим, бранцем, сенатором, кандидатом у президенти США і просто гарним другом України. Він спілкувався із найвідомішими диктаторами планети, неодноразово дивився буквально в очі смерті та більш за все цінував свободу, яку він неодмінно пов’язував із батьківщиною. У своїй останній, сьомій книжці, Маккейн розповідає про безліч подій, які й складаються у буремну хвилю його життя. Це не послідовний хронологічний допис, але й не перескакування з теми на тему чи з року у рік. Це плавна розповідь про себе, життя, друзів та ворогів, перемоги й поразки. Маккейн згадує про прапор, який шив у в’єтнамському полоні його товариш. Про свою запеклість до терористів. Про хлопців з Тунісу, які намагалися змінити Близький Схід, про їх захоплення Цукербергом (адже саме його дітище допомагало їм робити революцію) і те, як Марк їх проігнорував. Про свої зустрічі із Сергієм Лавровим, який, за влучною характеристикою Маккейна «що дихне – то брехне». Він також пише багато про Путіна, гнілостну імперську душу якого розкусив чи не із найпершої зустрічі. Але й тут залишається трішки обманутим, бо вважає, що Путін заплатив за свої злочини тим, що залишив власну країну нерозвинутою. Ну так, як і будь-яка високоосвічена людина, Маккейн всіх міряє по собі, тож гадає, що Путіну взагалі є діло до країни. Він також описує свою зустріч із російським адміралом, який саме змушений був покидати базу Балтійського флоту РФ в Естонії. Те, що він там побачив, його ошелешило: «…яку росіяни покидали. Точніше кажучи, вони драпали. Затоплювали патрульні катери на пристані. Зносили будівлі. Виривали кабелі з землі. Забирали з собою все цінне, що могли, і знищували все, чого не могли забрати». Знайома картина, чи не правда? Маккейн пише про свою президентську кампанію та відносини із суперниками під час перегонів та партнерами у решту часів. Із сумом та глибоким розчаруванням він розповідає, яким виявився сциклом Обама у випадку із Україною, коли не надав зброї. І у випадку із Асадом, коли той застосував зарин проти мирних мешканців, тим самим перетнувши червону лінію, окреслену Обамою, у відповідь на що Обама відмовився від власних слів щодо покарання та серйозного обмеження можливостей Асада. Декілька разів Маккейн наголошує на тому, що перезавантаження відносин із Росією, яке ініціював Обама, знявши санкції, що були вже накладені на рашу, були чи не найбільшою помилкою в історичному процесі не тільки США та Росії, а взагалі цілого світу, і що наслідки тієї поблажливості Білого дому планета ще буде довго викашлювати. Маккейн пише про свою палку підтримку розширення НАТО на схід за рахунок тих країн, що вийшли з совку безпосередньо чи з-під його впливу. Бо саме НАТО на думку Маккейна є запорукою того, що Путін не наважиться повернути пів-Європи у неокомуняцьке пекло. «Попереду нас чекає довгий шлях, доки американці усвідомлять, що мета Путіна – це не поразка якогось конкретного кандидата чи партії. Він прагне перемогти Захід», пише Маккейн, згадуючи про те, як раша вже втрутилася у вибори у США і неодмінно буде робити це щоразу, якщо їй не надавати по мордасам. Особливе місце у його розповіді займає Україна. «Якби мені сказали, що з усього тривалого життя я можу взяти з собою лише кілька спогадів, то ця ніч була б серед них». Це він пише про ніч 14 грудня 2013 року, коли він з шостого поверху Будинку профспілок споглядав Майдан із сотнями тисяч людей, що тримали смартфони-ліхтарики у руках. Із гумором він розповідає про те, як зустрічався із Януковичем у ті буремні дні, намагаючись переконати того підписати угоду про євроінтеграцію, у відповідь на що Янукович більше години тупо нив й скаржився, прискіпливо перераховуючи усі «образи, заподіяні йому Європою, і серед них – я не жартую – був футбольний матч, під час якого угорський арбітр не зарахував гол української збірної і вони програла». Але головним лейтмотивом усієї розповіді є його патріотизм. Маккейн пише, про те, що громадянином Америки може стати кожний, що це країна здійснення мрій і створена вона саме мігрантами, про що постійно забуває Трамп, тим самим намагаючись зламати самі підвалини США. У цій тоненькій (на перший погляд) книжці є ще безліч тем та подій, про які згадує чи розповідає уперше Маккейн, бо насправді у ній більше 400 сторінок. Адже Vivat вирішило обрати практично папірусну товщину паперу для свого видання, з-за чого книжка здається на один-два вечори, ан нєт, затриматися із нею доведеться трішки довше. Надзвичайно цікавий та надпоживний томик. Strongly recommended, ось просто STRONGLY!