Роман про пошук власної ідентичності серед чужих очікувань і ролей. Через заплутану історію автор показує, наскільки важко залишатися собою в світі обману, підозр і соціальних масок. Книга змушує замислитися над тим, що справжня сміливість — це не в боротьбі з іншими, а в здатності побачити й прийняти власне обличчя.

Психологічний роман про втечу від себе та неможливість уникнути власного віддзеркалення. Головний герой відчайдушно твердить, що він не Штіллер, проте світ навколо вперто повертає йому інше обличчя. Книга досліджує тему ідентичності, показує, як боляче здирати чужі та власні маски, і ставить читача перед питанням: ким ми є насправді — собою чи тим, ким нас бачать інші?

«Штіллер» Макса Фріша: роман про те, ким ми є — і ким намагаємось не бути. Це книжка про людину, яка намагається втекти від власного “я”, скинути стару шкіру, ніби змія, й вибудувати нову історію себе. Наскільки взагалі можливо реконструювати власну особистість? Де закінчується свобода самовибору й починається пастка старої ідентичності? Ці питання Фріш перетворює на напружений, багатошаровий роман, який і сьогодні звучить неймовірно сучасно. У Швейцарії затримують чоловіка, що називає себе американцем Вайтом. Усі — дружина, друзі, влада — упевнені, що це зниклий сім років тому швейцарський скульптор Штіллер. Сам чоловік — уперто, люто, безкомпромісно — заперечує. Так починається історія про людину, яка ніби сама собі вигадує нове життя, нову біографію, нове минуле. Він пише з тюрми сім товстих зошитів — і водночас заплутує читача так майстерно, що не можна бути певним у жодному його слові. Фріш створює ненадійного оповідача: маски, ролі, вигадані пригоди, історії у середині історії, зниклі деталі, суперечливі свідчення. Штіллер — людина, яка хоче зникнути. Штіллер — людина, яку всі відмовляються відпускати. Фріш показує, як наше «я» постійно конфліктує з тим, ким нас вважають інші. І що: ми прагнемо свободи, але боїмося її, ми хочемо бути іншими, але не здатні пробачити собі колишнього, ми самі собі стаємо тінню, яка нас переслідує. Штіллер — якраз такий персонаж: зацькований власними уявленнями про те, ким мав би бути. Одна з найстрашніших сцен у романі — сцена мовчання. Фріш болісно точно показує, що неможливість говорити правду — це перший крок до руйнування будь-якої любові. У романі виблискують лінзи багатьох мислителів — від К’єркегора й Пруста до Ніцше. Та головне — не цитати, а атмосфера: відчуття людини, що стоїть перед дзеркалом і не впізнає себе. Штіллер пройшов перший етап — самопізнання. Та не дійшов другого — самоприйняття. А значить — не дійшов свободи. Фріш ще у 1950-х описує те, що ми сьогодні назвали б кризою ідентичності в капіталістичному світі: коли людину вимірюють професією, успіхом, статусом; коли невдача стає майже аморальною. Фінал гіркий, але чесний: суд зрештою засуджує Штіллера бути самим собою. І це, мабуть, найжорсткіший вирок із можливих. Це один із тих романів, які змушують зіщулитися, бо в кожному рядку — дзеркало. Книжка важка, навіть небезпечна: вона здатна розхитати власні уявлення про те, хто ти.