«Поглиначі мертвих» — це неймовірно захоплива пригода, яка поєднує наукові відкриття з тривожною атмосферою невідомості. Майкл Крайтон з властивою йому майстерністю розкриває теми виживання, давніх таємниць і людської допитливості. Читаючи цей роман, відчуваєш і захоплення, і страх, і бажання розгадати загадку разом з героями.

«Поглиначі мертвих» - це та книга, яка затягує непомітно. Починаєш читати як щось майже документальне, а закінчуєш - як похмуру, напружену пригоду, від якої складно відірватися. Особливо вражає, як Крайтону вдалося змусити сумніватися: а що, якщо це не вигадка? Атмосфера - густа, відчутно середньовічна, місцями навіть клаустрофобна. В книзі немає надмірного екшену, але є постійне тло тривоги й таємничості. Це читання не для тих, хто хоче просто динаміки - а для тих, хто любить, коли історія повільно обвиває, ставить під сумнів реальність і змушує шукати сенси між рядками. Після закриття останньої сторінки залишилось відчуття, ніби побував у чужому, дико прекрасному і страшному світі - і не до кінця повернувся.

Майкл Крайтон написав свою книгу на основі рукопису Ахмеда Ібн Фадлана, котрого у червні 922 року халіф Багдаду направив послом до булгарів. Однак в дорозі доля звела його з загоном вікінгів і залучила до сповнених небезпек і пригод подорожей. Аж через три роки він повернувся до Багдаду й у звіті халіфу описав усе пережите. Саме ця робота лягла в основу художнього твору, що поєднує факти й вимисел, дотримуючись стилю оповіді першоджерела. Роман детально описує історію подорожі Ібн Фадлана, кожен її етап, труднощі, котрі йому довелось здолати, усе, що вдалось почути та побачити, включно з погодніми умовами та побутом зустрічних кочівних племен. Але найбільше уваги, звісно ж, присвячено норманам. Тут надається чимало шокуючих (наприклад похоронний обряд) й бридких подробиць їхніх звичаїв та побуту. Оповідач ставиться до цих варварів водночас і зневажливо (здебільшого), і зі здивуванням та спантеличенням (дуже часто), і навіть захопленням (щодо окремих аспектів їхнього характеру й вчинків). Волею випадку Ібн Фадлан змушений стати тринадцятим воїном у загоні вікінгів, що вирушає в героїчний похід: боротися з жахливою невідомою силою, котра безжально знищує народ одного з королів півночі. Похід водою й сушею став немалим випробуванням для араба, який і воїном насправді не був. Суспільний устрій і побут вікінгів були радикально іншими, ніж у розвиненішого й цивілізованішого сходу. Та попри усю зневагу й осуд у ставленні до варварів, Ібн Фадлан був вражений їхньою показною незворушністю та сприйняттям смерті. У своїй подорожі вони проминали чимало безлюдних просторів і поселень, пливли морем чудовиськ і долали чимало труднощів щоб зрештою дістатись до розкішного палацу короля, чиї землі атакують демони чорного туману, оповиті забобонами й супроводжувані містичним страхом. Саме з ними героям і належить боротись. Роман замаскований під наукову монографію, присвячену побуту, звичаям, суспільному життю й світогляду вікінгів, описаних від імені безпосереднього учасника подій. Майкл Крайтон майстерно переплітає художній вимисел з подіями, описаними у відомому старовинному манускрипті, що ймовірно базується на реальних подіях або принаймні таких, якими вони бачились чужинцю у північних землях. Тим не менше, це художній твір, що читався значно швидше й легше за попередню нон-фікшн книгу, а тому я іноді їх чергувала. До речі, оригінальний рукопис Ахмеда Ібн Фадлана неодноразово згадується і у книзі Тома Шиппі.