Після марафону фентезі "Усе, що з нами навіки" – як ковток свіжого повітря. І не тільки тому, що я фанатка жанру. Просто виявилося, що мої очікування були навіть заниженими, як порівнювати з результатом.
Але все по порядку.
~
1-а глава і ми разом з нареченою-втікачкою Наомі опиняємося в маленькому містечку. Пошуки кави завершуються тим, що жінка дізнається наскільки сильно її сестру-близнючку Тіну там ненавидять.
І про це промовисто свідчило не фото на стіні кафе, де зазначалося не обслуговувати Тіну. О, ні! Про це у доволі брутальній формі заявив кремезний, татуйований, бородатий Вікінг, на ім'я Нокс. Чоловік із флєром "поганого хлопця", який воліє жити так, як п'є каву — наодинці. Він не любить проблем і жінок, які ці проблеми створюють.
Але!
На Наомі халепи валяться одна за одною, тож Ноксу не лишається нічого, крім як допомогти жінці у чужому місті, а вже потім повернутися до холостяцького життя.
Принаймні такий був план...
📖
Сміх. Зітхання. Сльози. Усмішка.
Ось так було зі мною під час читання!
У книзі 2 pov, тому почуття та переживання відкриті максимально. Причому pov Нокса мені сподобався навіть більше😅
Цей чоловік ну дуже гарячий🥵 Ніяких романтичних монологів. Він просто Чоловік з великої літери! (Дівчата, він вкраде ваше ❤️)
Наомі така собі гостра на язик самодостатня жінка. Їй на голову звалилася племінниця, якщо не рахувати Нокса, а жінка не втекла. Вона росла протягом розвитку сюжету. І змінилася в кращий бік не без допомоги одного красеня-барбера.
Звісно, з такими головними героями не обійшлося без сцен🔞 І кожна мені сподобалася😏
Але найбільше мені сподобалась головна ідея авторки, тож насамкінець додам її слова зі звернення до читача:
"Ця книжка про сміливість, яка потрібна для того, щоб полюбити когось, коли ми всі знаємо, як закінчується кожна історія кохання. Вона про те, як знову і знову обирати любов, а не страх. Про те, що треба бути сміливим, навіть коли знаєш, що буде страшно боляче".
Так, це ромком і тут вистачить банальностей, але мені однаково сподобався, тож рекомендую👌