Кейт Аткінсон

Давненько я хотіла познайомитися з цим романом.Довго відтягувала, бо боялася не зрозуміти, боялася розчаруватися, але жодного разу не пошкодувала, коли врешті-решт прочитала цей унікальний твір.

На перших сторінках нам, як і головній героїні, можуть бути незрозумілі ці моменти дежавю та постійне повернення до народження Урсули, але в ході подій ми з вами розуміємо, що відбувається насправді.
Унікальний сюжет, якого я ще не зустрічала.

Неймовірний стиль, що влучно описує реалії війни та людей, які в ній живуть. У романі присутній чудовий гумор і показ внутрішньої «кухні» ідеально неідеальної сімʼї. Ці моменти додавали промінь світла в історію та не дозволяли зануритися в емоційну пустку.

Урсула переживає багато життів, яких не памʼятає, але відчуває, що може змінити деякі речі на краще.
Як одне її маленьке рішення може кардинально змінити долю інших.

Мені дуже сподобалося, як авторка показала людей у воєнний період, це так реалістично і так сильно відгукується нам, українцям. Те відчуття, коли ти розумієш, що війні немає кінця та краю, коли ти просто намагаєшся вижити під звуки сирен та вибухів, будуючи своє життя. З цього випливає, що війна однакова усюди, а люди продовжують їх
починати.

🖇️ «Перед початком сирен завжди була секунда, коли вона ще не чула звук, але вже про нього знала»

Я була в захваті від першої половини книги, а ось друга мені здалася трохи затягнутою, але це ніяк не вплинуло на загальні враження від роману. Просто будьте готові до тягучої, монотонної, однак такої прекрасної історії про жінку, яка прожила безліч життів.

Неймовірно чудова книга із поганою анотацією.
За описом в анотації я була впевнена, що книга мені не сподобається, але дуже хотіла прочитати «Руїни Бога», тому взялася за першу книжку цього дуету і як же я неймовірно вражена.

«Це змія, що пожирає власний хвіст — це символ циклічності Всесвіту. Час — умовний конструкт, а в реальності все тече, немає ані минулого, ані майбутнього, є тільки теперішнє» — каже психіатр доктор Келлет матері головної героїні — Урсули, одночасно озвучуючи головну ідею роману.
А що як у всього цього «шостого відчуття», інтуїції, «відчуття дежавю» є пояснення? А що як ми просто раз за разом проживаємо одне і те саме життя, роблячи різні вчинки, які ведуть нас до різних наслідків? Саме з цією ідеєю попрацювала в романі Кейт Аткінсон, зобразивши циклічний плин часу через життя такої собі пересічної Урсули, «свідка», як вона сама себе називає, великих історичних подій — двох світових воєн.
Спершу я думала, що життя за життям здатна переживати
лише Урсула, але в кінці роману пересвідчилася, що це стосується всіх.

Отже, Урсула народжується і помирає через незалежні від неї обставини — задушилась в пуповині. Урсула знову народжується, але лікар встигає приїхати вчасно і перерізає пуповину хірургічними ножицями.
Десятки разів Урсула опиняється за крок до смерті або за крок до події, що вщент зруйнує її життя. Ось Урсула у саду за будинком і її цілує друг старшого брата, Урсула цього не хоче, але покірно приймає поцілунок і мовчить.
Через рік він її згвалтує і це зруйнує її життя. Але ось вона у цьому самому саду, її цілують, але вона вгатила хлопця кулаком у відповідь на непрошені любощі — і життя
Урсули плине зовсім іншим чином.
Або маленька Урсула заходить із сестрою у море і тоне. І от вона знову заходить у море, але художник на березі встигає її порятувати і відвести до матері. Згодом цей епізод будуть згадувати просто як пригоду.
А й дійсно, скільки разів за життя ми опиняємось на порозі смерті, але не помираємо і це просто ще одна «пригода», про яку ми весело розповідаємо. А може саме тому ми уникаємо смерті в цей момент, бо ми тут не
вперше?
Як пояснити це навʼязливе відчуття, що зʼявилось у Урсули під час бомбардування Лондона? Вона бачить песика і її тягне до нього, її тягне навʼязливе бажання його порятувати. І ось, в тому місці де вона мала б бути, якби не песик, падає стіна.
Це такі дивні речі, які напевно не такі вже й дивні, кожен зустрічається з цією «щасливою випадковістю», інтуїцією хоча б раз у житті.
І раптом, наприкінці книги, ми бачимо, як Урсула знову народжується і доктор не встигає, але її мати дістає із ящика столика хірургічні ножиці, якими вона вчасно і без жодної причини запаслась зі словами «до всього треба бути готовою». «Що більше тренуєшся, то краще виходить» — каже нам Аткінсон.

Але час — не єдина ідея цього глибокого твору. Він настільки багатошаровий, не тільки в описах подій, а й у тій філософії, яку несе, що його можна перечитувати не один раз. Наприклад, авторка заставляє задуматись, яка доля відповідальності залежить від життєвих обставин і чи може жертва при іншому збігові подій бути катом?
В одному із варіантів життя Урсула набула німецького громадянства і салютувала Гітлерові у нацистському вітанні, а в іншому рятувала жителів Лондона. Аткінсон вимовляє цю ідею думками Урсули: «От вам і прогрес. Як же швидко відступає цивілізація, оголяючи найогидніше.
Он на німців погляньте, такі культурні виховані люди — а туди ж. Освенцім, Треблінка, Берген-Бельзен. За інших обставин англійці могли бути на їхньому місці, хоча таке
теж не прийнято казати...»

Звичайно ми побачимо в романі і роздуми про те, чи можна було уникнути війни вбивши Гітлера. Як і розказує нам анотація — Урсула намагається це зробити, але нам не покажуть, що буде далі, оскільки вбивши фюрера Урсула і сама помирає. Але одного дня вона, вже будучи літньою жінкою, говоритиме про такі ймовірності зі своїм племінником-істориком. І мені здається, там є відповідь на питання, чи можна і чи потрібно уникати таких фундаментальних історичних подій.

Ця книга надзвичайно сильно відгукнулася мені і темою війни. Дуже люблю досліджувати історичні події не по підручниках, а через людське життя, яке ці історичні події спаплюжили і вщент розбили. Трагедія одного життя набагато яскравіше показує, що відбувалось, аніж навіть мільйонна статистика. До того ж моторошно було усвідомлювати, що майже за століття мало що змінилося, як у сприйнятті війни, так і у житті на тлі вибухів і ворожої авіації.

Я впевнена, що у цьому відгуку не написала й половини думок, що виникли у мене під час прочитання. А ще я впевнена, що коли перечитуватиму — у мене буде їх набагато більше. Чудовий гідний твір, вартий до
прочитання кожним.

Давно хотіла познайомитись з британською письменницею Кейт Аткінсон. Знайомство вважаю вдалим, хоч не без недоліків.
Уся історія книги ґрунтується на запитанні: "А що, якщо ми могли б прожити своє життя знову?". Головна героїня Урсула Тодд проживає багато версій свого життя. Щось змінюється завдяки випадку, щось Урсула змінює цілеспрямовано, щоб покращити майбутнє. Але життя не пряма лінія, а складний цикл. Тому іноді минуле виринає в майбутньому і навпаки. Найбільше сподобалась швидка зміна моментів життя Урсули, особливо ближче до кінця книги. Під час читання я відчувала як життя в книзі складається як мозаїка з різних за розміром і відчуттями клаптиків версій. Це було цікаво і доволі незвично!
В той же час, початок роману був не такий динамічний. І не всі версії життя Урсули було приємно читати. Найменше мені сподобалась версія з насиллям, нелегальним абортом і відчуженням від сім'ї. Ця частина навіть перевершила бомбардування Лондона під час Другої світової війни. Опис війни читати було млосно, але авторці вдалося додати щемкість та надію.
Мені сподобався цей роман і дуже цікаво продовжити знайомство з авторкою)

Сімейні саги - це історії, котрі я особливо люблю

Мені завжди подобається спостерігати зв'язок поколінь, як, починаючи з найстарших, ми беремо з собою сценарії поведінки, установки і звички
Як невидима нитка поколінь тягнеться через життя всіх представників роду

Саме історія Рубі Леннокс, а також її прабабусі Аліси, бабусі Нелли та матері Банті в цій книзі дає розуміння, настільки жінки повторюють патерни своїх попередниць

Та інколи, чи то за вибором самої людини, чи то за вибором долі, ця нитка-зв'язок розривається, або ж зітліває під дією різноманітних чинників, стає моторошно і страшно від невідомості, але потім приходить гірке усвідомлення, та, на жаль, без повернення

Як то воно, жити, не знаючи, що таке любов, або, знати, та не дозволяти собі цього почуття?
Ні до рідних, ні до дітей, ні до самої себе

Це щемка історія чотирьох нещасних поколінь жінок, які так чи так шукали своє щастя, мали свої таємниці, уміло закривали очі на безліч речей, забуваючи про свою істинну сутність

Це глибока історія, яка тягнеться повільно, губиться в іменах і датах, уточнюється у безлічі деталей, що розкривають характер кожного з членів родини

Це правдива історія, за лаштунками якої герої так само поводяться, як і на її сцені, без прикрас, масок і мішури, що подекуди від правдивості описаного жахаєшся й самої істини

Сніг.

З цього все починається. Урсула живе на початку двадцятого століття, у звичайнісінькій сім'ї середнього класу. Батько, мати, кілька братів та сестер.

Урсула може померти ще при народженні.Якщо лікар не встигне через хуртовину, якщо юна мама розгубиться і не схопиться за ножиці вчасно, то життя Урсули закінчиться раніше, ніж вона зробить перший вдих.

І знову буде сніг. А потім знову. І знову. І знову вона «переживатиме»своє життя.
.
Це історія про те, скільки найрізноманітніших можливостей ми втрачаємо щодня, як химерно сплітається доля з тисячі звичайних дрібниць.
Про те,як вилазка за іграшкою на дах може обірвати життя. А якщо ні,то змінити долю.
Про те,як може звичайний поштовх врятувати від майбутнього зґвалтування і невдалого шлюбу.
.
Книга написана дуже гарно і в плавному темпі. При тому,навіть те,що повторювалось було читати приємно.
.
Я люблю історії про петлі часу тощо, і ця тепер заслужено займе одне з найвищих місць в моєму топі. Через мову авторки,всю моральну цінність книги і свою автентичність.
.
Всі життя Урсули проходять у роки Другої світової війни. І авторка описує події і переживання різних людей в залежності від того куди Урсула «повертає» на своєму життєвому шляху. І щодня з описаних життів не було щасливим.
.
Отже «Життя за життям» однозначно попаде в топ прочитаних драм в цьому році. І я точно читатиму книги авторки ще.

Діти, яких люблять, виростають дорослими, які вміють любити" /Перл Бак/
Гарне твердження та, на жаль, не про героїв цієї книги.

Сімейна сага, яку проживаєш із самими персонажами, спостерігаєш, як руйнують своє життя і життя близьких жінки цього роду. Тут мало любові, взаєморозуміння та поваги. Тут багато, надто багато смертей, болю, смутку та нерозуміння.

Цю історію розповідає нам Рубі Леннокс від самого свого зачаття, вона розкриває усі шафи зі скелетами, а читач, ніби сидить в куточку, слухає, затамувавши подих, аби не пропустити жодного слова, спостерігає та співпереживає.

Сімейні саги - моя слабкість, дуже їх люблю. Перших 50 сторінок було незрозуміло хто є хто і я заплуталася в іменах, їх тут багато. Та потім розповідь затягнула і не відпускала до останньої сторінки. Перше знайомство з творчістю авторки вдалося. Далі буде.

Яка ж це прекрасна книга! Кейт Аткінсон неймовірно пише і мені дуже подобаються її історії. А нещодавно з’явилася новинка – «Храми веселощів», і я впевнено можу сказати, що ця книга стає однією з найкращих в цьому році🤍

Вже з перших сторінок авторка повністю захоплює нашу увагу. І враховуючи те, що у нас тут є трохи різних героїв, я зовсім не плуталася з ними. Майже всі вони були унікальними та мали власну цікаву історію.

«Храми веселощів» привідкривають нам закулісся нічного життя і кримінального світу міжвоєнного Лондона. Кожен намагається жити на повну, але як це часто буває, така поведінка приводить до невтішних наслідків. Поряд зі щоденними вечірками й розвагами йдуть вбивства молодих дівчат, зруйновані мрії та розбиті серця. І в той самий час, «королева клубів» намагається зберегти свій бізнес, її дорослі діти знайти свій шлях, а юні мрійниці підкорити нічне життя Лондон.

Цитати з книги заслуговують окремого допису, але дуже хочу поділитися ними з вами:

• Насправді Неллі не любила квітів, бо вважала їх надто вимогливими. Як на неї, квітам місце лише на весіллях і похоронах, до того ж не її, красно дякую. Вона хотіла покинути цей світ, як прийшла в нього: без зайвих прикрас, навіть без жодної ромашечки.

• Письменникам доводиться багато думати – власне, думають вони чи не більше, ніж пишуть.

• Життя треба проживати, а не записувати. У кінцевому підсумку залишиться тільки гора паперу, якої комусь доведеться позбутися після твоєї смерті. Можливо, наше завдання у житті – бути забутим, а не залишитися в пам’яті.

• Він чудово вмів писати подумки, але не на папері.

• Життя – це один довгий спектакль. І тільки від твого кута зору залежить, комендія це чи трагедія.

🎧 Sweet Dreams (Are Made of This) – Eurythmics

Це та книга, яку поки читаєш, думаєш, що вона майже геніальна, а після прочитання починаєш відловлювати якісь неточності й суперечності.

«Храми веселощів» - це історія про Лондон 1926 року. Є три ключові персонажі: Неллі Кокер – власниця мережі нічних клубів, інспектор Фробішер, якого назначають, щоб навів лад, зокрема, і з цими нічними клубами, Гвендолін – бібліотекарка (чи може ні?), яка прибуває до Лондона, щоб знайти зниклу сестру своєї подруги.

Мені книга дуже сподобалась, і попри те, що я маю питання до сюжету й героїв, і особливо до фіналу, хочу залишити її в себе і якось перечитати. Бо авторка зробила персонажів дуже симпатичними, не втому сенсі, що вони всі позитивні, але вони всі виразні, цікаві й ніби створені для серіалу. А ще мені сподобалося, як авторка передала атмосферу тієї епохи.

"Тепер вона знає, хто вона. Вона — Урсула Бересфорд Тодд, і вона свідок".
⠀
1910 рік. За вікном хуртовина. Сильвія Бересфорд Тодд надорджує дівчинку, шия якої обвита пуповиною. Дівчинка помирає.⠀
А тоді народжується знову, її рятують, а через чотири роки вона гине під час прогулянки узбережжям.⠀
А тоді Урсула народжується знову...⠀

І так по колу. Вона не пам'ятає попередні життя, але почуття дежавю часто переслідує її, особливо якщо у попередній варіації цей момент є ключовим. Щоб зрозуміти до чого все йде треба пройти кожен шлях Урсули, але й у фіналі книги немає чіткого кінця.⠀
У 2014 році мене дуже сподобалося ця книга і за десять років нічого не змінилося. Мені надзвичайно довподоби манера написання книги. Авторка пише легко, але при цьому захоплююче. При всій серйозності загального сюжету в книзі є і гумор та іронія, а у кожного персонажа - свій неповторний шарм, хоча зізнаюся, що деяких другорядних героїв я таки поганенько розрізняла😅.⠀

Червоною ниткою через весь сюжет проходить війна. Інколи згадується тільки Перша Світова, але декілька життів ми проживемо під час німецьких бомбардувань Лондона і тепер уже у мене було відчуття дежавю🙈.⠀

Читаючи цю книгу я зрозуміла що, при всій моїй любові до фентезі, магії чи драконів, я скучила за такими звичайними романами. Хоча "Життя за життям" навряд чи можна назвати звичайним романом, тож скоріше за все я скучила за реальністю. Трошки🤏.⠀

Я не збиралась читати цю книгу. Вона взагалі не привертала моєї уваги і не здавалась цікавою.
І коли її обрали на клуб, я планувала пропустити цей раунд.
Але в якийсь момент таки вирішила спробувати - насправді, налаштовуючись, що не дочитаю до кінця…
…І зрештою, вона потрапляє у топ книг, прочитаних цього року, дуже близько до верхівки цього топу.

Піймала себе на думці, що сюжет чимось схожий на відеогру. Героїня народжується, і має пройти певну кількість рівнів, щоб дожити до старості - і це вдається їй далеко не завжди. Тому щоразу вона має починати все спочатку.

Щоразу виходить зайти все далі.
На деяких рівнях вона надовго застрягає, бо не може знайти вірну комбінацію дій.
Щоправда, ця «гра» може мати декілька - багато - сценаріїв, що розгалужуються приблизно з одного поворотного моменту, і дуже сильно різняться.
Одним словом, героїня проживає життя за життям, і всі ці життя припадають на роки Другої світової.
Ну, майже всі - насправді, тільки ті, в яких їй вдається пережити дитинство.
І майже кожне з цих життів сповнене драми, але ці драми дуже багатогранні. І акцент саме на них, а фантастичний сетинг чисто декоративний.

Тут йдеться про родину. Про дитячі травми і стосунки з близькими.
Про те, як маленькі, майже незначні рішення можуть вплинути на подальше майбутнє і зробити нас майже іншими людьми.

Про самотність.
Про абьюзивні стосунки - абьюзивні у абсолютно різних формах.
Про любов, втрату, самопожертву.
І про війну.

І це, мабуть, найбільш щемка і страшна частина, що сильно відгукується зараз.

Дуже емоційна і болісна історія, в якій часом звучать думки, які мені важко чути.
Історія дуже насичена. Не надто динамічна, але сповнена подій.
І по суті, історія тут не одна, бо ж героїня проживає купу життів (я збилась із рахунку). Через це багато цікавих переплетінь, поворотів і фіналів.

Не відпускає і досі.

Тому я точно хочу прочитати наступну книгу авторки, «Руїни бога», бо вона частково повʼязана з цією.

І точно рекомендую тим, хто любить книги з тривалим післясмаком, що спонукають до рефлексії.

Кожну історію можна розповісти з кількох ракурсів, і від того вони скидатимуться на геть різні історії.
Так вийшло і тут.

Це історія брата головної героїні «Життя за життям». І вона виявилась досить несподіваною після попередньої книги, бо з ракурсу «Життя», цей персонаж виглядав майже зовсім по-іншому.

Книга дуже драматична і побудована у вигляді дещо хаотичних, нелінійних спогадів. Час постійно стрибає, повертається, забігає наперед, а тоді знову відкочується назад.
І чим все завершиться, зрозуміло майже одразу - але тут важливий не фінал, а процес.
Це разюча і щемка сімейна сага, що охоплює кілька поколінь.
Кілька глибоко травмованих поколінь, але травми ці дуже різні.

Герої, знайомі з попередньої книги, розкриваються з невідомих ракурсів. Найбільше, звісно, головний герой - його образ був надзвичайно світлим у першій книзі, а тут вже набрав обʼєму і граней, що роблять його звичайною, справжньою людиною, зі своїми скелетами у шафі.

Тож це історія про травми, що їх близькі завдають одне одному.

Про самотність наодинці з власними переживаннями, навіть коли навколо купа людей, з якими можна було б розділити свій біль.

Про любов і про те, що люди важать любовʼю.

І знов про війну, і цього разу ще глибше, ще страшніше. Але ці епізоди іноді були надто затягнутими на мій погляд.
Персонажі дуже складні, і це заважає їм порозумітися, і спричиняє все більше травм.
Є кілька прям надто страшних і болючих моментів.

Історія дуже емоційна. Іноді настільки, що треба перевести подих, перш ніж читати далі.

Точно варто читати, і саме після «Життя», хоч у нас ці книги вийшли в зворотньому порядку. Але оригінальний порядок логічніший з точки зору сприйняття, хоча умовно історії скоріше паралельні.

Хотіти вбити головного диктатора минулого століття, повертатися знову і знову в найвідповідальніший момент свого такого плану, ба навіть місії - цікавий задум для історичного роману.
Ні, це не історична проза у своєму буквальному розумінні. Але в якості художнього твору дуже ок.