Неймовірно чудова книга із поганою анотацією.
За описом в анотації я була впевнена, що книга мені не сподобається, але дуже хотіла прочитати «Руїни Бога», тому взялася за першу книжку цього дуету і як же я неймовірно вражена.
«Це змія, що пожирає власний хвіст — це символ циклічності Всесвіту. Час — умовний конструкт, а в реальності все тече, немає ані минулого, ані майбутнього, є тільки теперішнє» — каже психіатр доктор Келлет матері головної героїні — Урсули, одночасно озвучуючи головну ідею роману.
А що як у всього цього «шостого відчуття», інтуїції, «відчуття дежавю» є пояснення? А що як ми просто раз за разом проживаємо одне і те саме життя, роблячи різні вчинки, які ведуть нас до різних наслідків? Саме з цією ідеєю попрацювала в романі Кейт Аткінсон, зобразивши циклічний плин часу через життя такої собі пересічної Урсули, «свідка», як вона сама себе називає, великих історичних подій — двох світових воєн.
Спершу я думала, що життя за життям здатна переживати
лише Урсула, але в кінці роману пересвідчилася, що це стосується всіх.
Отже, Урсула народжується і помирає через незалежні від неї обставини — задушилась в пуповині. Урсула знову народжується, але лікар встигає приїхати вчасно і перерізає пуповину хірургічними ножицями.
Десятки разів Урсула опиняється за крок до смерті або за крок до події, що вщент зруйнує її життя. Ось Урсула у саду за будинком і її цілує друг старшого брата, Урсула цього не хоче, але покірно приймає поцілунок і мовчить.
Через рік він її згвалтує і це зруйнує її життя. Але ось вона у цьому самому саду, її цілують, але вона вгатила хлопця кулаком у відповідь на непрошені любощі — і життя
Урсули плине зовсім іншим чином.
Або маленька Урсула заходить із сестрою у море і тоне. І от вона знову заходить у море, але художник на березі встигає її порятувати і відвести до матері. Згодом цей епізод будуть згадувати просто як пригоду.
А й дійсно, скільки разів за життя ми опиняємось на порозі смерті, але не помираємо і це просто ще одна «пригода», про яку ми весело розповідаємо. А може саме тому ми уникаємо смерті в цей момент, бо ми тут не
вперше?
Як пояснити це навʼязливе відчуття, що зʼявилось у Урсули під час бомбардування Лондона? Вона бачить песика і її тягне до нього, її тягне навʼязливе бажання його порятувати. І ось, в тому місці де вона мала б бути, якби не песик, падає стіна.
Це такі дивні речі, які напевно не такі вже й дивні, кожен зустрічається з цією «щасливою випадковістю», інтуїцією хоча б раз у житті.
І раптом, наприкінці книги, ми бачимо, як Урсула знову народжується і доктор не встигає, але її мати дістає із ящика столика хірургічні ножиці, якими вона вчасно і без жодної причини запаслась зі словами «до всього треба бути готовою». «Що більше тренуєшся, то краще виходить» — каже нам Аткінсон.
Але час — не єдина ідея цього глибокого твору. Він настільки багатошаровий, не тільки в описах подій, а й у тій філософії, яку несе, що його можна перечитувати не один раз. Наприклад, авторка заставляє задуматись, яка доля відповідальності залежить від життєвих обставин і чи може жертва при іншому збігові подій бути катом?
В одному із варіантів життя Урсула набула німецького громадянства і салютувала Гітлерові у нацистському вітанні, а в іншому рятувала жителів Лондона. Аткінсон вимовляє цю ідею думками Урсули: «От вам і прогрес. Як же швидко відступає цивілізація, оголяючи найогидніше.
Он на німців погляньте, такі культурні виховані люди — а туди ж. Освенцім, Треблінка, Берген-Бельзен. За інших обставин англійці могли бути на їхньому місці, хоча таке
теж не прийнято казати...»
Звичайно ми побачимо в романі і роздуми про те, чи можна було уникнути війни вбивши Гітлера. Як і розказує нам анотація — Урсула намагається це зробити, але нам не покажуть, що буде далі, оскільки вбивши фюрера Урсула і сама помирає. Але одного дня вона, вже будучи літньою жінкою, говоритиме про такі ймовірності зі своїм племінником-істориком. І мені здається, там є відповідь на питання, чи можна і чи потрібно уникати таких фундаментальних історичних подій.
Ця книга надзвичайно сильно відгукнулася мені і темою війни. Дуже люблю досліджувати історичні події не по підручниках, а через людське життя, яке ці історичні події спаплюжили і вщент розбили. Трагедія одного життя набагато яскравіше показує, що відбувалось, аніж навіть мільйонна статистика. До того ж моторошно було усвідомлювати, що майже за століття мало що змінилося, як у сприйнятті війни, так і у житті на тлі вибухів і ворожої авіації.
Я впевнена, що у цьому відгуку не написала й половини думок, що виникли у мене під час прочитання. А ще я впевнена, що коли перечитуватиму — у мене буде їх набагато більше. Чудовий гідний твір, вартий до
прочитання кожним.