Кейт Аткінсон

Сніг.

З цього все починається. Урсула живе на початку двадцятого століття, у звичайнісінькій сім'ї середнього класу. Батько, мати, кілька братів та сестер.

Урсула може померти ще при народженні.Якщо лікар не встигне через хуртовину, якщо юна мама розгубиться і не схопиться за ножиці вчасно, то життя Урсули закінчиться раніше, ніж вона зробить перший вдих.

І знову буде сніг. А потім знову. І знову. І знову вона «переживатиме»своє життя.
.
Це історія про те, скільки найрізноманітніших можливостей ми втрачаємо щодня, як химерно сплітається доля з тисячі звичайних дрібниць.
Про те,як вилазка за іграшкою на дах може обірвати життя. А якщо ні,то змінити долю.
Про те,як може звичайний поштовх врятувати від майбутнього зґвалтування і невдалого шлюбу.
.
Книга написана дуже гарно і в плавному темпі. При тому,навіть те,що повторювалось було читати приємно.
.
Я люблю історії про петлі часу тощо, і ця тепер заслужено займе одне з найвищих місць в моєму топі. Через мову авторки,всю моральну цінність книги і свою автентичність.
.
Всі життя Урсули проходять у роки Другої світової війни. І авторка описує події і переживання різних людей в залежності від того куди Урсула «повертає» на своєму життєвому шляху. І щодня з описаних життів не було щасливим.
.
Отже «Життя за життям» однозначно попаде в топ прочитаних драм в цьому році. І я точно читатиму книги авторки ще.

Діти, яких люблять, виростають дорослими, які вміють любити" /Перл Бак/
Гарне твердження та, на жаль, не про героїв цієї книги.

Сімейна сага, яку проживаєш із самими персонажами, спостерігаєш, як руйнують своє життя і життя близьких жінки цього роду. Тут мало любові, взаєморозуміння та поваги. Тут багато, надто багато смертей, болю, смутку та нерозуміння.

Цю історію розповідає нам Рубі Леннокс від самого свого зачаття, вона розкриває усі шафи зі скелетами, а читач, ніби сидить в куточку, слухає, затамувавши подих, аби не пропустити жодного слова, спостерігає та співпереживає.

Сімейні саги - моя слабкість, дуже їх люблю. Перших 50 сторінок було незрозуміло хто є хто і я заплуталася в іменах, їх тут багато. Та потім розповідь затягнула і не відпускала до останньої сторінки. Перше знайомство з творчістю авторки вдалося. Далі буде.

Яка ж це прекрасна книга! Кейт Аткінсон неймовірно пише і мені дуже подобаються її історії. А нещодавно з’явилася новинка – «Храми веселощів», і я впевнено можу сказати, що ця книга стає однією з найкращих в цьому році🤍

Вже з перших сторінок авторка повністю захоплює нашу увагу. І враховуючи те, що у нас тут є трохи різних героїв, я зовсім не плуталася з ними. Майже всі вони були унікальними та мали власну цікаву історію.

«Храми веселощів» привідкривають нам закулісся нічного життя і кримінального світу міжвоєнного Лондона. Кожен намагається жити на повну, але як це часто буває, така поведінка приводить до невтішних наслідків. Поряд зі щоденними вечірками й розвагами йдуть вбивства молодих дівчат, зруйновані мрії та розбиті серця. І в той самий час, «королева клубів» намагається зберегти свій бізнес, її дорослі діти знайти свій шлях, а юні мрійниці підкорити нічне життя Лондон.

Цитати з книги заслуговують окремого допису, але дуже хочу поділитися ними з вами:

• Насправді Неллі не любила квітів, бо вважала їх надто вимогливими. Як на неї, квітам місце лише на весіллях і похоронах, до того ж не її, красно дякую. Вона хотіла покинути цей світ, як прийшла в нього: без зайвих прикрас, навіть без жодної ромашечки.

• Письменникам доводиться багато думати – власне, думають вони чи не більше, ніж пишуть.

• Життя треба проживати, а не записувати. У кінцевому підсумку залишиться тільки гора паперу, якої комусь доведеться позбутися після твоєї смерті. Можливо, наше завдання у житті – бути забутим, а не залишитися в пам’яті.

• Він чудово вмів писати подумки, але не на папері.

• Життя – це один довгий спектакль. І тільки від твого кута зору залежить, комендія це чи трагедія.

🎧 Sweet Dreams (Are Made of This) – Eurythmics

Це та книга, яку поки читаєш, думаєш, що вона майже геніальна, а після прочитання починаєш відловлювати якісь неточності й суперечності.

«Храми веселощів» - це історія про Лондон 1926 року. Є три ключові персонажі: Неллі Кокер – власниця мережі нічних клубів, інспектор Фробішер, якого назначають, щоб навів лад, зокрема, і з цими нічними клубами, Гвендолін – бібліотекарка (чи може ні?), яка прибуває до Лондона, щоб знайти зниклу сестру своєї подруги.

Мені книга дуже сподобалась, і попри те, що я маю питання до сюжету й героїв, і особливо до фіналу, хочу залишити її в себе і якось перечитати. Бо авторка зробила персонажів дуже симпатичними, не втому сенсі, що вони всі позитивні, але вони всі виразні, цікаві й ніби створені для серіалу. А ще мені сподобалося, як авторка передала атмосферу тієї епохи.

"Тепер вона знає, хто вона. Вона — Урсула Бересфорд Тодд, і вона свідок".
⠀
1910 рік. За вікном хуртовина. Сильвія Бересфорд Тодд надорджує дівчинку, шия якої обвита пуповиною. Дівчинка помирає.⠀
А тоді народжується знову, її рятують, а через чотири роки вона гине під час прогулянки узбережжям.⠀
А тоді Урсула народжується знову...⠀

І так по колу. Вона не пам'ятає попередні життя, але почуття дежавю часто переслідує її, особливо якщо у попередній варіації цей момент є ключовим. Щоб зрозуміти до чого все йде треба пройти кожен шлях Урсули, але й у фіналі книги немає чіткого кінця.⠀
У 2014 році мене дуже сподобалося ця книга і за десять років нічого не змінилося. Мені надзвичайно довподоби манера написання книги. Авторка пише легко, але при цьому захоплююче. При всій серйозності загального сюжету в книзі є і гумор та іронія, а у кожного персонажа - свій неповторний шарм, хоча зізнаюся, що деяких другорядних героїв я таки поганенько розрізняла😅.⠀

Червоною ниткою через весь сюжет проходить війна. Інколи згадується тільки Перша Світова, але декілька життів ми проживемо під час німецьких бомбардувань Лондона і тепер уже у мене було відчуття дежавю🙈.⠀

Читаючи цю книгу я зрозуміла що, при всій моїй любові до фентезі, магії чи драконів, я скучила за такими звичайними романами. Хоча "Життя за життям" навряд чи можна назвати звичайним романом, тож скоріше за все я скучила за реальністю. Трошки🤏.⠀

Я не збиралась читати цю книгу. Вона взагалі не привертала моєї уваги і не здавалась цікавою.
І коли її обрали на клуб, я планувала пропустити цей раунд.
Але в якийсь момент таки вирішила спробувати - насправді, налаштовуючись, що не дочитаю до кінця…
…І зрештою, вона потрапляє у топ книг, прочитаних цього року, дуже близько до верхівки цього топу.

Піймала себе на думці, що сюжет чимось схожий на відеогру. Героїня народжується, і має пройти певну кількість рівнів, щоб дожити до старості - і це вдається їй далеко не завжди. Тому щоразу вона має починати все спочатку.

Щоразу виходить зайти все далі.
На деяких рівнях вона надовго застрягає, бо не може знайти вірну комбінацію дій.
Щоправда, ця «гра» може мати декілька - багато - сценаріїв, що розгалужуються приблизно з одного поворотного моменту, і дуже сильно різняться.
Одним словом, героїня проживає життя за життям, і всі ці життя припадають на роки Другої світової.
Ну, майже всі - насправді, тільки ті, в яких їй вдається пережити дитинство.
І майже кожне з цих життів сповнене драми, але ці драми дуже багатогранні. І акцент саме на них, а фантастичний сетинг чисто декоративний.

Тут йдеться про родину. Про дитячі травми і стосунки з близькими.
Про те, як маленькі, майже незначні рішення можуть вплинути на подальше майбутнє і зробити нас майже іншими людьми.

Про самотність.
Про абьюзивні стосунки - абьюзивні у абсолютно різних формах.
Про любов, втрату, самопожертву.
І про війну.

І це, мабуть, найбільш щемка і страшна частина, що сильно відгукується зараз.

Дуже емоційна і болісна історія, в якій часом звучать думки, які мені важко чути.
Історія дуже насичена. Не надто динамічна, але сповнена подій.
І по суті, історія тут не одна, бо ж героїня проживає купу життів (я збилась із рахунку). Через це багато цікавих переплетінь, поворотів і фіналів.

Не відпускає і досі.

Тому я точно хочу прочитати наступну книгу авторки, «Руїни бога», бо вона частково повʼязана з цією.

І точно рекомендую тим, хто любить книги з тривалим післясмаком, що спонукають до рефлексії.

Кожну історію можна розповісти з кількох ракурсів, і від того вони скидатимуться на геть різні історії.
Так вийшло і тут.

Це історія брата головної героїні «Життя за життям». І вона виявилась досить несподіваною після попередньої книги, бо з ракурсу «Життя», цей персонаж виглядав майже зовсім по-іншому.

Книга дуже драматична і побудована у вигляді дещо хаотичних, нелінійних спогадів. Час постійно стрибає, повертається, забігає наперед, а тоді знову відкочується назад.
І чим все завершиться, зрозуміло майже одразу - але тут важливий не фінал, а процес.
Це разюча і щемка сімейна сага, що охоплює кілька поколінь.
Кілька глибоко травмованих поколінь, але травми ці дуже різні.

Герої, знайомі з попередньої книги, розкриваються з невідомих ракурсів. Найбільше, звісно, головний герой - його образ був надзвичайно світлим у першій книзі, а тут вже набрав обʼєму і граней, що роблять його звичайною, справжньою людиною, зі своїми скелетами у шафі.

Тож це історія про травми, що їх близькі завдають одне одному.

Про самотність наодинці з власними переживаннями, навіть коли навколо купа людей, з якими можна було б розділити свій біль.

Про любов і про те, що люди важать любовʼю.

І знов про війну, і цього разу ще глибше, ще страшніше. Але ці епізоди іноді були надто затягнутими на мій погляд.
Персонажі дуже складні, і це заважає їм порозумітися, і спричиняє все більше травм.
Є кілька прям надто страшних і болючих моментів.

Історія дуже емоційна. Іноді настільки, що треба перевести подих, перш ніж читати далі.

Точно варто читати, і саме після «Життя», хоч у нас ці книги вийшли в зворотньому порядку. Але оригінальний порядок логічніший з точки зору сприйняття, хоча умовно історії скоріше паралельні.

Хотіти вбити головного диктатора минулого століття, повертатися знову і знову в найвідповідальніший момент свого такого плану, ба навіть місії - цікавий задум для історичного роману.
Ні, це не історична проза у своєму буквальному розумінні. Але в якості художнього твору дуже ок.

Урсула Тодд померла 16 разів. Я спробувала порахувати. Здається, 16 — саме те число.
⠀
Я друкувала, потім все стирала. І знов друкувала. І знов видаляла написане, щоб знов написати спочатку.
⠀
Книга викликала у мене змішані емоції.

Загалом вона мені сподобалась. Тут не найпростіша композиція — героїня то жива, то мертва, то доросла, то дитина. До цього треба адаптуватися, саме тому я не раджу ту книгу тим, хто плутається, якщо сюжет побудований нестандартно. Мені після Маркеса вже нічого не страшно😁
⠀
Місцями мені було нудно. Можна було б сказати, що тут нічого не відбувається час від часу: буденне життя, буденні розмови, але все це триває на початку нелегкого минулого століття.
⠀
Але дві речі компенсують для мене деяку нудність оповіді:
⠀
❇️Воєнний контекст. Герої проживають кілька версій свого життя під час війни. Що авторка хотіла нам сказати цим? Як не старався, глобально ти нічого не зміниш? Я не зовсім вловила ідею. Але я спостерігала за ними і дивувалась, скільки ж бід може витримати одна людина.
.

❇️Ідея переродження мене підкорила повністю. І щоб відчути її на максимум, читати треба дуже уважно! Страхи з минулого життя відлунються в теперішньому, це можна простежити, якщо тримати в голові хронологію подій по місяцях. Це як гра!
⠀
Мені не вистачило внутрішнього стану Урсули. Час від часу вона відчувала, що вже проживала якісь події. В одному епізоді вона про це досить багато говорить, але, як на мене, цей бік оповіді в процесі розвитку сюжету десь втратився.
⠀
А ще мене збентежив фінал.
Чому він такий розмитий?
Я зробила свої висновки, але очікувала більш чіткої розв'язки.
⠀

На книгу варто звернути увагу, якщо любите сімейні саги та романи-становлення.

Ми спостерігаємо за життям Рубі Леннокс від самого початку, буквально з моменту зачаття, і далі – як вона дорослішає, змінюється. А головне – як травми минулих поколінь відлунюються у її житті. Оповідка не лінійна, паралельно з історією Рубі спостерігаємо за її мамою, бабусею, прабабусею… Загалом, тема батьківства тут найболючіша, травмовані діти травмованих батьків – ось як коротко це можна описати.

Це було емоційне читання, часом складне, бо зібрати всі розкидані Аткінсон по тексту пазли не так вже просто, але безумовно прекрасно написане і хочеться знайомитися з авторкою ще.

Уявіть, що ваші спогади про життя — це неспокійне море. Можна випірнути назовні, вмоститись на самісінькому гребені хвилі і споглядати лише недавні події.
Або пірнути глибоко під воду і зустрітися з собою-дитиною.
⠀
Читання цього роману — таке плавання. Ви то сидите на гребені хвилі, то пірнаєте вглиб. Мить — і ви знову відчуваєте повітря, бо опинились вкотре над поверхнею води.

Так тут відбуваються події — сюжет стрибає з одного року в інший. Неспішно, розмірено.
І фокус уваги постійно зміщується з одних героїв на інших, все це змішується, комбінується і складається в один пазл.
⠀
Скільки може витримати одне людське життя?
Одна тільки війна калічить внутрішню силу людини настільки, що потім до смерті не відпускають спогади про неї.
Та не лише війною обмежується оповідь — тут багато родинних стосунків, побутових переживань.
Неспішно, через деталі, діалоги Аткінсон розкриває характери, страхи та слабкі сторони своїх героїв.
⠀
💭Згорнула книгу, а перед очима — картинки з прожитого Тедді життя: Лисячий закут, родинні розмови за круглим столом, дружба, війна, бомбардування, закоханість, смерть, біль, родина, діти, внуки, втрати, спогади, біль, розчарування, старість. Смерть. Це лише перелік слів, але за кожним з них - не просто букви і звуки, а нескінченна історія.
⠀
Від цієї книги сумно. Є в ній щось меланхолійне, що зі сторінок огортає душу смутком. Бомбардування, вибір, котрий робили люди щодня, осуд, а після закінчення цього жаху — пожиттєве переслідування спогадами, намагання зібрати руїни своєї душі та вести звичайне розмірене життя...
Це бентежить. Це лякає. Від думок про реальність цих деталей боляче.😟
⠀
Читала і робила відкриття: про сенс назви, про зв'язок з "Життя за життям", про символи в цьому романі. Недарма я читала його так довго: хаотичність хронології викладу змушує постійно повертатися до попередніх частин тексту та осмислювати їх, бо читач стрибає з епохи в епоху, з життя в життя. Кожен епізод життя пропускаєш крізь себе і треба час, щоб оговтатись від прочитаного.
⠀
Хороша книга — це коли дочитуєш і розумієш, що вона на полиці надовго.
Коли не плануєш ні продавати, ні дарувати, ні розігрувати.

Моя і тільки моя. "Руїни бога" — саме така💗

Це таки сталось! Я не дочитала книгу.

Вже місяць час від часу я розгортаю "За лаштунками в музеї" і думаю: навіщо я це роблю?

Це той випадок, коли взагалі не йде. От взагалі. Здається, що у книзі нічого не відбувається і все стоїть на місці, хоча героїня росте і про щось там переймається час від часу.

Але як же нудно мені читати цю книгу!

У мене востаннє таке було з другим томом "Фінансиста" Драйзера: покинула і навіть сльозу не пустила від жалю. У Аткінсон загалом специфічний якийсь медитативний стиль, до якого треба пристосуватися, але якщо з попередніми книгами я змогла знайти спільну мову, то тут ніяк.

То я лишила покинути цю затію. У мене ще он скільки нечитаного😉

Хоча я впевнена, що книга знайде обов'язково свого читача, щось у ній є, що я не змогла вхопити.