Євген Стеблівський

Від 2014 в Україні вийшло чимало книжок про війну. Ця - про ПТСР. Скільки людей повернулися з війни травмовані - ми не знаємо. Довести до шалу може запах смаженого соняшнику чи гучний звук... Як згадаю новорічні феєрверки, які хтось запускав навіть після заборони...

Макс повернувся з Донбасу - і намагається повернутися до звичного життя. Дім, робота, кохана. Та не все так легко. Як знайти своє місце у суспільстві, яке закриває очі, ніби війни нема? Оті всі "ми тебе туди не посилали", пам'ятаєте?
Або "хлопці вернуться і все зроблять"? Відвоювали з росіянами - ідіть воювати з корупцією. Продовжувати можна довго.

Та Макс не з тих, що опускає руки. Він хоче побороти ПТСР, і якщо для цього треба знайти старого китайця десь на Одещині, то він поїде шукати старого китайця. А ще там, біля Ріки, не росте 🌻

Та росте щось гірше - активний сепаратизм за підтримки російських спецслужб. Чи зможе ветеран не втрутитися?

Попри серйозну і важливу тему, книга доволі легка. Сповнена пригод і ходіння по краю. Сповнена життя. Особливо мені сподобалася історія з Мрією. Хоча до суспільства є багато питань...

"Клич індички" - це про після війну. Про те, як нам жити далі. Як спілкуватися з тими, хто повернувся і говорити про тих, хто не повернувся. Про необхідність якісної професійної реабілітації. Про шану і повагу.

Євген Стеблівський повертає нас до початку повномасштабного вторгнення. Вік - письменник і журналіст, який пізнав цю війну, коли її називали ще різними абревіатурами на три букви. Їздив до захисників з допомогою, здружився...
⠀
І про друзів. Гарич - активіст і турист. А Монтя... От той випадок, коли слухатися батьків не чеснота, якщо батько - сепаратист...
⠀
А ще є Еля. Моя чиста ненависть. Еталонний приклад "какая разніца", "вєлікая руская культура" і "батюшка сказав". Деякі чоловіки, навіть розумні, думають...кхмм...серцем, скажімо так.
"Ми майже не говоримо про політику". Точно. Вона просто висловила свої думки про фашистів-бандерівців, вєлікую расію і решту списку, а ти далі з нею, бо вона красива...
⠀
Героїв книги доля руками авторського пера закидає у село біля Бучі і на "Азовсталь". У цій книзі є багато болю - це реальні факти воєнних подій.
⠀
Але є надія.
А карма таки прийшла до декого. Але доля була занадто ласкавою. Бо зло має бути покаране. А отакі ждуни, які мріяли про прихід руського міра - це зло.
⠀
Книжка написана почергово від імені різних героїв. Написано динамічно і часом у репортажному стилі.
⠀
А що книжка викликає емоції, то ви уже зрозуміли це з викладеного вище.