Івана Сайко

Трохи більше, ніж 40 сторінок. Скількісь там слів... Не рахувала. Але скільки болю, безвихідні та сліз. Цього взагалі не перелічити.

Про що? Про життя і смерть. Про вихід і відсутність. Про жертв і убивць. Роздуми про життя, політику, жінок.

Таку книгу дуже важко описати, щоб зрозумів той, хто ще не читав. Її легше обговорювати з тими, хто також долучився до читання Але я спробую.

У центрі розповіді є жінка-бомба, але, можливо, ви не відразу зрозуміли, що це не та бомба, що своєю вибуховою красою притягує погляди усіх оточуючих. Ні, це та жінка, яка є терористкою-камікадзе і за ідеали (часто не свої) вбиває себе й інших.

Хто вона? Що може нам сказати? Чому так вчинила?

Її розповідь емоційно плутана, це радше потік свідомості. Інколи ми вже не розуміємо, де вона, де авторка, де Мона Ліза, де політики. Цей світ і надалі котиться у прірву. І Бог вже втрачає терпець.

"Подивись на мене. Що, ти думаєш, мені легко? Я Бог. Я оточений ідіотами. Ні на що не здатними дурнями, які мене скрізь обговорюють. У мене за спиною. Вже два тижні рипить моє крісло, яке обертається. Вже два тижні ніхто не приходить, щоб змазати той бісів шворінь, який рипить. Ідіоти. Всі ви ідіоти. Я вже не маю сил змагатися з вашими захцянками. Ти така сама, як і інші: набридлива і передбач­лива, і я справді не знаю, навіщо ти дзвониш у мої двері. Я тобі точно не відчиню. Більше ніколи й нікому. Забирайся!"

Цікаво, чи почуємо і ми це фатальне: "Забирайтеся!"?

І ще питання: чому на обкладинці інша відома картина? Мони Лізи вже немає? І вона теж камікадзе?