Чи знайти кращого спеціаліста-історика, який би провів таке плідне дослідницьке життя, як Юрій Шаповал? Послужним списком автора можна пишатися, та й з точки зору читабельності, ця книжка досить легко сприймається, вмістивши в собі купу фактів з життя його «піддослідного». Чому Шелест? Та так собі, для загальної ерудиції знайшов час почитати про одного з українських лідерів епохи червоних вурдалаків. З усіх відомих і не відомих, персона Шелеста – не найгірша. А про хороших комуняк говорити слід, як і про хороших вілаксом. Поганим – фанерні шинельки, а хорошим можна й соснові, з сучками не більше двох-трьох на погонний метр. Звісно, автор не розсипався в компліментах на адресу колишнього «директора України», а може й залишався гранично об’єктивним, проводячи сторінками біографії совєтського функціонера, та я, все ж таки, дозволю собі вважати будь-кого із них відповідальними за десятиліття безумства, на яке вони прирекли народи поневолених республік. І Петро Шелест – не ангел з білими крилами, хоч як його не вважали людиною з націоналістичним дрифтом в перегонах з іншими його колегами по партії. Все своє життя він робив кар’єру, що вимагала сприйняття багатьох ідеологічних парадигм, неприйнятних для нормальних людей. Лінія партії залишалася близькою йому «від» і «до», хіба за винятком тих особливостей, які роблять його партійним диваком. Так, Шелест не гребував деяким зближенням з дисидентами, з творчою елітою свого періоду, вважав за необхідність надати українській мові статусу мови навчання в закладах всіх рівнів. Пунктів зі знаком «плюс» набереться для пом’якшення нищівної критики. І що? Основний вектор діяльності, доволі активної, аж до самозречення, вказував на утопію, відірвану від реалій. Можливо, його особистий різновид комунізму мав інше забарвлення, от тільки міцні пальці системи повинні були лишатися стиснутими на горлі громадян. Юрій Шаповал не переконав мене в тому, що ім’я функціонера могло би залишатися увічненим в назві однієї з київських вулиць. Задумавши відгук, я розраховував на докладнішу аргументацію, але набираючи текст, запитав себе: навіщо? Вся історія червоних вимагає суду над ними. Чорна мітка – заслужена відзнака кожному із них, а різниця між хорошими і поганими тільки в ступені справедливої відповідальності, від кримінальної до політичної. І ні слова про добрі справи! Вже досить! Більшість із них пішли з нашого світу, наситившись владою, а не отримавши вироки. А нам – вчити уроки історії. Ми ж не хочемо туди, років на п’ятдесят в минуле?