Мені не зайшло. Хоча зізнаюся — книга глибока, і в ній справді є над чим замислитись. Історичних подій вистачає, долі героїв непрості, іноді навіть трагічні. Але от читати її було більше нудно, ніж цікаво.
Розлоги описи буквально всього — навіть штанів на кілька сторінок — виснажували. Темп читання сповільнюється до крапель, а захоплення швидко зникає. І хоча розумію, що це — риса класики, для мене вона стала радше перешкодою, ніж перевагою.
Особливо дратували постійні згадки про «прекрасність» комунізму. Я категорично проти цієї ідеології, і важко було терпіти нав’язливу присутність її у світогляді персонажів. А от релігійна лінія зацікавила — дивно спостерігати, як вона підлаштовується під політичну систему, стаючи не окремою силою, а майже службою при владі.
З персонажами — хаос. Їх багато, плутаються і не завжди відкриваються читачеві. Єдина, хто запам’яталась чітко — Катерина. Можливо, через те, що була мені особисто огидною. Її сцени викликали відразу, але, треба визнати, це теж свідчення сили письма.
Книга надто розрекламована. Я б назвала її переоціненою. Якщо вже обирати класику, то мені ближче, скажімо, Кронін. У нього є динаміка і людяність без цього радянського фону, який так обтяжує.
Проте, мушу визнати: доля Нелі тримає інтерес. Її розвиток, вибори, внутрішні переживання — це те, заради чого, можливо, й доведеться дочитати всі частини. Саме вона — промінчик серед сірого тексту, і мені справді хочеться дізнатись, як усе для неї завершиться.
Анонім
Три томи “Сестер Річинських” минули несподівано швидко — понад 1500 сторінок прочитано майже на одному подиху. У третьому томі Вільде змінює оптику: родинна драма поступово відходить на другий план, натомість перед нами постає широка панорама суспільних змін. Іноді роман нагадує хроніку з комуністичними гаслами, політичними деклараціями, подіями, наче записаними в протоколі. Але це й є частина задуму: реальність стає плоскою, коли її захоплює ідеологія, коли ідеали тонуть у щоденній боротьбі за виживання.
Зоня — найцікавіша для мене в цьому томі. Її трансформація — це чесна і болісна історія пристосування. Вона стикається з реальністю, де немає місця для ідеалів, але є місце для боротьби за своє місце під сонцем.
Вільде майстерно показує, як суспільство змінюється, а герої, хоч і неохоче, повинні підлаштуватися під нові реалії.
Часом хотілося більше — продовження сюжетів, відповідей, ясності. Але, схоже, саме в цьому і був задум авторки — показати життя таким, яким воно є: не всі історії мають логічне завершення, не на всі запитання є відповіді.
Анонім
Другий том «Сестер Річинських» читається вже не як родинна сага — це радше панорама епохи. Ірина Вільде поступово розсуває межі історії: додає нові імена, нові голоси, вплітає суспільні й політичні теми. Але за цим масштабом трохи втрачається найцінніше — камерність і глибина переживань, яка так захоплювала в першій частині. Сестри — вже не в центрі. Вірніше, не тільки вони.
Кульмінація першого тому стала точкою відліку для нових конфліктів. Жорсткий і егоїстичний вибір Катерини – це сигнал, що кожен бореться за своє власне місце у житті будь-якими методами.
Інші ж лишаються борсатися в тому, що є.
Натомість набирають сили інші голоси: Нелі, Слави, матері, численних другорядних персонажів. Цікаво спостерігати, як жінки, не маючи реальної влади, намагаються вхопитися за те, що можуть: шлюб, освіту, хатнє майно, вплив на дітей.
Суспільство тут нагадує калейдоскоп — інтелігенція, комуністи, націоналісти, польська влада, церковне оточення. Світ навколо героїнь стрімко змінюється: на тлі історичних катаклізмів, політичної боротьби й зрушень у суспільстві жінки змушені винаходити нові способи, аби залишитися видимими.
Найскладніше читалося про Бронка — його сюжетна лінія тоне в ідеологічних деклараціях. Деякі частини хотілося б промотати, особливо там, де багато комуністичних гасел, але навіть вони створюють контекст: важливо побачити, як ідеї вкорінювались у людей.
Усе навколо стає більш політизованим.
Вільде продовжує ткати складне полотно — про клас, гроші, компроміси і виживання.
Анонім
