Читати всім поціновувачам українського красного письменства! Оскільки мені справді дивні ті закиди, в яких йдеться про нерозуміння цієї трилогії, дратівливу поведінку Дарки у першій частині чи необдуманість її вчинку у третій, я переконана, що читаючи будь-який класичний твір, насамперед потрібно знати історичний контекст, час, умови, в яких, власне, і творилося це письмо. І лише потім можна сповна оцінити й насолодитися написаним Для мене було абсолютною розкішшю читати цей текст, написаний, зауважте, у 30-х роках ХХ ст. Спостерігати за буковинською молоддю, яка переживає не лише перипетії підліткового віку, статевого дозрівання, першої закоханості, потім - національного становлення, пошуків себе і реалізацій у житті Влучна метафора "пришпилених метеликів", які намагаються протистояти тогочасним суспільним нормам, унеможливлюють те ж саме вивільнення без пошкодження власних "крилець". В кожного - це свій особистий, гіркий, а подекуди й шокуючий досвід Вся трилогія зосереджена на Дарці Попович, яка в "Метеликах..." змальована невпевненою у собі юнкою, закоханою у сусіду Данка, і яка з нетерпінням очікує на своє 14-ліття. У цій частині спостерігаємо моменти, що раніше не озвучувалися в літературі: згадка про першу менструацію, яка перелякала Дарку; сексуальне насильство від свого вуйка, яке ніхто з рідних не сприймав серйозно, та, власне, вагітність мами, яка так обурила вразливу підлітку У "Б'є восьма" яскраво зображено зміни не тільки в оточенні Дарки, а і її бунт проти будь-якого насадження румунської влади, мови й історії. Вона наважується доєднатися до таємного гуртка української молоді, де захоплюється своїми подругами, вважаючи їх ледь не посестрами. Мені, до речі, тут дуже сподобалася ідея "сестринства", дівочої дружби, загалом стосунків між жінками. Тут багато роздумів, адаптації до дорослого світу і перших етапів самоусвідомлення

Напевно, моя думка буде непопулярною, адже я бачу безліч захоплених відгуків на цю книгу. З одного боку, я згодна, це справді хороший твір: для свого часу він був дуже модерним, авторка майстерно показала дорослішання головної героїні та тогочасні настрої суспільства. Але з іншого боку, суто суб’єктивно, мені не сподобалося. Було нецікаво читати, головна героїня мене дратувала, а мова твору доволі складна, тож я постійно спотикалася об незнайомі вислови. Сумно це визнавати, але це не мій твір абсолютно.

Мені не зайшло. Хоча зізнаюся — книга глибока, і в ній справді є над чим замислитись. Історичних подій вистачає, долі героїв непрості, іноді навіть трагічні. Але от читати її було більше нудно, ніж цікаво. Розлоги описи буквально всього — навіть штанів на кілька сторінок — виснажували. Темп читання сповільнюється до крапель, а захоплення швидко зникає. І хоча розумію, що це — риса класики, для мене вона стала радше перешкодою, ніж перевагою. Особливо дратували постійні згадки про «прекрасність» комунізму. Я категорично проти цієї ідеології, і важко було терпіти нав’язливу присутність її у світогляді персонажів. А от релігійна лінія зацікавила — дивно спостерігати, як вона підлаштовується під політичну систему, стаючи не окремою силою, а майже службою при владі. З персонажами — хаос. Їх багато, плутаються і не завжди відкриваються читачеві. Єдина, хто запам’яталась чітко — Катерина. Можливо, через те, що була мені особисто огидною. Її сцени викликали відразу, але, треба визнати, це теж свідчення сили письма. Книга надто розрекламована. Я б назвала її переоціненою. Якщо вже обирати класику, то мені ближче, скажімо, Кронін. У нього є динаміка і людяність без цього радянського фону, який так обтяжує. Проте, мушу визнати: доля Нелі тримає інтерес. Її розвиток, вибори, внутрішні переживання — це те, заради чого, можливо, й доведеться дочитати всі частини. Саме вона — промінчик серед сірого тексту, і мені справді хочеться дізнатись, як усе для неї завершиться.

Три томи “Сестер Річинських” минули несподівано швидко — понад 1500 сторінок прочитано майже на одному подиху. У третьому томі Вільде змінює оптику: родинна драма поступово відходить на другий план, натомість перед нами постає широка панорама суспільних змін. Іноді роман нагадує хроніку з комуністичними гаслами, політичними деклараціями, подіями, наче записаними в протоколі. Але це й є частина задуму: реальність стає плоскою, коли її захоплює ідеологія, коли ідеали тонуть у щоденній боротьбі за виживання. Зоня — найцікавіша для мене в цьому томі. Її трансформація — це чесна і болісна історія пристосування. Вона стикається з реальністю, де немає місця для ідеалів, але є місце для боротьби за своє місце під сонцем. Вільде майстерно показує, як суспільство змінюється, а герої, хоч і неохоче, повинні підлаштуватися під нові реалії. Часом хотілося більше — продовження сюжетів, відповідей, ясності. Але, схоже, саме в цьому і був задум авторки — показати життя таким, яким воно є: не всі історії мають логічне завершення, не на всі запитання є відповіді.

Другий том «Сестер Річинських» читається вже не як родинна сага — це радше панорама епохи. Ірина Вільде поступово розсуває межі історії: додає нові імена, нові голоси, вплітає суспільні й політичні теми. Але за цим масштабом трохи втрачається найцінніше — камерність і глибина переживань, яка так захоплювала в першій частині. Сестри — вже не в центрі. Вірніше, не тільки вони. Кульмінація першого тому стала точкою відліку для нових конфліктів. Жорсткий і егоїстичний вибір Катерини – це сигнал, що кожен бореться за своє власне місце у житті будь-якими методами. Інші ж лишаються борсатися в тому, що є. Натомість набирають сили інші голоси: Нелі, Слави, матері, численних другорядних персонажів. Цікаво спостерігати, як жінки, не маючи реальної влади, намагаються вхопитися за те, що можуть: шлюб, освіту, хатнє майно, вплив на дітей. Суспільство тут нагадує калейдоскоп — інтелігенція, комуністи, націоналісти, польська влада, церковне оточення. Світ навколо героїнь стрімко змінюється: на тлі історичних катаклізмів, політичної боротьби й зрушень у суспільстві жінки змушені винаходити нові способи, аби залишитися видимими. Найскладніше читалося про Бронка — його сюжетна лінія тоне в ідеологічних деклараціях. Деякі частини хотілося б промотати, особливо там, де багато комуністичних гасел, але навіть вони створюють контекст: важливо побачити, як ідеї вкорінювались у людей. Усе навколо стає більш політизованим. Вільде продовжує ткати складне полотно — про клас, гроші, компроміси і виживання.

Чудова книжка, щоб познайомитися зі стилем письма Ірини Вільде і таки наважитися на ту саму величезну сагу про сестер Річинських (і це схоже буде саме моїм випадком ?) Гарний текст рясніє актуальними на той момент проблемами буковинського суспільства. Тут і проблема національної ідентичності, і упослідження українських націоналістів румунами, і дискурс про роль жінки в суспільстві. Подумати, одні жінки тут бажають не одружуватися, а інші зовсім не хочуть дітей. Одна навіть була готова на аборт, адже розуміла що не зможе витягнути дитину матеріально. Однак присутні і проблеми, а саме незавершеність текстів. Це ніби романи що були скуті до розмірів повістей. Відкритий фінал відчувається занадто відкритим, багато персонажів та сюжетних ліній перериваються та зникають при переході від повісті до повісті. Наприклад подружка головної героїні, Стефа, а також друг Циганчук, що був заарештований в кінці другої повісті, в третій навіть не з’явилися. Хоча грали велику роль до. Навіть те, що сталося після того як гімназисти вирішили не вписуватися до нової гімназії, ми так і не дізнались. Здається ніби тут теж могли постати один чи два повноцінний роман. Але текст, як би там не було, дійсно вартий уваги

Дуже сильна книга, прекрасна своїм напрочуд своєрідним та оригінальним стилем письма (містить чимало тогочасних буковинських діалектизмів, котрі можуть певною мірою ускладнити читання, але без них повісті втратили б свій неповторний шарм), глибоким психологізмом та щирою відвертістю. Повісті (а їх у книзі три) великою мірою автобіографічні, Вільде у головній героїні багато в чому змальовує себе - щиро, відверто, проникно. Авторка пише тепло, душевно, як би зараз сказали - “лампово”. Персонажі (насамперед жіночі) на сторінках живі, яскраві. Чернівці також живі, змальовані з любов’ю, навіть поетично. Я взагалі сміливо можу назвати Вільде поеткою в прозі - трапляються у книзі описи, порівняння та метафори, котрі притаманні в першу чергу поезії. Прочитав з величезним захопленням, тепер з нетерпінням чекаю на знайомство з magnus opus письменниці - романом “Сестри Річинські”.

Чудова книга та яку просто треба наважитись. І потім ви не зможете від неї відійти. Одразу раджу починати виписувати імʼя героїв, бо їх тут ну дуже багато.