Гм! Досі чухаю маківку, шукаючи слова для відгуку на дебютний роман молодого автора Ігоря Астапенка. Я буквально стримую себе і ловлю себе в бажанні відтягнути наостанок оцінку книжки, хоча сам ненавиджу оті дешеві шоу-викрутаси перед оголошенням суддівського вердикту: роман Ігоря Астапенка отри-и-и-и-мує-є-є-є, отримує роман Ігоря-я-я-я Аста-а-а-а-апенка-а-а-а… Тьху на мене! Але спочатку про мій читацький смак. Читаю багато різного. Прозоро сказав? Якщо відкорегувати шкалу правдивості, часу читати стільки, скільки хочу мені бракує. На першому місці – робота, на другому – сон, на решту забаганок і потреб – нуль, кома, стільки-то годин. Знаходячись в лещатах часу, я економлю енергію на написанні відгуків, пропускаючи все, чого не зрозумів. І тут до рук потрапляє «Чаполоч». Видавництво Анетти Антоненко подарувало мені понад сто книжок (ціна в 1 гривню за книжку дорівнює подарунку). В дорозі я майже не відволікаюся ні на що інше, поступово перетравлюючи матеріал. Останню книжку Л. Дереша, з якою не тільки трусився в транспорті, але часом і засинав із нею, довелося хвалити, підмішуючи краплину дьогтю в діжку з медом через невиправдане вживання автором ненормативної лексики. Проїхали. Наступний твір – і знову матернуватий, за те і визнаний, як недостойний уваги публіки. І, нарешті, «Чаполоч». Пауза, яку ви не відчуєте. Я зробив її, набираючи повітря і добираючи потрібні вислови. Наприклад, таке слово, як «сюрреалізм». Воно доречне по відношенню до письменницького підходу Ігоря Астапенка. Але ж мене вже прориває сказати головне, чого не в кожному сюрреалістичному мистецтві знайдеш. І я не хотів би помилитися. Здається, цей Астапенко не просто талановитий письменник (можливо ви знаєте його як поета). Він супер-талановитий, тому що подібної побудови діалогів, всього тексту, проведення сюжетної лінії, такої добірної поезії і мистецьких алюзій треба пошукати. Все це є, правда автори такого рівня вже давно здобули собі вічну славу, а серед живих… Пальців однієї руки мені достатньо для свого списку. Можливо, Астапенко – перший палець моєї другої руки, бо він досить молодий. Так писати у тридцять? Ні, навіть у 27. Роман видано три роки тому. Хоча, в цій книжці не без обсценної лексики (та що ж таке, пані Анетто?) Правда, того небагато. Більше, все ж, натуралістичних сцен між чоловіком та жінками. Чоловік тут, у книжці – ще той негідник. Злочинець, вбивця, сказав би і так – покидьок. Він же: філософ, інтелектуал, нестандартно мисляча особа із завдатками талановитості. Роман написано від його імені, наче як щоденник з доречними відступами, які додають паралельні сюжетні лінії, притаманні жанру роману. От чого бракує багатьом сучасним авторам, так це дотримання канонів. Хтось настрочив повість, ледве наскубавши на сотню сторінок і вже – Роман. Це навмисно пишу «Роман» з великої літери, як авторську самоідентифікацію. Роман Астапенка насправді є романом. На етапі розігріву, тобто, на першому десятку сторінок була думка: чи потрібно це читати? Записки божевільного, героя роману, в сенсі. Але автор взяв мене мертвою хваткою. Сам він, вочевидь, людина з глибокими знаннями в галузі літератури. Я відчув себе десь на рівні нижче ватерлінії. Плюс психологія – імовірно ще одна дисципліна, яку на відмінно знає автор. Письменницький талант плюс талант психолога – ідеальні поєднання для створення хороших книжок. Поступово, від розділу до розділу, автор знімає шар за шаром, розкриваючи механізм самознищення ідеального егоїста, вбивці – Євгена Горка. Письменник маніпулює свідомістю, викликаючи час від часу розуміння мотивів злочинця. Так, він вбив свою матір, але яку матір? І з нею ще стороннього чоловіка. Ну і хто ж той чоловік? Жертви якраз нічим не викликають приязні до них. Проте, вбивство залишається вбивством. Та й про сам злочин Євгена ми дізнаємося тільки у другій половині книжки. У першій він – дивак серед диваків. Більш того, він цей, як його, отой що зі сталевими… Тобто, мужик з характером. Не буду далі розповідати, читайте самі і ловіть задоволення. Якщо чесно, є в книжці дещо, варте ретельного просівання. Тут грає роль моя позиція відносно деяких явищ в літературі, не буду і про це. Я маю передчуття майбутнього автора Ігоря Астапенка. Можу помилитися, але хочеться, щоб його ім’я увійшло до переліку кращих в нашій вітчизняній і світовій літературі. Принаймні, його вірші вже перекладені кількома мовами. Чом би й ні?