Дуже приємно було читати другу книгу про життя Олі Синички. Це було не як звичайне продовження історії, а саме в цьому випадку це було схоже, ніби ти продовжуєш підглядати у шпаринку за життям людей, про яких ти вже стільки знаєш. Ти ніби повертаєшся до чогось вже такого рідного і знайомого. Ця історія дуже глибока, вона ніби оголює душу і думки кожного українця у кожному куточку світу. Тих, що відчувають почуття провини за те, щоб бути щасливим. Тих, що бояться жити. Тих, що думають, що вони розумніші та кращі за всіх. Наскільки б ми не здавалися один для одного різними, настільки з цією книгою ти розумієш ми однакові. Ти ніби читаєш свої думки, хвилювання, ідеї. Через книгу ти відчуваєш навіть краплі теплої зливи на шкірі, чи шурхіт очерету на березі річки, відчуття мурашок, коли босі ноги торкаються чорнозему і хочеться вгрузнути ногами у землю чим глибше. Ти відчуваєш запах на кухні, коли печуться паски - тіста, масла, тепла та затишку. Ця книга огортає і розкриває всі твої відчуття і навіть ті, про які ти давно забула. Як говорила бабуся, що вона казала, як себе поводила, як готувала, смак її вареників. Ця книга про українську душу - таку вразливу, неймовірну, багатогранну та роздерту на шматки.

Це легка, повітряна, добра історія. Сповнена спогадами повними життя. Це книга про дружбу, родинні звʼязки, здійснення мрій та труднощі на цьому шляху. Це історія про те, щоб не боятися бути собою. Про те, як може бути добре разом, здавалося б таким різним людям, які мають спільні погляди на життя або яким просто добре разом. Історія як про мить, так і про ціле життя, про різні покоління. Дуже детально описана сама «вілла» у Сан-Фурсиско, так детально, що здається, ніби сам бачиш ту абрикосу і стареньку хату з вибитим вікном на горищі. Ти ніби відчуваєш пахощі від чорнозему і те як у теплий сонячний день здається, що земля під ногами дихає. Ти відчуваєш все таке рідне українській душі.

Я в захваті. Хотіла теплу, з гумором історію і це саме вона. Єдиний мінус - швидко закінчуються сторінки

Сподобалась обкладинка, то й купила. Але отримала зовсім не те, що хотіла... Початок хороший: зустріч, як все закручується, як починається її перетвореннятв іншу людину і аб'юз... А потім все йде нанівець. ГГ тільки сидить в шафі. Навколо неї нічого особливого не відбувається. Замість депресії та зміни свідомості — шафа. Замість опису фізичних перетворень — побіжні згадки і шафа. Робота? Хобі? Нав'язані хобі? Ні, шафа. Домашній аб'юз? Хіба зачатки, бо вона сидить в шафі, йому пофіг. Розгортання подій про робота? Ніт. Бо "він з нею розмовляє" нічого не говорить про те, що відбувається: я теж з Ґарбі розмовляю (мій робот-пилосмок), але він при цьому ПРАЦЮЄ! А що оте не працює ми дізнаємось тільки в одній сварці наприкінці. Додаткова лінія взагалі ні про що, наче її потім скотчем туди примотали, аби було. Треба було, щоб хтось пнув ту героїню, бо вона взагалі нічого не робить для просування сюжету, тільки в шафі сидить. Ось вам "футболіст". Але кривий і немічний, бо його пас нічого в сюжеті радикально. За "розкриття" взагалі промовчу, бо воно впала на голову, як сніг в Одесі раз на 3 роки. Разом з підвалом. Підсумовую: задум крутий, але мені запам'яталось тільки сидіння в шафі та розчарування між очікування/реальність.

Можливо, цей роман замислювався як прекрасний калейдоскоп, де частини сюжету, думок, складних нагальних тем і проблем суспільства мали б складатися в яскраві довершені візерунки, але натомість вийшов вінегрет, що просто лежить собі дні таці. Бо жодна піднята тема не закінчена, не пропрацьована, спірна. Це оповідання сире, нагадує щоденник пересічної дівчини, місцями не дуже вправний у висловлюваннях, що нормально для щоденника, але не дуже для художнього твору, як заявляється. Про героїв, їхні образи - окрема історія… Дуже хочеться, аби українські автори більше працювали над собою і були до себе більш вимогливими

Дуже випадково обрала першу частину, як спосіб зайняти час в дорозі, і після того з захватом чекала на продовження. А тепер знаю, що буде це лиш друга частина, і буде ще третя! Мабуть, мені зайшла ця книга, тому що я також маю мрію про хату. По вайбу дещо схоже на «Спитайте Мієчку» Кузнєцової, але тут є свій колорит і реалії сьогодення. Дуже рекомендую і з нетерпінням буду чекати завершальної частини.

Дуже атмосферна книга, читається легко. Мені сподобалась.

Не розділяю захоплення від цієї книги. Це найгірше, що я читала евер. На жаль, я так і не зрозуміла ані сюжету, ані мотивації героїв, ані гумору авторки. Мені не ясно чому доросла, освічена дівчина - киянка розмовляє на жорсткому суржику. При чому суржик взагалі неможливо прив'язати до жодного регіону України. Це якась збірна солянка найкринжовіших слів. Герої максимально пласкі, їхні вчинки ніяк немотивовані. Деякі герої взагалі незрозуміло для чого існують у цьому коловороті незрозумілих подій. Мені книга максимально не зайшла, хоча я брала її у відпустку й очікувала легкого читання, але не сталося)