Нещодавно розмовляли з татом про книжки і мою любов до читання. І він сказав мені, що припинив читати десь у 26 років, тому що все, що він продовжував читати — все почало повторюватися. Його перестали цікавити сюжети, бо всі сюжети він вже знає. І я така: «Та ну суть не в тому, що це знайомо, а в самому процесі, насолода, все таке». Коротше, я була з ним не згодна.
І через пару днів після цього починаю читати «Служницю».
Той, хто читав «The Last Mrs Parrish», той зрозуміє мій вираз обличчя на перших сторінках книги.
Але давайте уявімо, що я не читала нічого дуууууже схожого на це, і взяла на читання цей роман.
Міллі ніколи не щастить, коли справа стосується удачі. Вона завжди опинялася не в тому місці і не в той час, майже все своє життя. Та і в принципі, нереально почати жити пристойне життя з таким минулим...
Аж тут з'являється оголошення про вакансію служниці з легкими обов'язками. Міллі проходить співбесіду з елегантною дружиною/матір'ю в її елегантному будинку з її елегантним красенем-чоловіком. Попри всі труднощі, вона отримує роботу. Але Ніна, її нова начальниця, трохи «не в собі». Вона провела деякий час у психіатричній лікарні, вона перебивається з дня на день. А 9-річна Сесілія — зіпсована донезмоги і запалює Міллі при кожній нагоді. Тому Міллі шкодує чоловіка Ендрю, який потрапив у цей емоційний блендер на високій швидкості. Та чи не заслуговує Ендрю на справедливість в своєму житті? Може, цією справедливістю стане сама Міллі?
Мені сподобався гумор в ції книжці. Темп і короткі глави тримають цю книгу на плаву, і Фріда МакФадден додає кілька дотепів і поворотів, щоб оживити сюжет.
Загалом, рекомендасьон для невибагливих читачів трилерів