Тривожний роман, який тримає в напрузі від першої до останньої сторінки. Ідея світу, де виживання залежить від слуху, інтуїції та внутрішньої стійкості, лякає не монстрами, а людською психікою на межі. Історія Мелорі та її дітей — це не лише горор, а й глибока розповідь про материнство, страх і надію.

​Я добре пам'ятаю ці химерні дитячі страхи, для яких не існувало жодних об'єктивних причин, крім уяви. Коли неможливо перетнути кімнату, в якій вимкнене світло (хіба що тоді, коли вона прохідна і в наступній світиться), коли лячно виходити у вбиральню надворі вночі (а там - безмежне зоряне небо над головою і далеке вовче виття у лісі), коли батьки та сусіди перешіптуються про якісь дивні історії, котрі передували розповідям про чупакабру, а ти потім не можеш заснути, бо "мурашки" бігають по спині і волосся сторчма. Був також фільм "Закляття долини змій" (1988), після якого я боюся всілякого гаддя до сьогодні. А ще ж були всі ці історії про маніяків, котрі, як виявилося згодом, навіть не були вигадками... Утім, непояснювано страшно мені було лише до романів Стівена Кінга, випадково знайдених у сільській бібліотеці років у дванадцять. Після "Воно" та "Кладовища домашніх тварин" я, мабуть, відчув, що страх можна конструювати штучно, а отже - можлива і його деконструкція. Вперше я це спробував на практиці, коли довелося повертатися у свинячий голос з якогось івенту (виправи? весілля?) в сусідньому селі. Повертатися у суцільній тиші грудневої ночі ярами, горбами та попід ліс було достатньо пікантно. Якби існувало щось, що мало б мене злапати - це був би для тієї почвари ідеальний момент. Але, як бачите, я досі тут... Роман Джоша Мелермана "Пташиний короб" назбирав цілу жменю нагород та був екранізований Netflix. Я навіть колись подивився цей фільм, але можу не остерігатися спойлерів, адже забуваю все страшенно швидко. Книжку ж прочитав за один день. Яке це прекрасне відчуття, коли читаєш і тобі хочеться продовжувати. Бо подобається, як це зроблено. Бо історія летить і ти не уявляєш, куди тебе разом із нею віднесе. Бо по плечах колюче і солодко бігають "мурашки" ірраціонального страху перед тим, чого ніколи не існувало в реальності, але завдяки фантазії автора та уяві читача - осьо є, тут-і-зараз. Події "Пташиного короба" відбувається під час Апокаліпсису, який затягнувся. Дивне страхоття почалося з росії і невдовзі охопило весь світ. Люди щось бачать, а тоді убивають своїх ближніх (рідних, коханих, випадкових перехожих), а після цього - і себе. Ніхто не розуміє, що вони бачать і чому так поводяться. Світ занурився в цілковитий хаос, шанси вижити мають лише ті, хто не дивиться.  Швидко стає очевидним, що аби вижити - треба не бачити. Молода жінка Мелорі дізнається, що про свою випадкову вагітність і намагається вижити у світі, який раптом збожеволів. Вона повинна дістатися до будинку, в якому забарикадувалася група незнайомих їй, але ще живих людей... Це роман із досконалим саспенсом. Виживання наосліп. Це пригода, яка відбувається у світі, на який ти не можеш дивитися - лише слухаєш його, відчуваєш на дотик, довіряєшся інтуїції. Не дивишся, але знаєш, що там щось є. Звісно, це не так страшно, як проліт "шахеда" над будинком, як танк, що стріляє по тобі у потрощеній посадці, як ймовірність потрапити у полон або померти. Але це та "вода", яка очищує рецептори емоцій, випускає на волю цілі табуни уявних "мурах", допомагає пригадати досвід запійного читання і переконатися, що таке читання - це, щонайперше і найголовніше, величезне задоволення.