Після прочитання цієї книжки якось дивно дивитися навколо й усвідомлювати, наскільки сильно ми звикли довіряти власним очам. Мелорі живе у світі, де один погляд назовні коштує життя. Вона разом із двома чотирирічними дітьми готується вирушити річкою на човні з зав’язаними очима. Тридцять два кілометри треба пройти, покладаючись тільки на слух. Малерман робить дуже круту річ: він забирає в читача зір - головний інструмент орієнтації, і залишає лише звуки. Вода, дихання, кроки, скрип дерева, шелест тканини на вікнах. Розповідь іде двома часовими лініями: теперішнє, де Мелорі готується до подорожі, і спогади, коли все тільки починалося. Вони поступово сходяться, і це тримає в напрузі. Ти постійно прагнеш дізнатися, що чекає героїв на річці, але паралельно прагнеш збагнути, як світ взагалі дійшов до такої катастрофи. Найстрашніше тут навіть відсутність пояснень щодо того створіння. Ми уявлення не маємо, як воно виглядає. Достатньо одного погляду — і людина втрачає розум та вбиває себе. Мені щиро подобається відсутність розжовувань від автора. Чим менше ми знаємо, тим більше простору залишається для власної уяви, а вона іноді видає речі, страшніші за будь-яких монстрів. Мелорі зовсім не схожа на героїню, яку хочеться одразу обійняти й похвалити. Вона виснажена, зла, жорстка, часом поводиться з дітьми до того різко, що хочеться обурено закрити книжку. Але саме через це я їй вірила. Вона показує материнство без рожевих фільтрів: турбота проявляється через суворі правила, дисципліну й постійне навчання виживати. Без гарної картинки. Просто жінка, яка знає, що від її рішень залежать три життя. А Хлопчик і Дівчинка - це взагалі окрема біль. Вони виросли, жодного разу не побачивши небо, дерева чи воду. Зате їхній слух настільки загострений, що вони вловлюють дрібниці, які дорослі просто проґавлять. Сцени на річці, де Мелорі змушена повністю довіритися слуху дітей, виявилися найнапруженішими в усій книжці. Так само зачепила атмосфера будинку, де зібралися абсолютно різні люди, намагаючись створити подібність нормального життя посеред повного хаосу. Том, Дон, Фелікс, Джулс та інші поступово стають маленькою спільнотою, де кожен може виявитися рятівником або смертельною загрозою. Ти постійно вгадуєш, чи можна взагалі комусь вірити. Чесно: місцями мені хотілося більше деталей про сам колопс світу. Проте саме ця невизначеність додає історії моторошності. Малерман відмовляється розкладати все по поличках чи давати комфортні відповіді. Залишається страх, купа запитань і простір для власних здогадок. «Пташиний короб» спрацював для мене як історія про страх, виживання, жорстке материнство й дивовижну здатність пристосовуватися до божевільних умов.

Це той рідкісний випадок, коли постапокаліптичний трилер тримає в напрузі не через те, що він показує, а через те, що він змушує вас уявити. ​Світ охопила дивна епідемія: люди бачать «щось» на вулиці, що миттєво зводить їх з розуму і змушує чинити самогубство. Майстерно передано  відчуття безпорадності. Коли герої зав’язують очі, коли вони намагаються вижити в нових умовах та не зійти з розуму.  Фінал залишає багато простору для інтерпретацій. Цілком можу уявити собі, що колись автор напише продовження (це скоріше моє бажання, а не реальність). Книга буде цікава любителям горору, трилерів та книг про постапокаліпсис.

Дуже цікава книга! Я не дивилась фільм, читати мені дуже сподобалось.

«Пташиний короб» — книга з дуже сильною ідеєю та моторошною атмосферою, але особисто мене по-справжньому затягнули лише останні сторінок 80. Саме там з’являється справжня напруга, динаміка і той самий страх за героїв. Початок і середина здались трохи затягнутими, проте фінал справді вартий уваги. Загалом історія цікава, просто хотілося більше драйву протягом усієї книги.

Задум дуже цікавий, але реалізація мене не вразила. Місцями моторошно, але до майстерності Кінга далеко. Всередині було трохи нудно, бо події розгортались в одному місці і якихось поворотів особливо не було. Кінцівка - для мене була передбачуваною і логічною. Непогана книга на один раз, але захвату багатьох не розділяю…

Уявіть, що ви пливете незнайомою річкою із зав'язаними очима, ви не знаєте, що чи хто спостерігає з берега за вами. Не відомо що попереду і немає дороги назад, а ще з вами двоє маленьких дітей. Хлопчик і Дівчинка котрі слухають, чи щось не наближається. Страшно правда. А починається книга з того що Мелорі дізнається що вагітна і в ту хвилину це здається найбільшою проблемою, але, на жаль, це не так. Щось коїться у світі, щось лихе наближається все ближче і ближче. Починається справжній хаос, люди щось бачать чи когось, невідомо, адже всі хто це побачив сходять з розуму і себе вбивають. І саме в цьому світі Мелорі залишається сама. Вона вирушає до будинку в який запрошують незнайомців для прихистку і там знаходить друзів, вони разом живуть, виживають,на щастя за будинком є річка, є колодязь з водою. Але Мелорі вагітна і є ще Олімпія котра теж чекає малюка і їх це лякає, адже народжувати вони будуть самі без лікарів. Та коли є друзі, допомога то є надія на краще. Але, на жаль, деколи люди є божевільними і не дивлячись на істот і саме через це Мелорі залишається сама з дітьми котрі тільки народилися, сама в будинку, де є тільки смерть. Сама мусить піклуватися про себе і про дітей, навчаючи їх жити у світі де потрібно слухати і не дивитися. Маючи лише маленьку надію на річку котрою вона потім попливе з дітьми з надією що той хто там їх чекає.

Тривожний роман, який тримає в напрузі від першої до останньої сторінки. Ідея світу, де виживання залежить від слуху, інтуїції та внутрішньої стійкості, лякає не монстрами, а людською психікою на межі. Історія Мелорі та її дітей — це не лише горор, а й глибока розповідь про материнство, страх і надію.

​Я добре пам'ятаю ці химерні дитячі страхи, для яких не існувало жодних об'єктивних причин, крім уяви. Коли неможливо перетнути кімнату, в якій вимкнене світло (хіба що тоді, коли вона прохідна і в наступній світиться), коли лячно виходити у вбиральню надворі вночі (а там - безмежне зоряне небо над головою і далеке вовче виття у лісі), коли батьки та сусіди перешіптуються про якісь дивні історії, котрі передували розповідям про чупакабру, а ти потім не можеш заснути, бо "мурашки" бігають по спині і волосся сторчма. Був також фільм "Закляття долини змій" (1988), після якого я боюся всілякого гаддя до сьогодні. А ще ж були всі ці історії про маніяків, котрі, як виявилося згодом, навіть не були вигадками... Утім, непояснювано страшно мені було лише до романів Стівена Кінга, випадково знайдених у сільській бібліотеці років у дванадцять. Після "Воно" та "Кладовища домашніх тварин" я, мабуть, відчув, що страх можна конструювати штучно, а отже - можлива і його деконструкція. Вперше я це спробував на практиці, коли довелося повертатися у свинячий голос з якогось івенту (виправи? весілля?) в сусідньому селі. Повертатися у суцільній тиші грудневої ночі ярами, горбами та попід ліс було достатньо пікантно. Якби існувало щось, що мало б мене злапати - це був би для тієї почвари ідеальний момент. Але, як бачите, я досі тут... Роман Джоша Мелермана "Пташиний короб" назбирав цілу жменю нагород та був екранізований Netflix. Я навіть колись подивився цей фільм, але можу не остерігатися спойлерів, адже забуваю все страшенно швидко. Книжку ж прочитав за один день. Яке це прекрасне відчуття, коли читаєш і тобі хочеться продовжувати. Бо подобається, як це зроблено. Бо історія летить і ти не уявляєш, куди тебе разом із нею віднесе. Бо по плечах колюче і солодко бігають "мурашки" ірраціонального страху перед тим, чого ніколи не існувало в реальності, але завдяки фантазії автора та уяві читача - осьо є, тут-і-зараз. Події "Пташиного короба" відбувається під час Апокаліпсису, який затягнувся. Дивне страхоття почалося з росії і невдовзі охопило весь світ. Люди щось бачать, а тоді убивають своїх ближніх (рідних, коханих, випадкових перехожих), а після цього - і себе. Ніхто не розуміє, що вони бачать і чому так поводяться. Світ занурився в цілковитий хаос, шанси вижити мають лише ті, хто не дивиться.  Швидко стає очевидним, що аби вижити - треба не бачити. Молода жінка Мелорі дізнається, що про свою випадкову вагітність і намагається вижити у світі, який раптом збожеволів. Вона повинна дістатися до будинку, в якому забарикадувалася група незнайомих їй, але ще живих людей... Це роман із досконалим саспенсом. Виживання наосліп. Це пригода, яка відбувається у світі, на який ти не можеш дивитися - лише слухаєш його, відчуваєш на дотик, довіряєшся інтуїції. Не дивишся, але знаєш, що там щось є. Звісно, це не так страшно, як проліт "шахеда" над будинком, як танк, що стріляє по тобі у потрощеній посадці, як ймовірність потрапити у полон або померти. Але це та "вода", яка очищує рецептори емоцій, випускає на волю цілі табуни уявних "мурах", допомагає пригадати досвід запійного читання і переконатися, що таке читання - це, щонайперше і найголовніше, величезне задоволення.