Донна Фрейтас

Я не хочу мати дітей, я не хочу бути мамою, я не буду народжувати..... І це на кожній сторінці. Книга була б дуже класною і цікавою через прийом "Якби" і різних варіантів розвитку подій, якби не те саме на кожній сторінці. І в результаті вона все одно має дитину. І щаслива. Для чого треба було всю цю тему мудохати стільки сторінок, якщо в результаті кожного з 9 "якби" вона має дитину, навіть якщо не рідну.

Анонім

Тепер я на власній шкурі відчула, що таке “скляна книга” - в ній стільки болю, тривоги, сумнівів, а разом з тим і свободи, і вибору, і права бути собою. Роуз Наполітано з підліткового віку знає, що не хоче мати дітей. Вона попереджає про це свого партнера до весілля, чоловік поділяє її світогляд. Але одного дня його думка змінюється… І починається розповідь про наслідки цих змін. Здавалось би, ситуація не безвихідна, але компромісного рішення не існує, як не можна трішки завагітніти. Отже, доводиться або гнути свою лінію і стикатись з втратами, або відмовлятись від своєї позиції…і стикатись з втратами. Структурно роман дуже цікавий - мало того, що він нелінійний, то ще чимось нагадує річку з десятком приток і розгалужень, які можуть або пересохнути, або об'єднатися знову. Рекомендую однозначно, але буде боляче і тригерно.

Анонім

Я мала високі очікування від цієї книги, оскільки її тема мене дуже цікавить. Голоси жінок, які не хочуть дітей, нечасто висвітлюються, тож я сподівалася побачити глибоке розкриття цього питання на сторінках книги. Частково я це справді отримала. Було боляче читати, як головну героїню Роуз поблажливо переконують, що діти — це чудово, і як тільки вона народить, то обов'язково в цьому переконається. Важко було читати про сумніви Роуз, її невпевненість щодо власних бажань, страх, що без дитини вона неповноцінна. Сумно усвідомлювати, як часто суспільство не сприймає таку точку зору і такий вибір жінки, на який вона має повне право. Проблема в тому, що наприкінці весь посил книги зводиться до думки, що материнство — це важко, але воно того варте. Що варто лише народити або ж завести дитину будь-яким іншим способом, і ти безмежно полюбиш її. Не те щоб я заперечувала цю ідею, але мені хотілося б побачити й іншу точку зору. Я впевнена, що є матері, які можуть любити своїх дітей, але часом шкодувати про їхнє народження, або ж не відчувати "материнського інстинкту". Просто про таке не прийнято говорити. Мені здалося, що книга підняла чутливу, подекуди табуйовану тему, але так і не змогла її повністю розкрити.

Анонім