Мій індивідуальний протокол читання змушує мене читати твір, а потім проводити невеличку експедицію інтернетом у пошуку інформації про письменника. Звісно, якщо ім’я автора мені невідоме. Іноді я прощаюся з книжкою, не дочитавши до кінця. Прощання з нею не означає повний розрив з автором. Але після вдалої знахідки іноді хочеться написати відгук, або не писати. Пару разів бажання було сильнішим за мене і я вже реагував, ще не знаючи кінця, а в окремому випадку – ледве навіть прочитавши пару десятків сторінок. Тілько-но доскроливши п’єсу до завіси і видаливши її з гаджету, все, що я міг сказати собі: «Мдяаа! Як можливо щось написати про неї?» Навіть про них, бо в книжці після основної п’єси – «Огнище» бонусом розміщено ще невеличку – «2 год. 14». Якось так. Спробуйте вголос телефоном порадити комусь. Промовте назву – «2 год. 14». Якщо в минулому ви отримували і надсилали телеграми, у вас вийде. А родзинка книжки не в назві. Читаючи п’єси, я хапався за голову: «Сюр! Сюр! Це махровий сюрреалізм!» І що ж? Радити це іншим, чи утриматися? Я впевнений в адекватності і кваліфікації перекладача з французької – Ростислава Нємцева. Неїстівне він виплюне і затопче ногами. Але наш читач... За п’ятибальною шкалою оцінки чітачів коливатимуться від мінус десяти до дванадцяти з плюсом. Ще раз: за п’ятибальною! Подібна література могла з’явитися тільки в ХХІ столітті. Все! Я дожив до неї і, здається, нічого нового вже не побачу. ))) «Огнище» - сюрреалістична комедійна (?) п’єса. Власне, як і друга, ота що «2 год. 14». Страшно уявити, чим надихається канадський драматург Д. Пакет, але його перо танцює на папері дивні танці. Хоча! Хто ж пише на папері? Під пальцями набір клавіш, як у музичного інструмента. А я бачив, як імпровізує музикант, народжений грати джаз. Спочатку освоїв клавіші, потім вчився ходити. «Огнище» - це трилогія в якій не вистачає психіатра, тому роль психіатра запропоновано нам: читачам або глядачам. Я назвав її комедією? Ну так, напевно на сцені п’єсу грають під постійні смішки і регіт публіки. А якщо опустити репризи героїв, у залишку ми побачимо чисту трагедію, причому трагедію в трьох поколіннях: один акт – епізоди життя одного з поколінь. Як ви зрозуміли, актів у п’єсі три. І всі дійові особи твору по суті є антигероями. Тобто, вони викликають антипатію, плюс питання: чому так? Передача певної негативної спадковості від старших до молодших простежується однозначно. В тому і полягає ідея автора. Але навіть епізодичні ролі в якісь такі, як би висловитись? Із сильно поведеним дахом. Прямо аж, бр-р-р! Мені і до п’єси не дуже хотілося колись побувати в Канаді, а тепер поготів. В «2 год. 14» ось такий цікавий діалог між Сантою і юнаком: САНТА: ... Чого тобі хочеться на Різдво, мій гарний Франсуа? ФРАНСУА: Стати нормальним. САНТА: Ага, ще один... Ну і молодь, ви всі хочете одного й того самого. «Нормальний» - слово, яке вигадали «психи», щоб мати роботу. Прокиньтеся нарешті. «Психи» - молодіжний сленг Санта Клауса, що означає лікарів-психіатрів. Років тридцять тому я вважав би автора п’єси навіженим. Незабаром, можливо, канадці пишатимуться своїм народним пророком. Все якось дуже схоже на реальність. Тенденції? Ризикніть почитати!