Ця книжка несподівано повернула мене в університетську аудиторію. Там, де пахло типографським чорнилом, тихо грав джаз, і викладач — один із тих, хто справді закоханий у свою справу — говорив про мистецтво так, що час зупинявся. Голос у нього був спокійний, але очі палали. І я сиділа на першій парті (буквально НА парті, бо на заняттях була вільна атмосфера), боячись навіть кліпнути. «Історії картин» Даніеля Арасса мають ту саму інтонацію. Ця книга народилася з циклу радіопередач — коротких, живих розповідей про живопис, де історія й аналітика переплітаються з радістю відкриття і тонким гумором. Це не «лекції», а щира розмова. Арасс ніби сидить поруч, показує репродукцію, нахиляється ближче й каже: «Поглянь сюди. Бачиш?». Його увага до деталей змінює саму якість бачення. Він може зупинитись на русі руки, погляді, зламі перспективи — і сприйняття твору перевертається. Він обирає відомі й маловідомі твори — від «Мони Лізи» да Вінчі до «Походження світу» Курбе, від стриманої ніжності «Благовіщення» Фра Анджеліко до ледь вловимоої посмішки в «Портреті чоловіка» Антонелло да Мессіни. І всі ці розповіді щедро ілюстровані. Я читала повільно. Вдивлялась у репродукції. Шукала додаткову інформацію. Це не один вечір із книжкою, а кілька тижнів у доброму товаристві. І, мабуть, саме тому ця книжка викликала в мені ностальгію — за тими студентськими вечорами, де ти ще не поспішаєш жити, а тільки вчишся дивитися. Це книжка не тільки для тих, хто цікавиться мистецтвом. Вона для тих, хто хоче заново навчитись бачити.