Щось неймовірне. Мішанина з теорій змови, наркотріпів і цитат із світової класики, приправлена фірмовою поланіківською чорнухою. І авокадо замість вишеньки на торті:) 10/10.

Дуже примітивне, не раджу

Книга дійсно не відпускала. Хотілось ії дочитати до самого кінця, хоч фільм я вже дивилась більше року тому і мені було майже нічого не зрозуміло, та в принципі не сподобалось. Але книга по своєму цікава, то на перший раз не нудно, і нотки істини в словах автора також є

Це історія про Віктора Манчіні, затятого сексоголіка. Він підробляє в етнографічному музеї живим експонатом, а ще — допомагає людям, дозволяючи їм врятувати себе від задухи, давлячись іжею. Він не може похизуватися прекрасними стосунками з матір'ю, яка все дитинство хлопчика поневірялася по в'язницях. Але все змінилося, коли його матір захворіла. Вона потребувала його, а він — бути комусь потрібним. Але хто Віктор насправді та для чого живе це життя? Чому варто прочитати: буяння пригод і реалістичних описів подій вражають. Чому не варто: навряд чи вам вдасться витягнути з цієї книги якусь важливу думку. Вона, скоріше, занурить вас у безнадійність буття, від чого власне здасться набагато кращим.

Найбільш дивний і геніальний (?) твір Поланіка. Дуже закручений та заплутаний сюжет, розслабитися і спокійно читати — не вийде. Твір нестандартний, зовсім не такий, як очікуєш. Після прочитання намагаєшся скласти сюжет у голові. Для повного розуміння книги можна прочитати двічі, але від такого задоволення відмовлюся)

Щойно почала читати, і вже з перших сторінок відчуваю задоволення від стилю Поланіка. До цього читала Бійцівський клуб, Задуху, Невидимих монстрів та Колискову. Гадаю, за рівнем жартів і динамічністю сюжету ця книга буде не гіршою за магнум опус — бійцівський клуб

Таксь, ну погнали якось охарактеризувати цей текст! Що можу сказати, мені дуже імпонує як майстерно Поланік тримає увагу читача, його стиль це щось? Він вміє викликати різноманітні емоції, текст це буквально дуже організований хаос. Вся книга буквально складається з протиріч і просякнута впливом патріархальних установок на соціум. Ця книга про самоідентифікацію. Дай мені хоч щось у цьому йобаному світі, що є саме тим, чим здається! Але це не про банальні пошуки себе, це буквально про саморуйнацію. Книга про невидимий біль, невидимі я, невидимих монстрів. Свобода — це міф? Краса = влада. Влада -> втрата себе. Ти не належиш собі. Як тільки ти отримуєш владу, славу, популярність то ти втрачаєш право на життя, тепер ти належиш усім, але тільки не собі, у тебе немає вибору. (Але вибір є завжди! Скажете ви?) Відвертість, відвертість і ще раз відвертість це про Поланіка! Де я в цьому світі? Хто я в цьому світі? Я це те, що я люблю, я це те чим я займаюся? Це я? Чи це таки не я? Як зрозуміти хто я, якщо у мене немає права на самостійний вибір? Що таке біль? (Батьки?) Що таке втрата? (Себе?) Це здається трохи трудомістким, але нам усім є від чого тікати. І коли я кажу «ми», то маю на увазі всіх на світі. Тож... Шеннон тікала від себе, але їй це так і не вдалося. Чак не веде вас за ручку сюжетом своєї книги, він буквально штовхає вас у цю прірву сюжету, чесно, прямо, відверто. Ловила іноді себе на думці наче я читаю чийсь щоденник (себто нашої Шеннон). Це був незабутній досвід, твісти Поланіка це щось. Цей патріархальний капіталістичний світ до добра не доведе? Щоб побачити, чи зможу впоратись, я хотіла змусити себе знову зростати. Розірвати свою зону комфорту. Моя трансформація. Ось було моє життя, яке почнеться заново, спочатку. Цього разу я могла б бути великою нейрохірургинею. Або могла б стати художницею. Ніхто не перейматиметься тим, який у мене вигляд. Люди просто бачитимуть моє мистецтво, те, що я зробила, а не лише те, яка я на вигляд, і люди мене любитимуть. Наостанок я подумала, що нарешті знову зростатиму, видозмінюватимусь, адаптуватимуся, еволюціонуватиму. У мене будуть фізичні перепони. Дай мені звільнення. Мені набрид цей світ виглядів. Свиней, що лише здаються жирними. Сімей, що лише здаються щасливими. Дай мені позбавлення. Від того, що лише здається щедрістю. Що лише здається любов’ю. Спалах.

Класичний Поланік! Ламає мозок, захоплює та тримає увагу, ну як завжди, по класиці. Біблійні мотиви, ну куди ж без них у його книгах. В цій книжці ми знову не можемо оминути тему самоідентифікації, намагання зрозуміти і знайти себе в досить переломний момент, не за власним бажанням, а лише тому, що так склалися обставини? О тааак, це сюди. Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно. Чи можемо ми бути такими ж неупередженими, коли отримуємо вдооосталь влади, якими вважали, що зможемо бути в такій позиції? Ніхто не бажає визнати, що ми залежні від музики. Це просто неможливо. Ніхто не залежить від музики, телебачення і радіо. Нам потрібно більше: більше каналів, більший екран, більша гучність. Ми без цього не можемо — але ж ні, залежних немає. Що ж, всі ми, безперечно, тією чи іншою мірою залежні від швидкого дофаміну? Є дещо страшніше, ніж знайти своїх дружину та дитину мертвими. Наприклад, спостерігати, як їх повільно вбиває світ. Спостерігати, як твоя дружина старіє, втрачаючи інтерес до життя. Спостерігати, як твої діти відкривають для себе все те, від чого ти намагався їх уберегти. Наркотики, розлучення, конформізм, хвороби. Усі ці приємні чистенькі книжечки, музика, телебачення. Розвага. Усе, що мені залишилося — можливо, єдиний спосіб здобути свободу, — це зробити те, чого я не хочу. Прийняти своє покарання. Я мушу постати проти самого себе. Це протилежно прагненню до щастя. Я маю зробити те, чого найбільше боюся. Що ж, свобода — це рабство? Також Поланік неодноразово робить великодки на 1984, частково викривляючи та висміюючи деякі парадигми, апелюючи до того, що можливо Старший Брат діє по-іншому(?) Ви — культурне середовище. Носій. Дехто досі вважає, що сам керує своїм життям. Ви одержимі. Ми всі — переслідувачі й переслідувані. Щось чужорідне завжди живе через вас. Усе ваше життя — лише засіб пересування, який доправляє це щось на землю. Злий дух. Теорія. Маркетингова кампанія. Політична стратегія. Релігійна доктрина. Що ж, так чи інакше нас справді визначає середовище, хто ми насправді, хто ми без цього усього, чи... це все і є ми? Це однозначно в стилі Поланіка, якщо вам подобається його стиль, то і цей його текст вас захопить, проте спочатку як це часто буває у Чака текст досить незрозумілий, і ти не зовсім розумієш як щось трактувати, але як я колись вже охарактеризовувала інший його текст, так скажу і тут: його тексти це організований хаос!