вау!

Не знаю чи вона геніальна, але мене вона надто захопила

Таке чудове пакування, прям естетична насолода распаковувати таку посилку 😍ще й неймовірний аромат від неї, просто бомбезні парфюми🤤Книгу ще не читала, бо тільки отримала

Артур щось знає. Неймовірний талант розповісти про найтемніші часи, даруючи світло, незважаючи ні на що. Читаю зі сміхом і сльозами. Дякую за вашу службу...

Чесний, глибокий і важкий текст. Автор порушує теми, які складно ігнорувати, і говорить про них прямо — іноді різко, іноді боляче, але саме так, як потрібно. Це книга, яку не варто відкладати. Вона чесна, актуальна і влучна настільки, що інколи стає некомфортно. Це досвід, який варто прожити. І саме тому її має прочитати кожен українець і кожна українка.

Просто та сильно написано, зачепило!

Книга Гемінґвей нічого не знає від Артур Дронь — це не просто текст. Це пам’ять. Це біль. Це правда, яку неможливо ігнорувати. З першого розділу я вмивалася слізьми. Особливо тоді, коли зайшла за посиланням і слухала, як сам автор читає цю книгу — його голос пробирав до кісток, робив кожне слово ще важчим, ще реальнішим. Ця книга має бути у кожного свідомого українця — не для колекції, а для передачі через покоління. Щоб пам’ятали. Щоб знали, якою ціною дається свобода. Щоб не стерлося відчуття реальності, в якій наші військові — під обстрілами, в холоді й голоді, серед втрат побратимів — не втрачали світло в собі. Не втрачали віру. Бо в ті моменти кожен із них сам ставав тим світлом. Тим Богом. Читаючи цю книгу, я не просто перегортала сторінки — я проживала її разом з автором. Його згадка про «польську мівіну в стакані» повернула мене в перші дні повномасштабного вторгнення. Туди, де ми фасували гуманітарну допомогу, де знаходили дитячі малюнки для військових — прості, щирі, але такі сильні, що стискало горло. Кожна сторінка — це нагадування: там, на фронті, щохвилини хтось втрачає життя. Чиїсь сини і доньки. Чоловіки і жінки. Батьки. Брати. Сестри. І це також нагадування нам — не забувати, не відвертатися, не звикати. Донатити. Допомагати. Бути поруч, навіть на відстані. Бо поки ми маємо можливість жити звичайним життям — пити каву, працювати, дихати вільно — хтось виборює це право щодня. Ніхто не народжений для війни. Ніхто не обирав цей шлях. Але наші військові зробили вибір — залишити свої життя і стати щитом для країни. І вони зробили це з розумінням, що ніхто інший за них цього не зробить. Це важка книга. Болюча. Але необхідна. Бо це — наша реальність. І наша пам’ять.

Це повинен прочитати кожен, щоб зрозуміти військових, хоча б на маленький відсоток.