Нові відгуки

Ми всі — діти в дорослій подобі, і ця книга ніжно нагадує про це. Вона пронизана теплом, мов привітання Маленькому Принцу в кожному з нас. Її магія — у здатності говорити до кожного по-різному. Легкий стиль і глибокий зміст роблять її справжньою перлиною. Прочитайте її — як подяку дитинству в собі.

Перед тим як читати "Маленького принца", я познайомилася з біографією Екзюпері. Дуже цікава людина. Твір також дуже цікавий, як і дітям, так і дорослим. Багато філософських думок, які залишаються в думках на тривалий час. Я буду перечитувати цей твір, і шукати в ньому ще сенсів. Думаю, що цей твір варто прочитати усім, хто його ще не прочитав. Хочу ще залишити на кінець цитату: "Серед людей теж самотньо". Він слова мені дуже перегукуються і думаю деяким також.

У мене не було завищених очікувань від книги і я навіть не розуміла чого очікувати. Я вибрала для читання її зовсім випадково.. просто вирішила спробувати. Не дарма ж мене чіпляє «Маленький принц» 🌌 Я просто насолоджувалась читанням, відвертими історіями автора перед читачем про своє життя, про людські цінності 🌄 В книзі три автобіографічні історії про польоти Екзюпері та його друзів — «Нічний політ», «Планета людей» та «Лист до заручника».. Трагічні і зі щасливим фіналом. Особливо захопила мене «Планета людей», де йдеться про авіатрощу в пустелі, блукання пісками з товаришем без води декілька днів, визволення раба з полону. У мене було таке враження, що я сама почала відчувати ту спрагу і спеку 🏜️ А як тут описується любов до польотів, неба, життя 💔 В книзі багато такого над чим хочеться зупинитись і задуматись хоч на хвилинку. Рекомендую прочитати і відчути той стан, з яким ділиться автор, наче своїм потаємним 🛩️🗾

Я не одразу зрозуміла, що «Маленький принц» — це не про дорослих, які забули, як бути дітьми. І навіть не про любов чи відповідальність, як це часто повторюють. Лише після, мабуть, десятого перечитування, я раптом побачила в цій книжці парадокс: це історія не про пошуки сенсу життя, а про неможливість знайти його остаточно. Власне, про прийняття того, що сенс — це те, що змінюється, зникає і повертається в іншій формі. Найяскравішим для мене став образ лиса. Ні, не як друга, не як того, хто вчить любові, а як істоти, що дає Маленькому принцу останній ключ перед тим, як той зникне. "Ти назавжди у відповіді за тих, кого приручив" — це насправді не стільки про мораль, скільки про межу між свободою і прив’язаністю. Я раптом усвідомила: лис не просить залишитися, він дозволяє піти. Але лишає шрам — пам’ять, ритуал, звичку. А це вже не любов у її класичному розумінні. Це щось глибше — неможливість повернутись до того, ким ти був до зустрічі. Коли я дочитала «Маленького принца» в фінальний для мене раз — я відчула спокій, бо вперше не шукала відповідей. Мені вистачило тиші між словами. Там, де принц не каже нічого, а пілот малює намордника для вівці, я побачила головне: ми ніколи не знаємо, кого врятували наші дії — когось іншого, чи себе. І ми ніколи не знатимемо, чи вівця з’їла троянду. Але, можливо, краще не знати. Можливо, справжня поезія життя — в цій невпевненості. У зірці, що світиться не тому, що там хтось є, а тому, що ми в це віримо.

Важко писати відгук на збірку текстів, особливо якщо вони настільки хороші і такі різні як у цього видатного французького автора. Та я все ж спробую. А для початку, потрібно виділити передмову, що її написала Ганна Улюра – це неймовірної якості розвідка життя письменника та пілота. Саме ці дві іпостасі поєднував в собі Екзюпері, намагаючись водночас жити автором, та залишатись пілотом. Наскільки це в нього виходило важко судити, стоячи за багато років від нього, проте його душа досі сяє в романах та начерках. Текст, який розпочинає збірку – це «Нічний політ». Роман про авіаторів, що день за днем брали на себе надзвичайно важливу та складну місію по доставці пошти. Зараз видається дивним, що колись пересилка звичайних листів почасти ставала випробуванням на дні, тижні або навіть місяці. Що заради підтримки зв’язку між двома людьми, за самі хмари злітали величні машини, і люди ризикували життям в польотах через гори, пустелі й океани. В цій справі треба бути не тільки професіоналом, але й навіть фанатиком – і саме таким перед нашими очима постає Рів’єра, керівник авіапоштової компанії в Аргентині. Жорсткий до будь-якого промаху, справедливий аж за край. Він людина, що любила й цінувала небо понад усе, окрім обов’язку. Бо робота має бути виконана, а відповідальні за провали люди – покарані. Не важливо, про кого мова – пілота, що злякався темряви при відмові освітлення в літаку, і через це запізнився на години, або ж авіатехніка, що двадцять років працює над літаками, але все ж помилився з проводкою та призвів до збоїв у двигуні. Любов підлеглих не така важлива, як їх обов’язок, так Рів’єра щиро вважав. Та навіть така максима, що була рефреном всього його життя може змінитися. «Планета людей» - це чудова автобіографічна оповідь та водночас філософський роздум про сенс життя й своє місце в світі. Письменник присвятив текст своєму другу, Анрі Гійоме, майстерно описавши всі найдрібніші нюанси пілотського життя. Від самого початку, першого польоту, крізь катастрофу, безліч випробувань та аж до краю. Неймовірні пейзажі наповнюють роман, розбавляючи, наче розділяючи питання, які вже прозвучали, і різні відповіді, що знаходив Екзюпері впродовж твору. Цей роман змушує замислитися, оцінити власне життя, обраний шлях, та врешті вирішити для себе, задля чого власне є «Я». Невеликий роман «Лист для заручника» завершує цю збірку. І він став для мене найважчим. Бо що може бути ближче сьогодні для нас, ніж емоційна рефлексія війни, що може закінчитися, але всередині людини буде тривати все життя? Правдива, жорстока, занадто жорстока, як і сама війна. Що саме бачить і відчуває людина в пастці окупації? Ким йому чи їй видаються люди навколо, солдати та цивільні, колаборанти та вірні Вітчизні люди? Ким врешті стає сама людина в цей час, і заради чого боротися? Хіба є сенс, якщо згідно з екзистенціалізмом кожне життя все одно закінчується смертю. Антуан де Сент-Екзюпері на останній сторінці свого твору дав відповідь на це питання: «Нема однакової міри для смерті у вільному бою і загибелі вночі під чоботом поневолювача. Нема однакової міри для ремества вояка і ремества заручника. Ви – святі». Він не знецінює тих людей, що опинилися заручниками. Уявіть собі, сорок мільйонів заручників в окупації, під абсолютною владою нелюдей. Страх, біль, постійна темрява. Де знайти світло, віру, бажання, аби жити далі? Коли ти навіть не впевнений в тому, що якщо пощастить пережити все це жахіття, минуле повернеться. Що не буде тебе переслідувати цей страх все життя. Коли тебе можуть катувати й вбити за те що ти просто ти. Ми маємо слугувати своїй Батьківщині. Як можемо, докладаючи усіх сил, не жаліючи часу, грошей, себе самих. Бо багато хто віддає своє життя. В бою і в окупації. Та все ж з одним на всіх бажанням в серці. Свобода.

Найкраща книга в світі

Дуже поетична і тендітна історія. Ніби й дитяча казка, але водночас сповнена дорослої філософії. Цікавим є те, що тут майже немає "героїв" у класичному розумінні, зате є образи, метафори й символи. Сам стиль написання досить легкий, образний, а кожна фраза майже афоризм. Ця книжка нагадує про те, що "важливе очима не побачиш", і що дорослі часто забувають бути живими. Тому рекомендую "Маленького принца" тим, хто почувається загубленим або втомленим. Тим, хто хоче згадати себе дитиною або хоче навчитися бачити серцем. Це книжка не вікова, а скоріше для стану душі.

Коли я читала Маленького принца в дитинстві, це здавалося милою казкою — про чарівного хлопчика, який мандрує між планетами, говорить з трояндою, приручає лисицю. Щось щеміло всередині, але тоді я ще не знала, чому. Просто було гарно й трохи сумно. А потім я виросла. І перечитала. І тоді накрило. Бо виявилось, що це зовсім не дитяча історія. Це книжка про дорослих, які забувають, як це — бути справжніми. Про людей, які рахують гроші, але не помічають краси. Про любов, яка потребує турботи, часу, терпіння. І про втрату, яка завжди несподівана, навіть коли ти знаєш, що вона наближається. У дорослому віці ця книжка болить по-іншому. Але й лікує по-іншому теж. Нагадує, що найголовнішого очима не побачиш. І що ми відповідальні за тих, кого приручили.