Анна Бугаєва

Про війну, особливо коли вона ще не закінчилася, а триває, і один Бог відає, скільки їй, клятій, ще тягнутись, писати важко. Мабуть, удвічі важче писати про неї жінці. Та ще й жінкою як головної героїні твору. Бо ж недарма кажуть, що у війни не жіноче обличчя. А яке?.. Про це, на наш погляд, новий роман Анни Бугаєвої «Я твій ворог». Письменниця й раніше писала гостродраматичні твори, у яких героїня опинялась у складних життєвих ситуаціях. Та її свіжа книжка зовсім про інше і написана не так, як попередні.
Основою сюжету стали кілька місяців з життя сорокарічної киянки Зої – власниці невеликої будівельної компанії. Життя, яке котиться наїждженою колією, майже не спотикаючись на вибоїнах. Ну, як не спотикаючись? Ані сім’ї, ані дітей, ані навіть постійного коханця. Бо дуже вже самостійна й самодостатня. До такої міри, що інколи хочеться вовчицею вити з розпачу. І ось лютий 2022 р. кривавий і тьмяний. В одну мить Зоя залишається без домівки, бо в її будинок влучила російська ракета. Намагаючись врятувати дочку своєї померлої від нещасного випадку на виробництві працівниці, героїня опиняється у селі, яке за кілька годин окупують вороги.
Не можна без співчуття і водночас обурення, огиди, бурхливо киплячої ненависті читати ці розділи роману. Мимоволі згадуєш старі радянські твори про другу світову і безчинства на нашій землі німецько-фашистських окупантів. Згадують про ту війну і деякі з персонажів роману Бугаєвої. Баланс виявляється не на користь нових зайд. Куди до їх нелюдської жорстокості тим німцям. Незрозуміла, не маючи пояснень жадає до знищення усього живого і неживого (проте гарного і раціонального). І заздрість до народу, який хоче жити добре, мирно, заможно, невтомно працюючи на своїй землі. І дика, звіряча жорстокість, спрямована на будь-кого. І сила народу, який навіть у таких нелюдських умовах продовжує зберігати людські риси. Дуже жорсткий текст, який не можна подолати і який подолати треба, щоб сповнитись рішучістю й силою продовжувати опір зайдам. Бо інакше нас, українців, не стане.
Доклавши неймовірних зусиль, героїня виривається з пекла й знову опиняється у фронтовому Києві. Письменниця змальовує картини перших воєнних місяців, коли ще панувала повна розгубленість і невизначеність. Переповнені біженцями вокзали, забиті вщент потяги, де кілька діб доводилося стояти в холодних тамбурах, їдучі в невідоме. Що тебе там очікує, кому ти там потрібен – хто це знає? Не знає й Зоя, що подалася в мандри аби хоч трохи применшити той біль, смуток і жах, що заволоділи її єством.
Другу частина книги, події якої відбуваються у дружній і союзній Великій Британії, написано вже в іншій тональності. Драматизм оповіді трохи знижується, поступаючись мотивам полювання, мисливського азарту. Бо героїня знову стикається зі своїм гвалтівником-мучителем, з яким звела її лиха доля у селі на Київщині. Хто кого подужає у цьому поєдинку? Безталанна й безправна біженка чи військовий злочинець, який вважає себе господарем життя?
Фінал роману неочікуваний і одночасно зрозумілий. Війна триває. Треба бути насторожі. І треба бути разом зі своєю рідною землею, своїм народом. Щоб перемагати й відбудовувати. Ось такий підсумок залишається після знайомства з цим місцями дуже й дуже непростим для читання твором.

Це потужна книга, яка розривала мене від болю, особливо її перша частина🤯

Книга про те, як головна героїня Зоя потрапила в окуп@цію у маленькому селі під Києвом, де втратила близьку людину через окуп@нтів, які жорстоко познущалися над ними. Весь біль авторка передала дуже майстерно та підняла рівень ненависті до тих нелюдів з найвищого до безкінечного.

В наступній частині книги, Зоя спробує почати жити в безпечному місці і вирушить до Лондону, де і почне помсту за Оксану!🔥Також хочу зазначити, що сюжет життя людей в окyп@ції взятий не з уяви пані Анни, а з публіцистичних матеріалів та свідчень людей, які вижили.

Авторка дуже класно і цікаво пише, я ніколи не читала її творів, але після цього хочу прочитати ще якусь її книгу☺️. Раджу тим, хто впевнений, що витримає прочитати цю книгу! Однозначно вона варта бути відомою💔

Взявши до рук книгу, я вже не могла зупинитися, бо це для мене не твір красного письменства, а сповідь подруги, що не прикрашає дійсність, не нагнітає (бо куди ще більше!), а просто розповідає про події, що відбулися з нею та навколо.

Про що? Про силу 40-річної жінки, що пройшла через пекло, стримала своїх демонів, але не пробачила ворогів.

Зоя займалася будівництвом. І як на кожному малому бізнесі, траплялися форс-мажори, які треба було розгрібати. Навіть у новорічну ніч, навіть, якщо постраждала винна сама. І хоч Зоя сама цього не усвідомлювала, вона була дуже порядна та відповідальна, часто на шкоду собі, бо інакше просто не могла. Аж тут почалася війна...

"З усього цього галасу мені було зрозуміле лише одне - нас винищують. Безжально й безцеремонно. Луплять по житлових будинках, лікарнях і школах, наплювавши на всі міжнародні правила та загальнолюдські поняття про те, що допустимо, а що - категорично ні."

Переживши жахи окупації, Зоя не зламалася, головне, що вона вижила. Бо я теж вважаю, що головна цінність - це життя. Навіть, якщо ворог вважає, що знищив твої гідність. Її знищити не можливо. Вона завжди з тобою.

А потім був Лондон і наступний етап протистояння.

Свічки горять в пам'ять про світлі душі, темним - світло не допоможе.