Анатолій Дімаров геній українець, його творчість завжди була українсько-патріотичною.

Не книжка – пісня! Не прочитав – проковтнув! Ці майже 1000 сторінок тиждень спонукали недосипати вранці і ввечері. Що найбільше не вкладається в голові – як така книжка могла бути написана в середині 1960-х років? Не дивно, що вона була нещадно порізана радянською цензурою і тільки зараз ми маємо змогу прочитати її такою, як задумав автор. Мабуть, зараз, коли вже знайомий з художніми творами Івана Багряного, Василя Барки, Івана Білика, Уласа Самчука, з історико-документальними книгами про українську революцію, колективізацію й голодомор, книга Дімарова не так вражає. Але уявляю, як би складався мій світогляд, якби я прочитав цю книжку школярем… Книга про полтавське село і полтавських селян, що охоплює період від початку ХХ століття і до голодомору. Книга про кілька сімей, їхню нелегку, часто трагічну долю в ті непрості й заплутані часи. З долі кожної окремої людини, окремої сім’ї, автор майстерно виткав широке полотно української дійсності періоду революції, громадянської війни, непу, колективізації й голодомору. Різні й неоднозначні характери виписані так майстерно, що іноді більше симпатизуєш партійному керівнику районного масштабу, чим набожному селянинові-хліборобові з хохляцькою натурою… Ці образи, характери й життєві устрої близькі й зрозумілі, бо змальовувана Полтавщина – це зовсім поряд з моєю батьківщиною. А ще – мова! Співуча й багата українська мова, сповнена вікової мудрості. Книга однозначно варта уваги, прочитання і вивчення в школі. А деяких особливо упоротих з приводу «світлого совкового минулого» я б такі книжки просто примушував читати силою.