Нові відгуки

Дуже хороша книга. Це один із таких романів, де сюжетну лінію загортають у реальний історичний контекст, через що ти ловиш багато флешбеків, постійно рефлексуєш і маєш глибоку емпатію до прочитаного. Варто відзначити, центрова канва сюжету про Крим досить міцна з гарно розставленими емоційними зачіпками. Але добра третина книги - це любовно-переживальна лінія головної героїні, яка сильно нервувала, вибивала з вайбу і зміщувала акценти. Через що роман постійно намагався сповзти в романчик. До речі, ця книга гарно зайде, якщо прочитати її одна за одною після «Намальовані люди», дуже взаємодоповнюючі. Отже, неприємний але правдивий висновок, який можна зробити після прочитання: до окупації ми не любили Крим, не цікавилися кримськотатарською історією і культурою, не зважали на кримських татар. Рекомендую!

Цей роман варто прочитати кожному. Авторка майстерно змальовує складну мозаїку стосунків на кримському півострові, торкається теми ставлення до кримських татар, розвіює поширені міфи. Особливо вразила перша частина — розповідь про дитинство, юність, дружбу з родиною Аліє. У романі тісно переплетені українська історія та кримськотатарська культура. Це глибока книга про пошук ідентичності, біль вигнання й боротьбу за право жити на своїй землі.

Цей роман — не просто художній твір. Це глибокий і болючий досвід, викладений з проникливістю і делікатністю. Авторка говорить про Крим, але в її словах — уся Україна. Зі сторінок книги крізь призму особистої історії постає трагедія цілого народу — зневаженого, витісненого, оббріханого. Читаючи, я весь час ловила себе на думці: скільки ще потрібно правди, щоб нас почули? У трьох головних героїнях я побачила себе. Альона — українка з російським іменем, якій болить усе несправедливе. Оксана - росіянка з українським іменем, яка не мириться з тим, що правда топчеться чоботами. Аліє — кримська татарка, що хоче жити на своїй землі, бо «для чого тоді всі ті страждання наших предків»? У кожній із них — частинка моєї власної ідентичності, мого болю, мого бажання бути собою на своїй землі. Особливо емоційно роман резонував із моїм особистим досвідом. Подібне відбувається не лише в Криму. Це й про наші міста, де навіть назва може стати полем битви - не між ідеями, а між правдою й упертістю. Коли ініціативна, обізнана меншість пропонувала повернути історичну назву Гард, більшість відкинула її з типовим «ми цей горад строїлі». І знову — привезені голоси перекрикують корінну памʼять. «За Перекопом є земля» - це голос, який розриває тишу. Це книга про гідність, памʼять, про боротьбу не лише за землю, а й за право називати речі своїми іменами. І я вірю, що саме завдяки таким творам наше суспільство перестає мовчати. Бо без голосу не буде ні імені, ні майбутнього

Історія 2014 року, коли Крим став окупованим була вкрита якимись прогалинами через підліткове сприйняття політичної ситуації. Читаючи через 10 років "За перекопом є земля" - я більше не маю запитань. Книга обов'язкова для читання кожному, особливо молоді.    Про пошуки себе та ідентифікацію. 

Книга легко читалась, окрім останньої третини. Дуже довго я йшла до останньої сторінки...

Дуже багато очікувала від цієї книги, але очікування трохи не справдилися. Хоча книгу 100% треба читати. 🏞 До 2014 я їздила в Крим майже кожного року — в дитинстві, юнацтві, вже бувши мамою — з сином. Здається, об'їздила весь півострів, але зовсім мало знала про нього. Бачила тільки красиву природу, море та гори. Тож для мене головна перевага книги — можливість познайомитися з історією та населенням Криму, їх поглядами. Авторка знайомить нас з кримськими татарами — їх ментальністю й традиціями. Розповідає про трагедію виселення та непрості шляхи повернення додому, у Крим. А також про життя поруч з українцями та руськими, ставлення одне до одного. "… а пісні зі страшними словами, "хай згорить Урал, перетвориться на попіл і осліпнуть ті, хто вислав нас із Криму«» — мені завжди пробігав мороз між лопатками, коли я це чула, проте здавалося, що це щось украй важливе, і сперечатися з цим не можна." Багато приділяється уваги проблемі самовизначення, пошуку національної ідентичності. Переживання героїні з цього приводу мені знайомі та близькі, викликали емоції. "Олена Василівна прокладе українські колії, якими зможуть рухатися мої думки. Так, мені бракувало саме колій, бо досі вони були дуже короткі, зарослі соняшниками й калиною, іншої рослинності тут не було, а навколо короткого шматка колій — суцільне бездоріжжя." "Я хочу сперечатися, щось доводити, я страждаю от на відповідності того, в якій родині я виросла, — і з ким тепер дружу, кого люблю, кому довіряю." "Бо понад усе, казала собі, — свобода і можливості. Можливості висловлюватись, думати і говорити, знайомитись і ходити, і їздити. Було ясно, що в Україні ці можливості є." Розвінчується міф «великої руської культури», показується її негативний вплив — достатньо влучно, на мій погляд. "Вони можуть викривати злочини влади, але оспівують той народ і його "незбагненну душу", яка і прагне такої злочинної авторитарної влади. І потім, до речі, ця влада ще й хизується своєю літературою і через неї вербує нових прихильників — уже не тільки літератури, а всієї країни і всього русского міра." "Імперські літератури завжди кількісно багатші — бо їх підтримує імперія. А з кількості потім виростає якість. Для літератури потрібно що? Гроші. Підтримка держави. Не тільки талант і бажання." І, звісно, в романі ми бачимо, як сталася анексія Криму — очима тих, хто там був. Це дуже цінно, я вважаю. Читати цю частину було боляче, бо схожі процеси я спостерігала в рідному Донецьку. От би хтось написав і про це… "Так почавсь рік, який я буду згадувати місяцями й літами. Пам'ять, як море, то викидатиме з Бога де на берег, то ховатиме їх на дно, як водорості, як мушлі, але нічого, нічого з неї не зникне." "Перешийок переламався, півострів став островом і дрейфував у невідомому напрямку. Хоча чому ж — відомому: у бік зла. Того, яке здіймається і каламутить воду, що досі була півпрозорою." Чому я не поставлю цій книзі 10⭐️? Мені не вистачило «художності», чи як це правильно назвати. Книга читалася як нон-фікшн, для мене вона була більше про користь і знання, ніж про задоволення. Але це саме художній твір — авторка не жила в Криму, але взяла близько 200 інтерв'ю з більш ніж 50 кримчанами. Я не критикиня і навіть не філолог, але здалося, що чогось не вистачає сюжету, героям. Деякі моменти з любовних ліній відгукнулися, а деякі наче недопрописані. Залишилось відчуття якогось хаосу. Тож поставлю книзі 8 ⭐️ з 10, але читати її порекомендую — не заради сюжету і стилістики, а заради розуміння історії Криму та України загалом.

Без зайвого пафосу: кожен українець має прочитати цю книгу, бо вона дає чітку відповідь на питання "Чий Крим?". Ця історія вивертає все, перевертає верх ногами, дає відповіді і ще більше запитань. Вона залишає по собі біль у перемішку з любов'ю та гордістю, відчуття солного вітру у волоссі і аромат янтиків. Fun fact: під час прочитання не покидає бажання відвідати Мусафір. "За перекопом ї земля" дає чітке розуміння, що Крим навіть не український. Він належить кримським-татарам. Це їхня земля, яку у них постійно намагались забрати. І те, що вони нині визнають себе і українцями - це дуже цінно та приємно. Проте, ми в свою чергу маємо зробити все, аби по поверненню українського прапора на півострів, відновити їхні традиції, надати усі права, та з особливою повагою ставитись то їх етнічності. До того ж книга дуже ясно і чітко дає зрозуміти, чому сталось так, що Крим окупували. Хто і як довго цьому сприяв, чому культура та мова настільки важливі, та як з їх допомогою російській пропаганді вдалось стільки маніпуляцій. Їх робота тривала десятиліттями і кожен із нас нині є співучасником, бо ми мовчали, толерували і дозволяли, поки у нас під носом відбирали найцінніше (як згодом й інші території). 10 із 10. Забираю собі в бібліотеку.

Дуже цікава книга. Цікаво було дізнатися про історію Криму в реальному житт!😍