Автор відразу запропонував мені пограти в улюблену гру – пошук паралелей в сучасному житті. Не копій, не клонів, а саме паралелей, або чогось подібного в людях, в суспільстві, в способах мислення. І тут на мене, як з відра, злинули аналогії. Я не беру до уваги ідеологію, хоча пару слів про ідеологію дуче мушу замовити. Коли, наприклад, ідеться про фашизм, то це саме про Беніто, а не про Адольфа. До чого тут Адік? Будемо оперувати точними дефініціями: фашизм – це Італія між двома світовими війнами. Його автор – Муссоліні. А далі трохи про аналогії. Наприклад, Кампіні приділив багато уваги міфам і антиміфам про найвеличнішого. Я не перебільшую. Навпаки, скорочую кількість вилитих автором епітетів, щоб просто не копіювати рядки із книжки. Італійці ж – далеко не скупі на слова люди. Ви тільки уявіть діалог опонентів десь на Апенінському півострові чи то на Сицилії. З потоку свідомості опонентів все вихоплюються епітети, протилежні за значенням, але ж оцініть їхні крайнощі. В той самий момент, коли лояльні нагороджують свого лідера титулами Наполеона, святого Франциска і навіть Ісуса Христа, супротивники перекривають фальцетом, вигукуючи імена Юди, Нерона, Каїна і інших, не менш відомих антигероїв. Дійсно, віддзеркалені і перевернуті образи, як пише біограф, були притаманні одній особі – Беніто Муссоліні. Мене ж завжди дратують порівняння, коли українським явищам дають якісь порівняння, що вказують на другорядність людей як людей, а країни як країни. Оці: «український Черчіль» або «український Пилат» – те і інше віддає цвіллю чужих образів, як і українські Мальдіви чи Венеція. Ні, наше не може бути ні другим Римом, ні другим Моцартом. Тому нехай краще оте, що тече з носа при застуді, але наше, перше і неповторне. А аналогії нехай будуть. Вони допомагають зорієнтуватися на місцевості: куди ми рухаємося і на що перетворюємося. Кампі в книжці наводить полярні погляди біографів, наче кожен з них бачив свого Муссоліні. Діапазон від супергероя до останнього нікчеми заповнено вщерть. І на якій характеристиці зупинитися нам – не італійцям через століття від активної публічної фази життя популярного і ненависного лідера італійців? Найоб’єктивнішим лишається факт його тяжіння до іншого знакового злочинця ХХ століття. В цьому помилитися неможливо. От тільки чому не помітний сором італійців, подібний до сорому німців, за їхній вибір і за два десятиліття обожнювання диктатора, чиї злочинні дії проти титульної нації розкривали ще в ту добу масового божевілля? Джузеппе Преццоліні в 1924-му склав до купи вичерпну характеристику дуче, дорікаючи співгромадянам: «… хотіли б зрання залишатись якомога довго в ліжку, теревенити в кав’ярнях, шукати місце в переліку публічних посад, набрати зайве кіло після розкішної вечері. А тут заважає хлист Муссоліні: гостро коле жало Муссоліні; підштовхує воля Муссоліні; в глибині душі кожна реформа заважає, кожен податок є тягарем, кожен внесок – витрата, кожне прискорення призводить до вереску гальм. Скільки ж ворожих дій учинив Муссоліні проти італійців». Читаючи про невивчені уроки столітньої давнини, я адресую їх своїм сучасникам в моїй країні. Шановне товариство, оскільки нікчемності вже дано вищу оцінку тут, у нас, ми також мусимо стояти, упершись рогом в землю і до скону вихваляти тих, хто по максимуму викладається проти нас? Муссоліні – великий артист політичного жанру. В чому йому не відмовиш, так це у тваринній чуйці на момент. Він реагував миттєво на ситуацію, міняючи фрак на оголений торс, коли виникала потреба найнижчому прошарку подати сигнал «я свій». Його промови задовольняли розум науковців, лишаючись зрозумілими низам, аж до захопливого вереску. Муссоліні міняв маски на ходу, маючи їх напохваті. Людина-магніт. Якщо навіть для когось і негідник, то негідник-магніт. Без теоретичної підготовки, він керувався інстинктами, відкинувши етичні якорі (визначення автора). Отакі-то справи, малята! Я без жодної зневаги до всіх вживаю цей вислів, як фразу, яка мала би крутитися в голові Муссоліні, коли він крутив колесо нації, роблячи свої чорні справи і при цьому зневажаючи всіх і вся. Щось подібне притаманне й нам. Погодитись ви чи ні, я висловив тільки свою думку і, читаючи цю непросту для читання книжку, в уяві підставляв до її персонажів відомі нам імена. Не обіцяю приємного читання, бо це не роман, а навчальний посібник, який можна вивчити, а можна і не читати взагалі, як іноді ми робили в школі.